Їхніми творіннями насолоджуються. Іноді – їх звинувачують у блюзнірстві; часом – не помічають взагалі. З ними завжди говорять лиш про останній перекладений твір, або – про те, як хтось інший зіпсував твір знаного класика.
Свідомо чи несвідомо, кожен із них створив свій оригінальний підхід. Після читання, знайомства з їх поглядами на літературні традиції, уважного погляду на добір авторів, помічаєш інший літературний вимір. Він захований у тіні популярних імен та трендів, хоч саме без нього немислимий обмін та творення нових сенсів. Сучасний український переклад – хто творить його канони, школи, філософію?.. Серія розмов «Філософії перекладу» покликана поговорити саме про це.
Першу розмову циклу з Юрком Прохаськом читайте за посиланням.
Літературний критик та редактор, есеїст, публіцист, перекладач... Завдяки йому ми відкриваємо для себе чорний гумор та іронію польської літератури ІІ пол. ХХ ст та поч. ХХІ ст. Тадеуш Боровський, Марек Гласко, Даніель Одія та багато пасажирів польського експресу «Потяг 76» з перших рядків стають близькими, і завдяки майстерному перекладу відірватись від них практично неможливо. Сьогодні говоримо про філософію перекладу з Олександром Бойченком.
О.Б.: Все це почалося не з моєї ініціативи. Я взагалі дуже рідко виявляю в житті ініціативу, бо думаю, що важливі речі стануться і так, а неважливі стануться чи не стануться – яка різниця? Люблю сидіти на березі річки і чекати, доки пропливе труп ворога чи якась золота рибка до берега пристане, і сама запропонує виконати бажання. У в цьому випадку моїми золотими рибками були Оля Гнатюк і Богуміла Бердиховська. Не знаю, чи вони зговорилися між собою, але обидві на початку літа 2004-го почали допитуватися: що ж ти сидиш-сидиш, до Польщі не їдеш? Усі українські письменники й перекладачі вже на якихось польських стипендіях побували, один ти ще не був. Я їм на це: як же я поїду, мови не знаючи? А вони: то вивчи…
Є така історія про Яна Гімільсбаха, польського актора і письменника, якому пропонували спробувати сили в Голлівуді, але треба було вивчити англійську. А він каже: ні, не буду я наперед вчити, ви мене спочатку на роль затвердіть, бо ще не візьмете – і що тоді? Ходи потім, як дурний, з тією вашою англійською? То я теж собі подумав: подамся на стипендію Gaude Polonia, але хай мені спочатку її призначать, а відтак сяду вчити польську. Стипендія починається 1 лютого, а рішення оголошують у листопаді. Тобто є кілька місяців, і якщо ти не клінічний ідіот, то споріднену мову на нормальному побутовому рівні за цей час можна вивчити. Коротше, план був правильний, але доля, так би мовити, внесла свої корективи.
Стипендію мені призначили, і в листопаді справді оголосили. Тільки ж це був, нагадую, листопад 2004 року, і доки прийшло повідомлення, я вже поїхав на Майдан, і не дуже мав час на вивчення польської мови. Після Майдану повернувся додому, а там Новий рік, Різдво, і якось раптом настало 1 лютого, і треба було рушати на Варшаву.
Ага, уточню, що я все-таки не надто обманув стипендіальну комісію, бо подавався на стипендію не як перекладач, а як редактор. Якщо пам’ятаєте, ми в ті часи робили з Юрком Андруховичем «Потяг 76» і вирішили підготувати окремий польський випуск. Отже, я поїхав відбирати сучасну польську літературу, слухав різних порад від обізнаних людей, а перекладати мали інші: Андрій Бондар, Остап Сливинський, Наталка Сняданко, Лариса Андрієвська, Олесь Герасим…
Зрештою, так воно і сталося, але в якийсь момент, сидячи в середовищі, і багато читаючи поляків, я відчув, що міг би й сам спробувати щось перекласти. І переклав фрагмент роману Єжи Пільха «Pod mocnym aniołem». Це був досить складний стилістично твір, але написаний під виразним впливом поеми «Москва-Пєтушкі» Вєнєдікта Єрофєєва з усіма тими біблійно-алкогольними словесними конструкціями, які я знав напам’ять. Сьогодні я бачу в тому перекладі всілякі проколи, але сам процес мені сподобався, то я з розгону переклав ще кілька коротких текстів, зокрема есей Лєшека Колаковського «Інтелектуали».
Такий був початок. Далі я вже цілеспрямовано вчив мову, читав якомога різноманітніші з погляду лексики твори, і в 2008 році переклав першу книжку повністю – роман «Тартак» Даніеля Одії. Це був правильний вибір.
Я мало знаюся на теорії перекладу, але впевнений, що найкраще починати з літератури сучасної, відносно нескладної, і ще бажано – з автора, якого ти знаєш особисто, і в разі якихось проблем зможеш його розпитати, що він мав на увазі. Тоді ж, у 2008-му, я знову поїхав на стипендію до Варшави, щоб зібрати і вже самому перекласти антологію сучасної польської прози. І тут свою роль зіграв Адам Поморський, нинішній голова польського ПЕНу, а тоді – мій стипендіальний консультант. Він мені сказав: слухай, все це добре, сучасна проза, твої дружбани, посиденьки в барах і кав’ярнях, але почитай трохи повоєнної літератури.
Це була цінна порада, я занурився в літературу 40-70-х років і відкрив для себе багато дуже добрих авторів. Щоправда, антологію їхніх творів я не зробив, бо виявилося, що це велика морока для видавця. Я планував зібрати зо два десятки оповідань і новел письменників, які вже померли. Щоб видати таку антологію, видавець мусив би знайти правовласників усіх творів по різних країнах і підписати 20 угод, і кожному заплатити. Виходило більше офіційно-ділової писанини, ніж самого перекладу. Але завдяки пораді Адама Поморського я познайомився з творчістю Тадеуша Боровського і Марека Гласка, яких врешті-решт переклав, і ми їх видали в Чернівцях окремими книгами.
А.Ч.:Боровський і Гласко. Чи йшлося Вам у перекладах цих авторів про відтворення специфічної атмосфери епохи?
О.Б.: Це досить різні автори. Єдине, що їх поєднує, – це чорний гумор на тлі зовсім не веселої дійсності. І ще той факт, що їхні ранні дебюти вважаються найяскравішими в польській літературі 40-х і, відповідно, 50-х років.
Власне, у Боровського треба говорити не про атмосферу епохи, а про конкретну атмосферу нацистських концтаборів. Тут він проявив свою велич. Натомість решта його творів, які не пов’язані з концтабірною темою, на мій смак, вельми пересічні, а ті, що були написані наприкінці його короткого життя, – просто художньо безпорадні. Але цикл аушвіцьких оповідань – геніальний, і я вважаю, що це найсильніші твори на концтабірну тему в усій світовій літературі. Найбільша складність під час перекладу Боровського полягала в тому, що він щедро використовує аушвіцький жаргон, таке концтабірне есперанто. Просто перекласти ці слова неможливо, бо тоді якраз значною мірою втратиться атмосфера. З другого боку, залишити їх без пояснень теж не можна, бо читач не зрозуміє, про що йдеться. Навіть польський сучасний читач тих слів часто не знає. Довелося дати близько двохсот приміток.
А траплялися й такі слова, яких не знали навіть спеціалісти з творчості Боровського. От що таке «ґризьокі»? Без жодного контексту. Ледве знайшов. Це зуби, але в цьому випадку – золоті зуби, які спеціальні працівники зондеркоманди виривали загазованим людям. То я дав «фікси», знані з російського в’язничного жаргону. Іноді можна було робити таку заміну і вставляти слова зі сталінських таборів на місце слів з нацистських, але частіше – ні.
А з Гласком ситуація інша, бо він пише про комуністичну Польщу, використовуючи партійні штампи, фрагменти якихось доповідей, газетних передовиць. У нас цього добра вистачало за совєтів, а я ті часи з їхніми залізобетонними формулами ще добре пам’ятаю і мав під час роботи розв’язані руки. Водночас у Гласка багато брутальної вуличної лексики. Разом це часто створює комічний ефект. Моїм головним завданням було досягти цього ефекту і в українському звучанні. Чи вдалося? Хай люде скажуть. Якщо прочитають.
Ю.Д.: Чи не стала тема Аушвіцу для Вас буденною після перекладу Боровського?
О.Б.: Ні, сама тема оскотинення, до якого може дійти людина, загнана в тваринні умови, буденною не стала, і ніколи не має права такою стати. Це є найстрашніший урок і найстрашніша правда про нас, яку нам відкрили тоталітарні режими. Інша річ, що від моменту шоку, який я пережив, уперше читаючи Боровського, до моменту, коли сів його перекладати, минуло кілька років.
Ця робота все одно була емоційно виснажливою, але вже не настільки, як могла би бути, якби я взявся перекладати відразу. А так я все це вже подумки пережив і в процесі перекладання більше переймався не зображеним світом, а пошуком відповідних слів і виразів. І ще тим, щоб не втратити, оксюморонно кажучи, іскор чорного, моторошного гумору, які зовсім не рідко зустрічаються у Боровського.
А.Ч.: А як перекладати гумор?
О.Б.: Для початку добре би було зрозуміти, де сам автор жартує, а де ні. А для цього треба розуміти контекст, бо гумор найбільше залежить від контексту: одна і та ж фраза в одному випадку може бути смішною, в іншому серйозною, а в третьому взагалі недоречною. Ну й перекладачу не завадило би мати почуття гумору; тільки в його відсутності ніхто ж собі не зізнається, правда?
Не знаю, що тут ще сказати. Знаю лише, що контекст – і оповідань Боровського, і роману Гласка – я вивчав довго й ретельно, по кілька років сидів у темі. Це не означає, що я нічим іншим не займався; просто перш ніж сісти перекладати, читав потиху все, що мені могло знадобитися. Тобто прочитав Боровського, тоді десятки художніх і наукових книжок про табори, плюс різні мемуари, свідчення колишніх в’язнів, а тоді перечитав ще раз Боровського – і нарешті взявся за переклад, уже приблизно уявляючи, як це все повинно звучати. Так само Гласка я спочатку прочитав усього, всю його творчість і листування, а також кілька книжок про нього, після чого засів за «Красивих двадцятилітніх».
Чув про одного данського перекладача, який переклав за життя понад 500 книжок. Я так не вмію, та й не хочу. Я ж не професійний перекладач, як на те. Я люблю не квапитися. Найбільше часу в мене забирає пошук інтонації. Перекладу фрагмент, прочитаю собі вголос. Чую – не те. Викидаю, пробую знову. Коли здається, що все це має звучати саме так, тоді й беруся до роботи по-справжньому. Не думаю, що тут є якесь універсальне правило. Головне – відчуття міри.
І ще: якщо говорити про жарти, важливо знати, чи автор сам придумав якийсь дотеп, гру слів, а чи використав готові, запозичені з фольклору, з інших творів або просто вживані в народі фрази. Якщо він сам створив, то й перекладач має створити, а якщо запозичив, то й перекладач має пошукати готові відповідники в рідній мові.
А.Ч.: Коли Ви вперше звернули увагу на ім’я перекладача твору, який прочитали?
О.Б.: Не пам’ятаю. Так, щоб по-серйозному, то, мабуть, коли почав співредагувати «Потяг 76». Це був часопис літератури Центрально-Східної Європи, ми публікували багато перекладів з різних мов. І от бачу: один перекладач здає текст, і майже нічого редагувати не треба, десь розділові знаки поміняєш, якісь механічні помилки виправиш – і можна друкувати. А інший такого накрутить, що редагування забирає більше часу, ніж якби я сам то переклав…
Втім, за часів СРСР іноді й великі перекладачі не мали змоги перекладати все як слід. Пригадую, Олесь Герасим перекладав книжку Анджея Бобковського «Szkice piórkiem», вона вийшла в «Критиці» під назвою «Війна і спокій». І там було кілька рядків з «Пана Тадеуша» Міцкевича. Олесь питає: як би це перекласти? Я кажу: не мусиш, Рильський вже давно переклав, знайди ці рядки, і все. Але виявилося, що не все. Бо це були антиросійські рядки, про те, що немає гіршого злочинця, ніж поляк, який «омоскалився» на царській службі. Ну і цих рядків узагалі в перекладі Рильського немає: радянська цензура їх би все одно не пропустила.
А повертаючись до запитання – тепер я завжди звертаю увагу на ім’я перекладача. Особливо люблю звертати увагу на російські переклади. Мене ще в часи викладання в університеті не раз студенти запитували: чому такий-то твір російською звучить краще, ніж українською? Який? – питаю. Та хоч би й Біблія! Де, кажуть студенти, у нас така краса, як російське «томлєніє духа», наприклад? Чому у нас «ловлення вітру»? Любі друзі, кажу, може, «томлєніє духа» й красивіше, тільки до оригіналу Біблії воно мало дотичне. Це ж повний абсурд, не думали люди в часи писання Біблії такими декадентськими виразами, як «томлєніє духа». А думали про марноту земного життя, яка нагадує ловлення вітру.
І ця так звана «російська школа перекладу» любить вдаватися до таких підмін. Звучить гарно, але з оригіналом часто ніяк не пов’язано. Згадайте хоч би «Catcher in the Rye» Селінджера, тобто «Над пропастью во ржи» у перекладі Райт-Ковальової. Читається чудово, тільки в оригіналі і назва не та, і значно жорсткіший ритм, і молодіжний нью-йоркський сленґ, не кажучи вже про фрази на кшталт «Fuck you, Holden Caulfield». Де це все в перекладі? Нема. Замість «фак’ю» – «какая-то гадость» чи щось подібне. Але якщо не знати оригіналу, то все о’к, прекрасний роман російською мовою.
До слова, я звіряв складні місця в оповіданнях Боровського і романі Гласка з російськими перекладами – хотів побачити, як росіяни це зробили. Дуже хитро зробили: або поперекручували, або (як з тими «ґризьоками») повикидали те, чого не знали. А ви кажете Путін. Це не Путін, це споконвічна російська духовна традиція: перебрехати скрізь, де тільки вдасться.
Ю.Д.: В одній з колонок Ви говорите про неможливість перекласти Вєха через специфіку варшавської говірки. Але ж Боровський, Гласко та Одія, в кожного з яких своя мова, Вам піддалися.
О.Б.: Вєх писав специфічною міжвоєнною варшавською ґварою. Це суміш мови передмість, запозичень з їдишу, німецької і російської, перекручених латинських слів, які часто зустрічаються в розмовному польському мовленні, бо відомі широким масам завдяки римському костелові і т.д. Але це передусім жива польська мова столиці, яка увійшла свого часу в моду, нею задля розваги активно послуговувалася богема і творча еліта Варшави. Щоб адекватно перекласти Вєха, треба мати таку ж українську живу мову Києва, сповнену подібних «помилок» і комічних перекручень. А такої мови в Києві немає.
Звичайно, можна використати львівський «балак», але в ньому багато полонізмів, а це неприпустимо – використовувати багато полонізмів у перекладах з польської. З якоїсь іншої – будь ласка. Це чудово звучить, наприклад, у Масляковому перекладі «Швейка» чи у Винничуковому перекладі Грабала. І взагалі я люблю, коли наші галицькі автори використовують полонізми у власних творах. Але в перекладах з польської треба шукати чогось іншого. Київ нам наразі в цьому не може допомогти.
До речі, я десь читав, що найважче перекласти «Швейка» найближчою чехам словацькою мовою, тому що Братислава не має чи принаймні не мала відповідного празькому міського сленґу. Не знаю, чи це правда. Якщо ні, то в кожному разі не я це вигадав.
Ю. Д.: Як Ви ставитесь до інтерпретаційного перекладу?
О.Б.: Різні там адаптації, переспіви, переробки? Треба пам’ятати, що в давнину це було нормою. На початках існування національні літератури завдяки таким прийомам розвивалися, вбирали в себе чужий досвід, але переповідали його зрозумілими потенційним читачам словами, заміняючи деталі побуту, одяг, їжу, природні умови.
Місіонери, намагаючись християнізувати народи Півночі, навіть «Отче наш» переробляли. Замість хліба щоденного вставляли рибу. Бо що для такого ескімоса «хліб щоденний», якщо він його в очі ніколи не бачив? З якої би радості він мав просити у Бога хліба? Добре, вирішили місіонери, хай просить риби, аби лиш молився.
Або трохи з іншої опери приклад: Шекспір. Його в часи класицизму теж переробляли, всіляко причісували. Вольтер вважав, що Шекспір талановитий, але якийсь дикий, жодних правил писання не знає і позбавлений доброго смаку. Сьогодні ясно, що всі ті класицистичні правила – це суцільна нудьга, а «дикий» Шекспір досі цікавий. Комусь, може, здається, що, скажімо, Андрухович, перекладаючи Шекспіра, надто його осучаснює. А тим часом це – радше повернення Шекспірові його оригінального, нерідко хуліганського звучання.
Ю.Д.: Тобто тональність перекладу залежить від середовища і культури, в якій він здійснюється?
О.Б.: Тональність перекладу багато від чого залежить. Від епохи залежить, від панівного напряму, від моди, від смаків. Саме тому світові шедеври і треба час від часу знову переперекладати. У давніші часи, як я вже говорив, цілком припустимими були переробки й адаптації. І навіть не в надто давніші.
Ще раз повернуся до того ж Селінджера. У перекладі Райт-Ковальової Голден їсть «котлету с булкой». І це той випадок, коли я її не критикував би, бо радянський читач сімдесят років тому не зрозумів би слова «гамбурґер». Але сьогодні треба давати саме «гамбурґер». Сьогодні взагалі немає сенсу змінювати жодних реалій у перекладах, бо навіть якщо ми якихось речей не знаємо, то завдяки інтернету за кілька секунд можемо знайти все, що нам треба.
Ю.Д.: Ви ще перекладали з російської…
Так, «Хорошого Сталіна» Віктора Єрофєєва, і «Баскського собаку» та кілька коротших творів Ігоря Померанцева. Звісно, труднощів з розумінням написаного у мене не було, але якраз тоді я і переконався, що не такого роду труднощі найважчі. Виявилося, що переклад з російської забирає стільки само часу, як і переклад з польської. Коли чогось не знаєш чи не розумієш, то шукаєш у словниках чи по знайомих – і знаходиш. Натомість змагатися з тим, щоб усе це природно звучало українською, мусиш сам.
У Померанцева були різні мовні ігри і не зовсім ще вироблена в Україні виноробна і винопитна лексика. А під час перекладу «Хорошого Сталіна» важливо було витримати стилістичне багатоголосся. Там крім основної оповіді в такому гострокутно-есеїстичному стилі, є вставні оповідання, дуже плавні і ліричні. Все це, ясна річ, треба було зберегти.
А.Ч.: Тобто для вас переклад – це ремесло, яке треба відточувати?
О.Б.: Що таке переклад взагалі, можна знайти у Вікіпедії – відтворення оригінального тексту засобами іншої мови, якось так приблизно. У Нові часи постають дві основні функції перекладу. Одна – сказати б, комунікативна. Люди все більше цікавляться світом, далекими країнами, але ж ніхто не може знати всіх мов. Завдяки перекладу виникає відчуття спільноти, усвідомлення, що всі ми – жителі спільної планети, а також виникає те, що Ґьоте назвав світовою літературою. І хоча всі літератури самі по собі національні, через переклади вони стають складниками загальносвітової.
Друга функція – розвиток власної мови і літератури. Біблія, давні греки і римляни, класична філософія – все це мусить бути добре перекладене, без цього не буває розвинених національних культур. У інших регіонах Землі є інші зразкові тексти, але так само вони мусять бути засвоєні національними культурами. І дотепер переклад виконує ці функції. Сучасників перекладаємо, щоб бути в курсі, що нині діється в світі, а класику – в широкому сенсі цього слова – щоб розвиватися самим.
А щодо ремесла… Кожна добре виконана робота – це синтез творчого натхнення і ремісничої вправності. І вже точно кожен добрий переклад є таким синтезом. В ідеалі хотілося б досягати бездоганного відтворення оригіналу у поєднанні з бездоганним звучанням мовою перекладу. Ясно, що на практиці ідеал недосяжний, завжди доводиться трохи жертвувати або змістом, або формою, залежно від того, що в конкретному творі, який ви перекладаєте, є важливішим. Але прагнути такого ідеалу не заборонено, і навіть треба.
Ю.Д.: Ви переклали есей Колаковського «Інтелектуали». Цей текст ніби не складний стилістично, але... Чи є якісь особливості перекладання такого стилю?
О.Б.: Колаковський писав свої есеї справді досить прозорим стилем, не переобтяжуючи їх професійною термінологією і заплутаним синтаксисом, без усієї тієї геґельянщини. Тішу себе ілюзією, що якоюсь мірою цим він мені близький. Тому не пригадую якихось труднощів. Важче було отримати дозвіл на публікацію. Точніше, не отримати, а вийти на Колаковського.
Він уже був у солідних роках, жив в Англії, електронною поштою не користувався. Врешті, одна моя варшавська добра знайома через своїх знайомих знайшла його домашню адресу, я написав від руки листа з проханням і моментально отримав позитивну відповідь. Маю тепер реліквію вдома: не мейл у скриньці, а живий паперовий лист від найбільшого польського філософа ХХ століття.
Певний талант треба мати до будь-якого заняття. Кожного можна навчити косити чи рубати дрова, а все одно хтось це буде робити ліпше, а хтось гірше. Головне – вчасно зорієнтуватись, який конкретно талант тобі дістався. Як казав Сковорода, сокола швидко навчиш літати, а з черепахою вже воно так легко не піде. Думаю, талант перекладача – це лінгвістичний талант, чуття мови, причому, передусім – власної. Плюс добра пам’ять, здатність до емпатії і щире зацікавлення іншими культурами.
Ю.Д.: Чи існує сучасний український переклад як якийсь окремий феномен? У перші роки незалежності всі втамовували спрагу в українській прозі та поезії, а тепер, коли є певний бум у книговидавництві, нарешті можна собі дозволити перекладати тих, кого хочеться, і навіть перекладати з матюками (щоправда, також виборовши право на матюки).
О.Б.: Само собою, в радянські часи існувала цензура, одних авторів не можна було взагалі перекладати, з творів інших щось викидалося. Хоча й тоді щось вдавалося часом видати, були ж переклади найвищого рівня Лукаша, Кочура, того ж Рильського. Але мало, дуже мало порівняно з тим, скільки треба для повноцінного культурного життя. А чи є щось таке, як сучасний український переклад? Практично він є: самі бачите, скільки всього останнім часом видається. Не думаю однак, що його можна теоретично охарактеризувати як щось цілісне, як якусь школу. Бо є видатні переклади, як-от Наталя Іваничук, але є середні і є зовсім поганенькі, коли люди перекладають з недовченої чужої на недовчену українську. Такі часи: старе завалилося, нове ще тільки будується.
Але тенденції позитивні: чим більше перекладів загалом, тим легше стає працювати кожному окремому перекладачу. Культура – вона ж інтертекстуальна. Перекладаючи сучасних авторів, перекладач час від часу натрапляє в їхніх творах на якісь прямі чи приховані цитати з класичної літератури й філософії. І коли ці класичні тексти вже перекладені, то й перекладач не мусить сам перекладати цитату з Платона чи Канта, Ніцше чи Джойса, а бере готову і йде далі.
Наприклад, в одному з оповідань Боровського мені трапилися поетичні рядки Норвіда. Думаю: що ж за біда, мало мені концтабірного жаргону, то тепер ще вірші Норвіда бери перекладай. Але понишпорив в інтернеті – і пощастило. Виявляється, на початку 70-их Україна якось долучилася до святкування 150-річчя Норвіда, і Бажан переклав вірш, якого мені було треба.
Ю.Д.: А Ви би змогли перекладати поезію?
О.Б.: Поезія буває різна. Боюсь, що сучасні польські верлібри зміг би. Як каже Дарек Фокс, проза від поезії відрізняється сьогодні лише тим, що прозовий текст записується рівно і справа, і зліва, а поетичний зліва рівно, а справа – криво. Треба буде спробувати…
А втім, брешу. Я ж переклав кілька віршів Ігоря Померанцева. Тільки я там спочатку мав бути редактором. Та збірка переважно складалася з верлібрів, але було й трохи такої синкопованої силабо-тоніки, подекуди з римами. Дев’ять, якщо не помиляюся, віршів. А перекладачка все це також перетворила на верлібри. То я їх так відредагував, що вона не захотіла ставити своє ім’я під тими дев’ятьма перекладами. Каже: це вже не мої, це ваші переклади. Добре, кажу, хай будуть мої. Так я з редактора перетворився на перекладача дев’яти Ігоревих віршів.
Ю.Д.: А яка загалом роль редактора у процесі перекладу?
О.Б.: Редактор завжди потрібен, навіть найталановитішим перекладачам. Як, зрештою, й авторам. Маючи досвід і перекладача, і редактора, я знаю, що кажу, бо не раз у своїх перекладах припускався помилок, які виправляв у чужих. Власні недоліки зауважити найважче – тут все, як у житті.
По-перше, трапляються елементарні недогляди. Була в оригіналі фраза «zima w lesie», а перекладач прочитав «zima w lecie». Так і переклав: замість «зима в лісі» – «зима влітку». По-друге, синтаксис. Це зустрічається найчастіше. Перекладаючи, ти занурюєшся в чужу мову, і вона починає диктувати свою логіку, свій порядок слів.
Або от у поляків майже не вживаються займенники з дієсловами минулого часу, бо закінчення вказує, про кого йдеться: zrobił, zrobiłem, zrobiłeś. І наші перекладають: зробив. Хто зробив? Я, ти чи він?
А, мабуть, найсмішніший випадок з моїми редагуваннями був такий. Перекладав один мій добрий приятель прозовий текст. Але в тому тексті були стилізовані під фольклор фрагменти, така ритмізована проза, місцями з внутрішніми римами. Практично поезія. Поки він перекладав, я прочитав оригінал, щоб підготуватися до редагування, і питаю: слухай, а як ти дав собі раду з тими поетичними фрагментами? А він каже: з якими поетичними фрагментами? Тобто переклав усе правильно, без помилок; тільки я потім мусив так переробляти ту прозу, щоб ритмізувати її і заримувати. Одне слово, шановні видавці, не економте на редакторах, бо лихо вам буде.
Ю.Д.: А чи можна перекладати, якщо ти сам нічого не пишеш?
О.Б.: Не пишеш і не віддаєш до друку – це не одне й те саме. Друкуватися не обов’язково, але набивати руку в різних стилях – дуже бажано. Бо якщо не вмієш сам сформулювати думку чи вродити якусь метафору, то, безперечно, і не перекладеш на належному рівні.
Трапляються – не буду показувати пальцем – перекладачі, які вже багато років працюють, мають за собою десятки книжок, але так воно неоковирно у них виходить чомусь. А є ніби й не перекладачі, як Сашко Ірванець, Сергій Жадан чи Андрій Любка, а перекладуть – і гарно звучить. Не знаю, правда, чи завжди без помилок, але гарно.
І взагалі, зверніть увагу, що серед найновіших перекладів з різних мов у нас більшість добрих виконали літератори. Тут багато кого можна назвати: і згадуваних Андрія Бондаря з Остапом Сливинським, і Маріанну Кіяновську, і знову ж Юрка Андруховича… Це з польської, а є ж і багато з інших.
Ю.Д.: Добре, у нас є хороші переклади світової літератури, але чому вони не впливають на якість літератури української? Чому у нас нічого нового добротного не виходить ?
О.Б.: Та вже аж так не очорнюйте дійсність. Тільки за останній місяць я прочитав «Точку нуль» Артема Чеха, «Харків 1938» Ірванця і ще не виданий роман Жадана «Інтернат». Це дуже різні книжки, але кожна по-своєму важлива і цікава. А перед тим із задоволенням читав «Цензора снів» Винничука і «Землю Георгія» Антона Санченка. А перед тим «Забуття» Тані Малярчук. А ще перед тим – роман Софійки Андрухович «Фелікс Австрія», і прекрасні оповідання Іри Цілик. І це лиш те, що згадалося відразу, без розглядання по книжкових поличках.
Ми от традиційно хвалимося поезією і нарікаємо на нашу прозу. А мені щось тепер не дуже трапляється серед молодих поезія такого рівня, як давніші вірші Герасим’юка, Римарука, Андруховича чи Малковича. Зате проза, здається, потроху міцніє. А враховуючи трагічний досвід революції і війни, думаю, що українська проза ставатиме ще кращою. Нам, щоправда, шкодить надмірне захоплення шоу-бізнесовими схемами. Може, це трохи дивно чути від мене, бо я наприкінці 90-х – на початку 2000-х, організовуючи літературні вечори, якраз всіляко розхитував у Чернівцях такий серйозний народницький формат розмови з авторами і перетворював зустрічі на балаганні шоу, на «бубабу». Але одна річ – балаган, а зовсім інша – всі ці проекти, бізнес-плани, націленість на успіх. Тепер автор часто боїться «випасти з обойми» і жене по книжці щороку. Доробив чи не доробив, а бігом видав і поїхав у тур розширювати коло шанувальників і шанувальниць…
Ніби й успіх, але, як застерігав стільки разів уже згадуваний сьогодні Селінджер, успіх деморалізує молодого письменника і змушує його несвідомо (або й свідомо) догоджати публіці, писати примітивніше – бо читачів із добрим смаком ніде й ніколи багато не буває.
Але, може, так і повинно бути: хто витримає це випробування, той має шанси стати по-справжньому добрим письменником, а хто не витримає, того не дуже й шкода. Так чи сяк, а якщо хочете більш-менш адекватно оцінити сучасну українську літературу, порівняйте нашу умовну першу десятку авторів із такою ж десяткою різнонаціональних європейських письменників, порівняйте наших із поляками, чехами, словаками або й німцями. Який буде результат? Десь трохи краще, десь трохи гірше, але я б не сказав, що ми програємо. У когось навіть виграємо, а загалом – нічия, приблизно такий самий рівень.
А тепер порівняйте з європейськими наші дороги, нашу медицину й освіту, промисловість і сільське господарство, нашу сферу послуг і поліцію. Такий самий рівень? Сміх і гріх. До нічиєї з Європою нам в усіх цих та інших галузях – ще як до неба рачки. От і виходить, що література – це чи не єдине наше досягнення за всі роки незалежності. Ага, ще у нас музики багато доброї, але то вже інша тема.
Фото: Sa Va
06.07.2017