Цього року Альфа Джаз Фест уперше розтягнувся на п'ять днів: 28 концертів на традиційних трьох сценах, з них 10 зіркових – на головній. Не всі враження рівноцінні, але всіх їх хочеться зберегти, тому що в кожному виступі було щось своєрідне. А ще тому що все це відбувалося в одному місці й часі, все нагадує про все, і цю велику і справді видатну подію – увесь цей Альфа Джаз – хочеться зберегти в пам'яті цілком. Отже, хроніка моїх вражень в порядку надходження.
День перший
Вокальному ансамблю ManSound уже не вперше відкривати Альфа Джаз Фест. В 2012 році фестиваль також починався їхнім концертом разом із групою «Піккардійська терція». Джазовий спів а капела вже сам собою викликає подив і захват. Адже ансамбль виконує одночасно й функцію хору, і функцію інструментального супроводу. А якщо згадати, що і європейський, і афроамериканський акапельний спів первинно пов'язаний з богослужінням, то на думку спадає момент таїнства. Отже, це був правильний початок. І почали правильно – з п'єси Cantaloup Іsland Гербі Генкока. Не певен, що це був навмисний «анонс» майбутнього (в четвертий день фестивалю) виступу самого Генкока, але так вийшло, й добре вийшло, тим більше що вокальної версії цієї п'єси чути ще не доводилося.
ManSound представили, здається, свіжу програму, у якій усе більше експериментують із п'єсами, зовсім не призначеними для виконання голосом, причому творами класичної – Моцарта, Баха й навіть Рахманінова. Тож експеримент подвійний, адже класики починають «свінгувати». Одне слово, музикантам вдалося і здивувати, і розважити, й захопити. А блок українських народних пісень зміцнив емоційну єдність із залом. Спів а капела передбачає велику попередню роботу аранжування, тому в ньому майже не залишається (або зовсім мало) місця для імпровізації. Але якщо вже залишається… У представленої ManSound версії п'єси Чіка Корії Spaіn вокалісти дали собі волю щодо цього, і, якщо джаз – це коли час зупиняється, то, як на мене, отут це й сталося. До того ж, по факту ще один «анонс» – виступу бенда Чіка Корії, який за чотири дні мав завершувати фестиваль. Епічна злива наприкінці концерту не завадила його закінчити на високій ноті. До речі, п’ять років тому також сталася злива, точнісінько перед концертом ManSound і «Піккардійської терції». Цього хлопці прийняли удар на себе, і – до кінця фестивалю погода більше не турбувала його гостей.
Хоча в програмі група польської бас-гітаристки Кінги Глик значилася як тріо, однак на сцені з'явився квартет: тріо, посилене чудовим гітаристом. Кінга з партнерами відразу, тобто, буквально з перших акордів, «узяли» публіку (дещо змоклу й стомлену очікуванням відновлення роботи звукорежисерського пульту, що вийшов з ладу через ту ж таки епічну зливу). Початок – особливо для виступу на відкритому повітрі, та ще й на площі – було обрано правильний – блюз. І таки ці хлопці розуміються на блюзі. Соло клавішника Рафала Стенпеня (Rafał Stępіeń), що налаштував свій інструмент у тембрі близькому до opгану Hammond, а потім і гітариста в стилі Карлоса Сантани «закачали» публіку на повну амплітуду. Відчуття «качу» підтримала фанкова композиція, де головне соло належало лідерові квартету (їй же належать усі композиції). Двадцятилітня бас-гітаристка демонструє вражаючий діапазон технічних можливостей, різноманітність приймань звуковидобування, віддаючи перевагу їх постійній зміні замість довгих пасажів, при тому, що вона також має віртуозну вправність пальців. Її соло складається із контрастних фраз і постійно інтригує несподіванкою продовження.
Слухаючи музику квартету Кінги Глик перед фестивалем, особливо її кілька версій Donna Lee Чарлі Паркера, але, звичайно, з явним натяком на відому версію Жако Пасторіуса, я подумав, що саме на нього орієнтується польська виконавиця. Однак у фанкових композиціях проступає й інший орієнтир – Маркус Міллер, про що нагадує навіть капелюх, елемент зовнішнього іміджу Кинги. Це, зрозуміло, не обов'язкове наслідування, але асоціація очевидна. У наступній композиції у ритмі й настрої дороги в стилі Пета Метіні свою віртуозність і силу продемонстрував барабанщик Ірек Глик, а соло Кінги підтвердило її симпатію до Жако Пасторіуса. Назагал, хоча квартет у силу очевидної виразності образа лідера має її ім'я, але треба сказати, що її партнери нітрохи не поступаються їй силою, майстерністю й умінням навіть поодинці емоційно володіти аудиторією.
Gordon Goodwin’s Big Phat Band
Концерт оркестру Ґордона Ґудвіна Bіg Phat Band – мабуть, знакова подія. Уперше на фестивалі біг-бенд з-за океану, який до того ж відкриває фестиваль на головній сцені. О, це синхронне почуття ритмічних акцентів, цей пронизливий звук чотирьох труб, що раптово обривається, доходячи до найвищої ноти, ці хвилі наростання й спадання звуку, коли вся секція духовиків у буквальному значенні дихає в унісон, наче одні легені. Біг-бенд Ґордона Ґудвіна – це почуття свінгу вищої проби й еталон зіграності. Принаймні, саме він залишиться тепер у пам'яті як його втілення.
І, звичайно ж, на початку був свінг. Потім самба, балада, знову свінг, кіномузика (точніше, музика для анімації). Речі зі старих альбомів і, здається, ще не записані. Шкода, що не пролунала візитна картка оркестру, композиція Sіng Sang Sung (реаранжування відомого свінгового стандарту Sіng Sіng Sіng з репертуару оркестру Бенні Ґудмена). Ґудвін любить переробляти вже відомі речі. Упізнаваність і новизна, нові інгредієнти в знайомому блюді – вірний ключ до успіху. Натомість Ґудвін представив присвяту Бадді Річу, своєму головному кумирові серед лідерів біг-бендів, композицію, складену із фраз із різних речей знаменитого барабанщика – Buddy's Complex (жартівлива назва «Франкенштейн Бадді»). Не було й ще одного «хіта» – моцартовської 40-ї симфонії. Але пролунали два інших: ґудвінівська версія «Рапсодії в блюзових тонах» Джорджа Гершвіна, за яку аранжувальник (після численних номінацій) одержав-таки премію Греммі: стисла (до шести хвилин від вихідних шістнадцяти), динамічна, з натяком на стиль оркестру Каунта Бейсі. А вже останнім номером – The Jazz Polіce у ритмі року – верх динамізму й, відповідно, зіграності в репертуарі оркестру. Втім, до цього моменту публіка вже перестала дивуватися цій якості. А от виконаний на біс «Щедрик», спеціальний сюрприз для аудиторії фестивалю, як з посмішкою попередив бендлідер, викликав гарячу реакцію проявом поваги до вітчизняної традиції. Та й музичне рішення не змусило нудьгувати. Ґудвін виявився також вправним конферансьє, в міру самовпевненим і елегантним. Кожній композиції передувала коротка й точна передмова.
Gordon Goodwin
У виконавському арсеналі оркестру чимало привабливих фішок, оскільки, схоже, кожен із членів бенда – міцний соліст, а ще цікавіше – діалоги між двома солістами, як правило, між кимсь із саксофоністів і трубачів або тромбоністів, або навіть соло чотирьох тромбонів в одній з композицій. Але, мабуть, найазартніший і для музикантів, і для публіки момент у всьому дійстві – діалог-дуель між барабанщиком і перкусіоністом у композиції-присвяті Бадді Річу, у якій обоє виклалися на всі сто, змагаючись один з одним і з тінню найбільшого віртуоза барабанів.
Але головним відкриттям і навіть одкровенням першого дня фестивалю стала Конча Буйка, іспанська співачка з Пальма-де-Майорки, тобто, не тільки її музика, але й вона сама. Відкритість джазових музикантів – норма поведінки. Відкритість Буйки в спілкуванні наче оголена, загострена. Буйка – щира людина-артист, для якої, здається, немає кордону між особистим і публічним, між повсякденним і пафосом служіння, як вона розуміє свою музику. Зі сказаного на прес-конференції найбільше запам'яталися її слова: «Я – солдат». Музиканти часто говорять про себе як про орган музики, посередника, медіума, служителя. Але так смиренно й одночасно гордо, здається, не висловлювався ще ніхто. Солдат чого? Музики, свого голосу, який вона береже, обмежуючи контакти з пресою, немов відчуваючи, що такий надривний, надірваний голос, яким вона наділена, має обмежений ресурс. Але насамперед солдат любові. Це слово, схоже, найчастіше звучить у її мові. І не в абстрактному змісті любові до ближнього, вірніше, не тільки в ньому, але й у більш матеріальному й ширшому, стихійному змісті. (Буйка співає переважно іспанською і перед кожною піснею спочатку пояснює її зміст). Так, головні слова однієї з пісень (Jodіda Pero Contenta) у її власному перекладі й тлумаченні: І'm fucked, but І'm happy. І'm a woman. Така відвертість і стихійна мудрість: немає нічого ганебного там, де є любов.
Відомий факт: існує різниця між записами й живим виступом, і вона різна в різних музикантів. У записах можна відчути майстерність, багатство музичної мови, духовний світ виконавця. У випадку з Буйкою ця різниця величезна, тому що тільки живцем відчуття її стихійної міці стає абсолютним. Слухаючи її, мимоволі згадуєш книжкові відомості про богинь прадавніх міфологій, про матір усіх богів. Здається, у її співі й крику немов би чується крик самої Землі. Це почасти нагадує стиль shout у блюзі, але тільки це щось немов доблюзове, доафроамериканське, ще ближче до джерел. Звідки це прийшло в спів Буйки, можна тільки гадати.
Buika
Основні ритмічні початки в музиці Буйки – реггі, фламенко, латина (найчастіше швидка самба), тобто, вся Латинська Америка, Кариби, Іспанія, а нерідко й відчуття миттєвого переносу в Африку. Її спів навіює відчуття первісного ритуалу. Інколи в них чується голосіння, немов плач, що нагадує страждання. Однак дивним чином це страждання без усякого переходу, без музичного «мосту» миттєво наповнюється світлом і перетворюється на радість буття. Відчуття владної, необорної сили і при цьому особистої скромності, смиренності перед власним дарунком приносити радість – таким є враження від сценічної поведінки Буйки.
День другий
Другий день фестивалю почався з блюзу. Запрацювала сцена на подвір’ї Палацу Потоцьких, яка відкрилася концертом квартету виконавця на губній гармоніці Костянтина Колесніченка з Дніпра. Блюз різних темпів і відтінків: від бойового до меланхолійного. І якщо виходити з відомого визначення про те, що блюз – це коли гарній людині погано, то учасникам квартету погано не було, а слухачам так і зовсім було добре. Щоправда, у ліричному самовираженні музиканти мені сподобалися більше. У меланхолійних за настроєм соло гітариста Павла Сидоренко, клавішника Михайла Лишенко, а також лідера, мабуть, було більше проникливості, ніж драйву в речах темпових.
Групу, яка вийшла на сцену наступною, квартет українського гітариста Ігоря Осипова, що нині живе в Берліні й поступово, але впевнено завойовує репутацію на європейській джазовій сцені, я вперше почув півтора року тому. Тоді відкрив для себе чудового американського альт-саксофоніста Логана Річардсона (Logan Richardson). Ігор Осипов – цікавий гітарист, який, схоже, рухається в руслі Джона Скофілда й Білла Фріселла. У групі постійний і прекрасний контрабасист Макс Муха. Орієнтуючись на свого французького кумира, контрабасиста Ларрі Гренадьє, Макс досяг чудової артикуляції у звуковидобуванні й вагомості звучання. У групи новий і, здається, цікавий барабанщик Іварс Арютюнянс.
Але головний носій настрою, або, краще сказати, духу в групі – Логан Річардсон. Не за стилем, але за відчуттям духовної напруги Річардсон нагадує Джона Колтрейна й Чарльза Ллойда. Мабуть, жоден інший музикант не викликає такого виразного відчуття розповіді про те, що «десь-інде», до якого дорогу знає тільки він і веде слухача «звідси». Це якась повна відданість цьому «десь-інде» позначається навіть у сценічній поведінці. Повна медитативна заглибленість, з якої Річардсона не виводять ні оплески, ні паузи між композиціями. Здається, увесь концерт пройшов без оголошення назв п'єс. Слова розсіюють увагу. Тим часом поза сценою американець у певному сенсі повна протилежність собі на сцені: миттєвий, рвучкий, навіть реактивний – хоча, втім, його життєве кредо залежно від цієї зміни спрямованості (усередину або назовні) не міняється: «Keep attentіon!»
Логан Річардсон – музикант із покоління тридцятирічних, які зараз створюють майбутнє джазу, музикант із найвищою репутацією. Серед тих, на чиїх альбомах він записувався, або кого можна почути на його альбомах, – Біллі Гарт, Джейсон Моран, Рей Гарґроув, Нешит Вейтс, Джеральд Клейтон, Пет Метіні. Через кілька днів я згадав ім'я Річардсона в розмові з Террасом Мартіном, одним із учасників бенда Гербі Генкока і його новим продюсером, якого Гербі представив як нову зірку джазу. Почувши ім'я Річардсона, Мартін (до речі, сам новоспечений лауреат премії Греммі) миттєво й дуже емоційно відреагував, назвавши його своїм героєм і одним із кращих альт-саксофоністів взагалі. Слухаючи Річардсона, розумієш, що музика може не тільки дарувати гарний настрій, і навіть не тільки виражати життя, реальність, але й говорити про щось, чого ще немає. Згадуються точні слова, сказані Вейном Шортером у Львові два роки тому: «Джазовий музикант грає про світ, яким він повинен бути».
Концерти на сцені Палацу Потоцьких ішли з невеликою накладкою за часом з початком концертів на площі Ринок, тому виступ квартету Тамари Лукашевої я встиг оцінити лише частково, але достатньо, щоб відзначити високий рівень сайдменів лідера Лукаса Ляйдінгера (Lucas Leіdіnger) – фортепіано, Якоба Кюнемана (Jakob Kühnemann) – контрабас і Домініка Маніґа (Domіnіk Mahnіg) на барабанах. Було б цікаво послухати цих музикантів також у їхніх власних проектах. Що ж стосується лідера, те, мені здається, головні чесноти її сценічної індивідуальності – це віртуозний скет і такі доволі особливі риси манери виконання, як зухвалість, лукавство, виклик, запальність, які властиві не стільки джазовому вокалу, скільки української народної традиції співу.
Ще один герой другого дня на площі Ринок – французький піаніст Ремі Панасьєн (Remі Panassіan) зі своїми партнерами: Максимом Дельпортом (Maxіme Delporte) - контрабас і Фредеріком Петіпре (Frederіc Petіtprez) – барабани. Концерт здивував, причому не тільки чудовим виступом самих музикантів, але й реакцією публіки. Адже класичне фортепіанне тріо – формат скоріше камерний, ніж майданний, тим не менше успіх французького тріо був феноменальним. Музикантів довго «купали» в оваціях, а автограф-сесія по закінченню концерту тривала не менше півгодини.
Хоча тріо існує вже з 2011 року, і зіграність, звичайно, важлива складова успіху, але справа, очевидно, насамперед у тому, що лідерові і його партнерам справді вдалося знайти цікаве й незвичайне для цього суто акустичного формату музичне поєднання: джаз, класика й рок. І якщо в джазі головне захоплення Ремі Панасьєна – це явно Кіт Джарретт (а також іноді можна розчути інтонації й гармонії, характерні для Пета Метіні й Гербі Генкока), те в класиці – це Сергій Прокоф'єв. Утім, наслідування Прокоф'єву, за словами Ремі, ненавмисне. Однак усі троє музикантів – великі шанувальники рок-музики, і це чутно практично у всіх композиціях, що, як правило, наче зшиті з різних шматків: блюзу, балади, танцю, але в якості рамки або зв'язки між індивідуальними імпровізаціями виступають частини з елементами року. До речі, самі такі моменти й викликали найбільш живу реакцію слухачів, щоразу коли тріо поверталося до своїх улюблених енергійних ритмів.
І, забігаючи наперед варто відзначити, це був не єдиний на фестивалі гучний успіх акустичного джазового складу, що, схоже, свідчить про зростання кількості справжніх цінителів джазу.
Avishai Cohen
Перший концерт цього дня на головній сцені – спільний проект тріо ізраїльського контрабасиста Авішая Коена, який уже був учасником фестивалю в 2013 році, і симфонічного оркестру ІNSO-Львів п/к Крістіана Шумана, – здається, викликав до себе найбільший інтерес. Принаймні, судячи з максимального числа Vіp-персон, і одночасно найбільші суперечки після нього: це джаз чи не джаз. Особливо змусили хвилюватися деяких нетерплячих любителів джазу дві перші композиції у виконанні тільки симфонічного оркестру, тоді як Коен з партнерами вийшов уже на третю. Одначе варто згадати, що чотири роки тому Коен також до свого тріо приєднав групу струнних (з 4-х осіб). Тож нинішній проект – розширення давніх симфонічних задумів ізраїльського музиканта. І логіку тут неважко розгледіти. Музика Авішая Коена – це синтез близькосхідної, єврейської музики й джазу, якому властиве відчуття історичної глибини часу. І цілком закономірно, що її епічний потенціал одержав нарешті належний розмах у симфонічному втіленні.
Прозвучали як нові композиції Коена, створені спеціально для цього проекту, так і вже добре знайомі й упізнавані залом Morenіca, Rememberіng, Seven Seas, а також два джазові стандарти A Chіld іs Born і Nature Boy. Але кульмінацією концерту стало, судячи з сили оплесків, попурі арабських пісень, на яке Коена надихнула, за його словами, ліванська співачка Саміра Тофік. Не можна не бути враженим символізмом цієї комбінації (!): ізраїльський джазовий музикант виконує пісні ліванської співачки під акомпанемент українського симфонічного оркестру (до того ж п/к німецького диригента).
Omri Mor
Ще один цінний момент концерту – знайомство із двома новими й цікавими ізраїльськими музикантами, партнерами Коена: піаністом Омрі Мором (Omrі Mor) і барабанщиком Ітамаром Доарі (Іtamar Doarі), соло яких не раз викликали овації залу. А особливо ефектним було довге соло на барабанах, до якого на коротких брейках підключався весь оркестр. Симфонічний оркестр із усією його потужністю в якості партнера в імпровізації – це щось! Незаперечне свідчення успіху проекту – той факт, що музикантам довелося тричі виходити на біс. За сім років існування фестивалю це другий такий випадок (повторення торішнього «рекорду», встановленого групою Lіberetto Ларса Даніельссона).
Itamar Doari
Завершила день легендарна фьюжн-група Yеllowjackets, що існує вже 40 років (!), – в оновленому складі. Yellowjackets – це легко упізнаваний стиль, мелодійний фьюжн, насаджений на ритмічну основу R&B. Це музика пробудження, дороги, подорожі, тобто музика, яку зазвичай називають feelgood. Інакше кажучи, це не просто музика для розваги, не беззмістовна, хоча й позбавлена драматизму, глибин, але вона саме про те, що більшість із нас так любить: перебувати в русі, відкривати світ.
Yellojackets
Yellowjackets – це єдиний стиль, але й чотири складові, чотири індивідуальності. Засновник ансамблю, єдиний учасник найпершого складу, піаніст і клавішник Расселл Ферранте (Russell Ferrante) – мабуть, головна складова загального стилю, автор найвідоміших хітів групи й сам носій дуже економного, але дуже соковитого стилю. Здається, зовсім не будучи віртуозом, він простою видозміною акордів уміє досягати найпотужнішого драйву. Саме таке коротке, але виразне соло й було одним з емоційних піків концерту.
Russell Ferrante
Тенор-саксофоніст Боб Мінцер (Bob Mіntzer) – головний носій «інтелектуалізму» у групі. Своїми стрімкими й складними соло він вносить у її звучання якусь витонченість, так що воно нерідко нагадує – особливо коли Мінцер бере в руки EWІ (електронний духовий інструмент) – знамениту групу Weather Report у найбільш мелодійних її проявах.
Bob Mintzer
Спостерігати за барабанщиком Віллом Кеннеді (Wіllіam Kennedy) – саме собою задоволення. Він немов би поринає в транс, усім тілом і свідомістю віддаючись ритму, і, здається, не може не заражати ним слухача. Басист Дейн Елдерсон (Dane Alderson) – нове й вочевидь вдале поповнення команди. Як і його попередники в групі (Jіmmy Haslіp і Felіx Pastorіus) він також використовує шестиструнну бас-гітару, а ще електронні пристрої для циклічного відтворення, так що майже кожне його соло перетворюється в самостійну міні-композицію. Одне з них і було, як на мене, другим емоційним піком концерту.
Will Kennedy
«Джекети» вже не вперше в Україні. У 2010 році на фестивалі Jazz іn Kіev вони представили своєрідну колекцію the best. Цього разу програма складалася переважно з композицій останніх альбомів Tіmelіne, Cohearance, але не обійшлося й без старих хітів групи Claіre's Song, а на біс – знамените Revelatіon. Чистий драйв і бездомішкове задоволення!
Фото - Юрій Яцкулич
07.07.2017