Ідеологія, з погляду якої маємо розглядати земельну проблему, що відома під назвою "Листи до Братів Хліборобів" В. Липинського, не вирішує аграрної проблеми в подробицях, а подає де-які основні напрямки її, висловлюючись одночасно про той звязок, в якому вона (земельна спpава) знаходиться по відношенню до питання про відбудову Української Держави.
Маючи це на увазі, виникає питання, чому Липинський заадрисовує свій твір не до цілого укр. громадянства, а до певної частини — до укр. хліборобів? Відповідь проста: українські хлібороби, по думці Ліпінського, єсть тим єдиним на Україні клясом, який в стані власною силою і власним авторитетом політично зорганізувати і національно об’єднати нашу етнографічну массу, тоб-то створити Українську Державу і Укр. Націю" (стор. 72).
Не на одному місці, зустрічаємо таку відповідь в творах Липинського, а майже всюди, де говориться про організацію нашої провідної верстви та нашу державницьку ідею. Що-до інших клясів, нaпp., робітничих, тopговельно-промислового, чи-то клясу інтелігентів і т. д., то вони, недивлячися на всі зміни, які відбулися від менту написання "листів" не перестають бути матеріяльно чисельно та впливово заслабі, щоби взяти на себе головний тягар по створенню Укр. Держави.
Не дивно, одже, що одною з засад земельної справи на Україні висувається на одно з перших місць — об'єднання та зміцнення в одно національне ціле укр. хліборобського клясу.
Але, як це зробити, бо відколи на Україні наші і чужі зачали займатися "соціялізаціями" та "колєктивізаціями" землі, то Укр. Хліборобський кляс в дійсному розумінні цього поняття перестав існувати або став настільки ослабленим, що треба, коли не признати рацію сучасному стану річей, то бодай підробити значній ревізії ті положення, з яких виходить ідеологія Липинського.
Було б помилково гадати, що ідеологія, про яку тут мова, захитана в своїй основі або вимагає поправок принципового характеру, точніще кажучи, — переробки її наново, бо мовляв, "Листи" писано в 1920–1926 роках, а від того часу зайшли великі здвиги не тільки на Україні, але в життю народів та країн цілого свiту? Помилка так думаючих людей полягає в слідуючому: — як і всяка правдива ідеологія, а не просто партійна програма, вона повинна базуватися на строго об'єктивних, наукових матеріялах історичного, політичного, національного та соціяльного характеру.
Липинський не укладав "Листів" на якийсь короткий час і не був настільки короткозорий, щоби не передбачати певних змін в майбутньому. Він завдався ціллю перевиховати наших людей, бажаючих власної Держави, на інший спосіб думання або те, що носить назву світогляду; його метою не було подавати просто рецепти, як ліпше "поддєливатися" до селянина хлібороба та тим самим заслужили його прихильности. Не про те, як "йти з народом", а навпаки, як "вести народ" за собою — ось про що вчить книга Липинського.
Крім того, всі основні твердження в ній продумані й повязані в строгу систему, де одна засада знаходиться з найтісніщій та логічній залежности від другої. Виключити що-небудь з основного в писанням Липинського — значить усунути всю решту положень, на яких спірається його ідеологія.
Принципи голого матеріялізму, соціяльної або клясової зненависти властиві для комуністичного руху, опертого на марксиській ідеології або засаді національної /расової/ нетерпимости, характерні для націонал-соціялістичного гітлєризму, не перешкодили обом рухам широкою хвилею захопити міліонові маси людей там, де, здавалосяб, жадного грунту для того не існувало.
В чім же справа? На наш погляд — більш або менш міцну підставу для кожного руху по-перше дає все ж таки його ідеологія, незалежна від наукової або іншої її "добротности", а потім метод організації провідної верстви, від якого в першій мірі залежить на результатах руху. Не дурно Липинський спрямовує свої "Листи" безпосередньо до Укр. Хліборобського Клясу, закликаючи його створити таку провідну верству, біля якої міг би об’єднатися та зорганізуватися укр. хліборобський кляс і вважаючи організацію хліборобської провідної верстви за найважнішу, найбільш кардинальну проблему нашого часу.
Само собою зрозуміло, що статися все це може на грунті належно розвиваної земельної проблеми та одночасного усування з неї моментів ріжних антагонізмів, які роз’їдали раніше і ще зараз не дають хліб, клясові бути об’єднаним в одно ціле.
В цим відношенню виникає потреба точного опреділення поняття клясу хліборобів. Приналежність до останнього мусіла б визначитися не кількістю зeмлі, якою володіє хлібороб, а фактом посідання землі та індівідуальної праці на ній. Хліборобами являються всі, хто так чи інакше працює в сільському господарстві і звязані поміж собою одним способом продукції: — с.г. робітник, селянин-хлібороб, агроном та властитель більшої посілости — всі вони члени одного клясу. Липинський каже, що "антагонізм" між бідним та багатим хліборобом так само, як антагонізм між багатим і бідним пролетарем, не єсть антагонізмом двох клясів, двох ріжних способів продукції випливаючих. Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом; багатий хлібороб дбає щоб йому землі своєї не втеряти. Але, обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти інших консумуючих хліб клясів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідеологію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагодження антагонізму між бідним і багатим хліборобами — це внутрішня справа самого хліборобського клясу, а не боротьба двох клясів" (стор. 73).
Аграрна проблема має спіратися на принціпі приватної власности на землі, бо тільки вона одна єсть душею сільського господарства й творчим двигуном во всіх галузях останнього.
Виказати найвищу продуктивність, а також сприяти найбільшому розвиткові агрокультури можна там, де єсть приватна власність і де цей принцип найширше запроваджений в життя.
Тільки на засадах приватної власности зможе зорганізуватися та обєднатися також й укр. хліборобський кляс.
Володіти землею на правах приватної власности неозначає лише само право, але й обовязок та здатність особисто провадити господарство. Хто хтів би задержати за собою більшу кількість землі, той мусить нести відповідно більшу кількість державних, гpoмадських та економічних обовязків.
Додержання згаданих вище засад примусить заможніщих хліборобів бути потрібними та корисними громадянами, а не просто "панами" або "поміщиками", а у бідних хліборобів знищить стремління до так званого "землехапства" та припинить огидливо-шкідливу зненависть до "панів", прищеплену нашому селянському населенню через Марксистську ідеологію.
Нарешті, вважаємо за слушне і на місці торкнутися тактично-психологічного моменту при приверненню приватної власности на Україні. Відновлення останньої висвітлюється в Гетьманській літературі, як революційний чин (як "аграрна контрреволюція), що одночасно буде початком відновлення Української Держави. Таким чином, еволюційна тактика, природня й зрозуміла для нормальних умов, повинна бути визнана укр. хліборобським клясом за невідповідну й уступити місце тимчасово тактиці революційного чину, але тільки тимчасово...
Не хаотично, а зі збереженням можливо вищого порядку та дисциплін, мав би бути довершений найважніщий акт по переходу на Україні до приватної власности. Практично перевести в життя зазначене — справа Центрального Керівництва сім’ї хліборобів.
Психологічно — неминучість рахуватися з негайним, а не поступовим переходом до приватної власности.
Земельна справа, вирішення якої чекає наша Батьківщина, може бути поділеною на дві частини або два сектора — "колгоспний" та "совхозний". В першому скупченні (переважно) земельні маєтности бувших селян — та козаків — хліборобів (надільні, козацькі і т. п. землі) в другому — земельні посілости великих власників, скарбові, церковні, монастирські та прочі землі. Обидва сектори чекають на розв'язання земельної справи і доки це не будь зроблено в нормально принятий на цілому свiті спосіб, доти годі сподіватися людського життя "на нашій, не своїй землі".
Земельний сектор "колгоспний" організує і розвязує земельну справу в першу чергу; притатна власність на землю запроваджується тут негайно від менту здекляровання колгоспної системи за не дійсну форму землекористання; кожний хлібороб-колгосник (селянин, козак і т. д.) дістає назад свою посілість (надільні та козачі землі; приватні власники такого, як о їх маєтки були включені до колєктивів) в тім розмірі, в якім він золодів раніше до введення в життя колгоспів, виділюється земля в вигляді "зкомасованому", котра то форма приватного землеволодіння має бути найбільш улюблена та випробувана — хуторська та одрубна; вона носить спочатку провізорний або тимчасовий характер, бо переведення в спішнім порядку без відповідно технічної підготовки; поворот до черезполосного (пoпередньої форми) землеволодіння не переводиться, з огляду на недоцільність привернення старого і мало зручного способу володіння; закріплення хуторської та oбрубної форми з видачею належних земельних актів в повну приватну та дідичну власність наступає урядовою дорoгoю пізніще — після налагодження державного апарату та технично-землемірної та контрольної процедури в порозумінню з Хліборобськими органами на місцях. З невиділення в хуторське й одрубне дволодіння земель або їх лишків (при ліквідації колгоспів) утворюються так звані резервні фонди був. колгоспів.
Кожний, хто має право, але не дістав або не бажає повернутися на відібрану до колгоспів землю, а тепер виділену в приватне користування дістає відповідну винагороду, розмір якої встановлять хліборобські органи. Власники хлібороби, після одержання земельних (кріпостних) актів, одержують право продажу неподільних посілостей в інші руки, при чому випадки спекуляції або скупчення землі з одних руках понад норми середнього землеволодіння в межах Української Держави, тоб-то вище (15–25) гектарів, мають гостро переслідуватися. Роздроблення земельних посілостей в цілях продажу не допускається.
Правомочними органами переводити парцеляцію колгоспного фонду на провізорічні хутори та одруби являються, так звані Хліборобські Ради... На обовязку Хліборобських Рад, крім розпарцелювання землі, лежить завідування резервними земельними фондами бувш. колгоспів що-до дальніщого задоволення потреб ріжних селян хлібоpoбiв, як напр. "розкулачених", "концлагерників" і т. п. При умові, що останні належали до данного клясу, Хліборобські Ради вживають всіх заходів, щоби резервні фонди не пустували, а були своєчасно оброблені (напр. даючи їх в аренду); вони переводять розподіл чи догляд за живим чи не живим інвентарем бувш. колгоспів, виконуючи нагляд за машино-тракторнимн станціями, залишили останні в непорушеному стані і охороняючи їх від розграбовання та несучи за це відповідальність. В дальшому Хліб. Ради працюють в повному порозумінню з Хліб. Держ. Банком, функції якого по колгоспному сектору контрольні з видачою зем. кріпосних актів після переведення всієї технічної і землемірної праці.
Через Хліб. Держ. Банк запроваджується пізніще в життя властива земельна реформа; широкій кредіт для хліборобів.
Позбавляються на землю; всі ворожі елементи. Укр. Державности в її традиційно-історичних формах, активні вороги приватного землеволодіння, як рівнож й весь чужий, не звязаний з Україною, зайшлий елемент, що датує своє перебудування на Україні після випровадження колгоспної системи і т. п.
ІІ. СЕКТОР "СОВХОЗНИЙ".
(Другий етап в розвязанню земельної проблеми.)
Земельні посілости під назвою "Совхозів" на час аграрної контреволюції, залишаються в непорушеному стані; охорону та догляд над ними тимчасово провадять Хліборобські Ради.
Совхозні землі, по налагодженню державного апарату, складають скарбовий земельний фонд. Призначення "совхозних" маєтностей — служить на пізніше цілям властивої земельної реформи.
Об’єднання та зміцнення в одно національне ціле Укр. Хліборобського клясу на грунті приватної власности — ось перше зaвдання, яке ставить собі за мету земельна реформа, не виключаючи звідси й інших цілей, про які мова була на початку.
За допомогою аграрної реформи, в лоні одного хліборобського клясу повинні опинитися поруч природніх організованих також природні організатори, а це значить, — що найбільш культурні, найбільш звязані з рідною землею останки помосковлених або спольщених хліборобів з бувших дворян і взагалі шляхти разом з новим, активним, сильним та енергійним елементом з поміж працьовитих селян-хліборобів будуть складати не розкладений моральною їдію, матеріяльно сильний той укр. хліборобський кляс, без існування якого ніяка реально-державна Україна не єсть до помислення.
Примітка: Відносно значіння, яке в державнім будівництві відограє найбільш культурна верства або те, що принято на мові різних "усвідомителів" звати "панством" або "ворогами народу" та значіння ваги певної приватної власности, знаходимо на стор. 174-тій "Листів до Братів Хліборобів" про Гетьмана Богдана Хмельницького: "Цей останній сам старий дідичний землевласник, властитель Суботова, розумів все державне і національне значіння приватної власности і повертаючи шляхті дозволяв маєтностями дідичними, де-б вони не находилися у тих, хто склав присягу вірности, володіти вільно зо всіми доходами." (Про це ширші подробиці читач знайде в книжці "Україна на Переломі 1657–1659").
Всі що до-тепер вносимо в ріжні проекти так званих "аграрних реформ" елементи соціяльної або національної ненависти, як напр. зненависть місцевих "бідних" до місцевих "багатих" — хліборобів на грунті соціяльному, або зненависть місцевих "Українців" до місцевих "не Українців" на грунті національному, або, нарешті, ставимо собі за ціль знищити провідну верству хліборобського клясу, будь це "пан-поміщик", міcцевий "поляк" чи місцевий "москаль" і т. д., все це в новій реформі не смів й не повинно мати місце.
Конкретно, аграрна реформа за кошт "совхозного" фонду має перевести раціональний розподіл земель поміж обох верств або станів укр. Хліб. Клясу, задовольнивши при цьому інтереси або виправивши помилки, зроблені під час аграрної контрреволюції по відношенню тих, хто залишився без землі, хоч і володів нею раніще.
Словом, аграрна реформа має служити потребам такої парцеляції, якаб забезпечила найвищий добробут (економичний, господарський та культурний) хліборобського клясу укр. громадянства та Держави.
Земельна властива реформа не кладе собі за ціль примусово або штучно когось привязувати біля землі, наприклад, затримувати природній і нормальний та користний відхід сільського населення до міста або, навпаки, повертати назад на село всіх, хто загубив з ним всі звязки або, нарешті, знайшов собі примінення в промисловости, торговлі, ремеслі і т. п.
Все це повинні бути вільні й природні процеси, які в противнім разі були б перешкодою для успішного розвитку укр. промисловости та сільського господарства.
Українська промисловість фабрично-заводська, як рівнож аналогічна технічна переробка продуктів хліборобства, скотарства та всіх інших галузей, як взагалі наша індустрія, з одного боку, та укр. сільське господарство, засноване на раціонально проведеній аграрній реформі, з другого боку, повинні знаходитися в гармонійнім звязку і доповнювати себе взаємно.
На підставi вищезазначеного "Совхозний" фонд розпарцельовується в слідуючий спосіб:
а) Зa кошт фонду утворюється, як основна його група, можливо більша кількість середніх економічно й матеріяльно сильних господарств,
б) потім, певна кількість більшої посілости, обмеженої оптімальними розмірами і обовязково необхідної з державно-господарсько-економічного та агротехнично- й культурного поглядів і, нарешті,
с) з "совхозного" сектору земель виділюється запасовий земельний фонд для задоволення ріжних, непередбачених з потребами держави, вимог.
Величина або розмір середніх сільських господарств (неподільних після видачі кріпостних земельних актів) обмежуються, в залежности від якости грунту, кліматичних умов пануючої системи господарства (інтенсивної, екстенсивної або плодозмінної то-що) до висоти від 15 і до 25 гектарів на 1 двір.
Висота норм для середніх господарств береться з оглядом на існуючі норми означеного типу господарств для Зах. Европи та земельного проекту Гетьманства 1918 року.
Утворення масового контінгенту "несередніх" а дрібних господарств, нижче норми (15–25) гектарів на тій підставі, що мовляв в цілому світі перемагають і беруть перевагу дрібні земельні об'єкти "треба визнати за цілком не виправдане й невідповідне, бо такі господарства були-би переважно споживчі по своїй природі, за винятком хіба незнаної кількости господарств інтенсивної культури, як-то підмійських огородів, судівництв і т. п., а тому або мало життєздатні або для народнього господарства мало цінні.
Друга причина недоцільности парцеляції землі по принціпу "дрібні господарства перемагають"... — це обмеженість земельних просторів.
Так само, урізнюючий принціп розподілу землі поміж всією людністю села був-би ще гірший, бо спричинив-би надмірне роздроблення посівної площі й затримуюче вплинув-би на розвиток промисловости та індустрії, а подібний стан річей мав би негативний вплив з змислі аграрної реформи.
Звичайно, цілком не виключена річ і вповні допустимо провадити розподіл земельного фонду на дрібніші господарства, але в випадках винятковости, в обмеженій кількости та з лишків землі від основної або головної парцеляції.
Що-до типу чи форми середніх і дрібних господарств, то остання подібна тій, що принята по сектору бувш. колгостних, себ-то — хуторська та одрубна.
За одну з підстав утворення середніх господарств слід ще вважати встановлення певної рівноваги поміж дрібними та середніми господарствами, з одного, та більшими посілостями з другого боку; остання, себ-то рівновага, за данними до революційного періоду, мала б виносили 85% для першої категорії господарств та 15% для маєтностей більших власників (неселян) від всієї посівної площі України (приблизно).
Спосіб набуття землі новими хліборобами відбувається на підставі купівлі. Предоставлення кредіту при набутті землі повинно широко бути забезпечено Укр. Урядом.
Аграрна реформа за кошт "совхозного" фонду, беручи під увагу парцеляцію землі на ріжні категорії (від дрібних та середніх починаючи і на більших посілостях кінчаючи), керується принціпом наложення на хліборобів-властителів економічних, громадських та державних обовязків пропорційно до їх індивідуальної до їх здатности й сили, а саме — кому буде більше дано землі і хто посідає вищу культуру чи освіту або володіє більшими матеріяльними зaсобами, з того має більше взятися.
Крім того, властива земельна реформа мусить бути докладно з техничного боку підготовлена й урядовим шляхом в порозумінні з Хліборобськими Радами запроваджена в життя, Урядовим Органом з земельних справах являється Державний Банк при Міністерстві Земельних Справ.
Щож торкається господарств більшої посілости, передбачених парцеляцією "совхозного" фонду, що як це зазначалося вище, їх кількість малаб опреділятися максімально 15% від посівної площі України. Колосальна роля згаданої категорії господарств в економиці та народньому господарстві Держави, а також в розвиткові та поступі с.-господарства — безсумнівна й відома.
Большевицька реформа, скерована на перший погляд, проти "земельної буржуазії в цілях осягнення "соціяльної справедливости", в дійсности недвозначно та виразно станула на грунт обстоювання не тільки поміщицьких форм господарств, але й господарств "лятифундного" типу, тоб-то таких, що налічують по багато десятків й сотень тисяч гектарів на одно господарство. Центр ваги для господарств більшої посілости, мимо зазначеного, полягає ще у властивій або спеціфічній для них одних культуртрегерскій функції в сфері с.-господарства взагалі, а з’окрема головніших його галузей.
Плекання расової худоби, коней, свиней, овець, виведення нових рас (пород) домашніх тварин; ремонт коней, не кажучи вже про забезпечення ринків хлібом, мясом та іншими продуктами сільського господарства переводилося й, очевидно, може переводитися переважно або в значній мірі за кошт господарств великого землеволодіння, а не дрібних селянських господарств.
Маєтности з категорії більшої посілости після виділення їх з "колхозного" сектора, щоб осягти максімума в своїй продукції та творчій чинности на службі Держави, народа та культури, передаються їх законним власникам в повне приватне й дідичне володіння при умові складення властителями присяги вірности Голові Держави та зобовязання персонально провадити господарювання.
Важною передумовою істнування маєтностей більшої посілости являється встановлення належних розмірів для подібних господарств, а не полишення їх понад певні або так звані оптімальні норми, додержання яких необхідне та корисне в цілях успішного фунгування господарства при найменшій собівартости продукції.
Відповідно тій, чи іншій системі с.-господарства оптімальні норми господарств більшої посілости (за проф. Чаяновим), при виділенні останніх з "совхозного" сектора не повинні перевищувати слідуючих розмірів:
1. Для переложної системи — (1800–2000) гек.
2. Для екстенсивного 3х-пілля — (800–900) гек.
3. Для трьохпілля, що угноюється — (500–600) гек.
4. Для плодоземної системи — (200–250) гек.
Вибрати тa зафіксувати висоту норми не тяжко, керуючись наведеною таблицею. Підкреслюємо ще раз, що оптімальних розмірів маєтности можуть виправдати своє завдання тільки як с.-г. підприємства приватного характеру, а не скарбові, кооперативні або їм подібні.
Примітка: Порівнюючи земельні закони ріжних країн до земельного закону, опрацьованому в свій час Гетьманським Міністром Земельних Справ В.М. Леонтовичем, Директор Державної Скарбниці X. Лебідь Юрчик вважав той проєкт закона, що був затвержений Паном Гетьманом (на початку листопаду 1918 року) за один з більш демократичних законів, який був подібний тільки до земельних законів у найдемократичнійшім краю в цілім світі, тоб-то у Hoвій Зеландії.
Основні підстави земельного закона Міністра Ленонтовича такі — всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені Державою, а потім парцелюватися по 25 десятин в одні руки. Одначе, це не значило повної ліквідації більших посілостей, бо закон дозволяв залишити в приватному володінню маєтки в висоті не тільки до 200 десятин, які мали агрокультурне значіння, а також ще крупніші господарства — в пять разів більше від норми, тоб-то до 1000 десятин для потреб цукроварень або там, де плекають расову худобу, сортове насіння і т. д.
Примусово не відчужувалися садиби, сади, виноградники і т. д. Земельний закон часів Гетьманства 1918 року укладала спеціяльна Комісія, де приймало участь 25 осіб.
Дуже часто головував сам П. Гетьман, 3 членів Комісії, згадаємо таких її участників: — В.М. Леонтович, Є.Х. Чикаленко, Проф. В.А. Косинський; Проф. К.Т. Воблий, Проф. Соломон Л. Франкфурт, Агроном Ів. Чарнип та інші.
Заключення.
Виконуючи свою волю через Хліборобські Ради, Український Хліборобський Кляс знаходить всебічне задоволення професійно-клясових та життьових потреб в лоні своїх організацій від сільських починаючи й на сотенних та полкових (взамін назви районових та окружних) кінчаючи. Патріотизм або любов до спільної Батьківщини, вірність Ідеї власної Державности та її Символу Дідичному Гетьманові, співпраця, а не боротьба з іншими клясами — основні підстави чинности Укр. Хліборобського клясу та його Органів Хлібoробських Рад.
Хліборобський кляс кличе всіх доброї волі Українців допомогти йому в так величньому Ділі як відбудова Власної, Суверенної Української Держави, особливо Українську молодь, не вносячи зерна розбрату в єдине, здорове тіло Хліборобського Клясу, на підставі тих думок, які написані кровію й розумом одного з найбільших Синів України — Вячеславом Липинським! В процесі побудови власної Держави — Український Хліборобський Кляс, шануючи славні традиції свого минулого й бажаючи покласти міцні підвалини під будову Укр. Держави, як це було за часів Великого Богдана, — відновлює організацію реальної України — Українське Козацтво по прикладу козацтва "городового" часів нашої Гетьманщини з його приватним козацьким землеволодінням, де власне почалося наше національне відродження, а не вийшло з общинницького Запоріжжа або общинницьких станиць Кубані.
Найкращі традиції козацтва з погляду державного знаходимо в козацтві городовім, а не в Січі Запорожській, яка тільки до часів Хмельницького стояла на сторожі хліборобської культури, бо після смерти Гетьмана Богдана, Січ була аванпостом Татар й кочовників в їх боротьбі з укр. хліборобом. Боронячи неподільність козацьких земель (в новітньому розумінню — "колгоспну" систему) в конечнім результаті виграла не Січ, а зброя хлібороба — його плуг.
Тому, — козацтво й плуг, а не саме козацтво без підпори його на власній землі — наша сила й оборона в боротьбі за Державу й власну землю!
Канада /Оттава/
[Український Літопис, 1946, №4]
25.04.1946