† 14. VI. 1931 — 14. VI. 1941 р.
Національне відродження українського народу йшло іншими шляхами в Галичині, іншими на Придніпрянщині. В Галичині українство було під натиском польщини у відступі, на Придніпрянщині воно було в наступі. В Галичині про приналежність до української національности рішав обряд, мова і кровний звязок. На Придніпрянщині сильнішою від реліґії або обряду, мови, раси або крови була містична сила української землі. Під її впливом дуже часто чистокровні чужинці-москалі, поляки, шведи та інші — ставали українцями. Особливо сильні ті впливи були серед спольщеної або таки польської шляхти на Волині, Поділлі та зокрема на Правобережжі. Багато було поляків шляхетського роду, які любили Україну та співчували її народові, але назагал мало було між ними таких, що зуміли з тих підсвідомих почувань поробити національні і політичні висновки та приєднатися до українського національного табору. Між тами нечисленними, що спромоглися на таку мужеську відвагу назагал переважали люди, які наче соромилися свойого шляхецтва і тому дбайливо його прикривали всяким хлопоманством або народництвом. Замість підтягати українську народню масу до свойого рівня, вони намагалися стати подібними до неї. Врешті були і такі шляхтичі, що приставали до українства без жестів "кающихся дворян", але вони назагал не почували себе на силах проводити українським змаганням. Їх метою було льояльно йти за народом та його провідниками.
Повним контрастом і до одних і до других став Вячеслав Латинський. Ніхто з них з такою рішучістю, як він, не зірвав із польщиною в національному і політичному розумінні. Одночасно ніхто з них не викликав таких перемін у свойому шляхецькому середовищі і в українському національному таборі, як В. Липинський. Вдалося йому й одно і друге не тільки завдяки його великим особистим здібностям, але далеко більше завдяки його непохитному характерові, який йому ніколи не дозволяв зійти з раз вибраного шляху, доки він в його розумінні був правильний. І перед В. Липинським на Придніпрянщині було чимало розумних, мудрих і визначних постатей і в українському, національному й у польському шляхецькому таборі, але щойно він перший, завдяки своїй незвичайній бистроті ума, звернув увагу на два суттєві явища тодішнього громадянського життя своєї тіснішої батьківщини: на повну відчуженість польської шляхецької верстви від національних і політичних змагань її рідної землі та на утопійний і соціяльн. характер українського національного руху, яким кермувала інтеліґенція, позбавлена не тільки життєвих матеріяльних підстав, але також дуже часто всякого звязку з минулим рідної землі й усякого здорового розуміння суспільного життя. Хто читав такі перші писання В. Липинського, як "Наше становище на Руси-Україні" (1909 р.), "Шляхта на Україні" (1909 р.) та його тодішні часописні статті, той міг завважити, що він уже тоді не тільки передбачував розвиток подій після березня 1917 р., але навіть його катастрофальне закінчення. Звідсіля той гарячковий острах В. Липинського перед наслідками національного розєднання і соціяльних суперечностей тодішньої Придніпрянщини. Тa може неодин з тих придніпрянських панів, іноді розпещених західньою інтелєктуальною і мистецькою культурою і бачив, що невідхильний хід подій веде до тієї пожежі, якою спалахнула Україна в 1917—22 рр., але мабуть ніхто не мав настільки громадянської відваги, щоб гірку правду сказати в очі й одній і другій стороні. Саме В. Липинський виявив цю назагал рідку прикмету духа. Свойому шляхецькому охруженню, яке розмірно недавно під впливом шовіністичних протиукраїнських романів Сєнкевича справді тут і там починало вірити в свою польську вищість і нижчість українства, В. Липинський немов за Шевченком каже: "Схаменіться, будьте люди!... Він пятнує колоніяльно-галапасницьке животіння тодішньої польської шляхти на українських землях, яка давно вже забула про свої політичні і суспільні обовязки та памятала тільки про одні матеріяльні користі. Він їй доказує голосом новітньої Касандри, щo дотеперішній її спосіб життя скінчиться великою катастрофою, яка стане також її могилою. Одночасно В. Липинський переконує й українську свідому інтеліґенцію, що національний українськ. інтерес вимагає припливу в ряди свідомого українства якнайбільше землевласників. Щоб і один і другий табор переконати, що він бажає лише здорових, національно-суспільн. відносин, В. Липинський сягає до всіма забутих старих актів по архівах і бібліотеках. Науковими історичними студіями дозує, що, як кожний інший нарід, так і українці мали свою боярську, шляхецьку та козацьку провідну верству, яка саме була рушійною силою українського політичного життя. Вислідом цих історичних студій В. Липинського, в які він вклав неімовірно багато впертої праці, стала його велика моноґрафія п. н. "З минулого України" (1912). Вона саме висвітлила постать Богдана Хмельницького як великого державника й будівничого. При тій нагоді В. Липинський вказував, що всі зусилля великого гетьмана були б пішли на марне, якби він не мав виконавців своїх "шалених дум" між козацькою старшиною, яка у великій мірі складалася саме зі шляхти обох віроісповідань — православного і римо-католицького.
Спершу книжка "З минулого України" мала називатися "Зарослими шляхами України". І саме цей наголовок як не можна краще характеризував цю величезну працю, яку в ділянці історії перевів В. Липинський. Справді до її появи — були дійсні "зарослі шляхи", якими ніхто не xотів ходити. І коли навіть хтось з наших істориків ступав на них, завсіди доходив до хибних висновків.
Про величину того перелому, на який тоді пішов В. Липинський, найкраще свідчить дикий рев обурення і метушня між польськими шовіністами, що стали викуповувати і палити твори В. Липинського. Ще 6 літ пізніше, коли В. Липинський став послом у Відні, польська преса згадувала його прізвище з піною на вустах. Такі епітети як зрадник, ренеґат, австрійсько-німецький запроданець були найделікатнішими висловами під його адресою. Не менше приголомшила діяльність В. Липинського й українську інтеліґенцію не тільки за Збручем, але також і в Галичині. Це ж були часи наївного обожування демократії, що між іншим дуже часто проявлялося не тільки в легковаженні національної традиції, реліґії, шляхецтва як суспільно-історичної установи, але навіть правил доброї поведінки і приличного зовнішнього вигляду.
Без огляду на всі великі труднощі В. Липинський уже не зійшов зі свойого шляху. Після студій у Кракові і Женеві він поселився на постійно в свойому маєтку Нагари Русалівські біля Уманя, розійшовся з жінкою, яка не була згідна з його національними поглядами і жив мов самітник хліборобською працею, історичними студіями та думками про справжнє відродження рідної країни.
Прикметні свойому характерові і духові риси виявив В. Липинський також і після 1919 р., коли вже назавсіди опинився поза межами рідного краю. Хоч важко хворий на легені, він не випускав пера з рук і дав українській політичній літературі твори, яких нам може позавидувати не тільки кожний славянський, але також і неодин західньоевропейський народ. Побіч того вів також політично-організаційну діяльність і коли б друком опублікувати його тодішнє листування в громадських справах, то хто знає, чи ми не мали б ще одної такої книги, як "Листи до Братів-Хліборобів".
Як колись, перед світовою війною, так і тепер шлях В. Липинського не був легкий. Неодин з тих, на яких він покладав великі надії, не оправдав себе, з не одним з своїх колишніх приятелів у громадській праці він мусів розійтися. Дуже часто його не розуміли і те, що він говорив у своїх писаннях про форму, ототожнював із змістом, тодішню дійсність з ідеями, яких метою була саме зміна тієї дійсності, другорядне зі суттєвим і незмінним. Нераз те, що він вважав крицею, показувалося в політичній діяльності глиною, часто замість каміння в його руки попадало і порохно. Але він не зневірювався тими всіми труднощами і на основі інколи гіркого та болючого досвіду кореґував свої погляди, пpoте був непохитно вірний голосові своєї совісти. Хоч між тією українською дійсністю, серед якої жив і між його уявленнями про українську майбутність була не менша продасть, ніж між українською дійсністю з часів Куліша, або Франка та їхніми ідеями, проте з його уст ніхто ніколи не почув обвинувачень в роді "Народе буз пуття, чести і поваги" або "нє кохам Русі". Непохитно вірний своїй ідеї, служити рідному краєві, В. Липинський помер з вірою, що люди і народи є здібні до оздоровлення, що нації є такими, якими їх створить їхній провід!
[Краківські вісті, 14.06.1941]
14.06.1941