Служіння Великого Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького припало на часи глибокої соціальної депресії українців. За роки кріпацтва український народ втратив найголовніше – віру в краще майбутнє та повагу до себе. Пригнічені та зневірені роками панщини, невпевнені у власних силах, більшість українців боялися виявляти ініціативу і радше були пасивними спостерігачами, ніж відповідальними ініціаторами соціально-економічних змін у країні. Соціальна депресія була не лише наслідком панщини, але й засобом контролю влади над суспільством. Піти проти системи могли лише сміливці, у яких було вдосталь духовного й інтелектуального ресурсу.
Центральною постаттю з плеяди таких сміливців на межі ХІХ та XX століть був митрополит Андрей Шептицький. Він не боявся проповідувати слово правди і вмів доступно доносити істину широким колам людей. Він був переконаний, що початком політичної незалежності й економічного розвитку стане духовне відродження українського народу. Тому своє завдання вбачав у тому, аби вивести народ із «соціальної депресії» – відродити вірних і громади до активного економічного, соціального, культурного та політичного життя. «Соціальною реабілітацією» проти соціальної депресії народу стало проповідництво, поширення Доброї Новини, яка мала повернути гідність, честь, пробудити творчість і любов до свободи.
Світлина Ярослава Кота
Про те, як Митрополиту вдалося провести реформу Церкви, богословської освіти та провести «фінансову революцію», розповів Зіновій Свереда, доктор соціальної економіки, президент Українського Кооперативного Альянсу під час VII Літньої Школи «Соціальна думка Митрополита Андрея Шептицького», яка відбувалася в УКУ з 25 червня по 2 липня 2017 року.
Соціально-економічні умови ХІХ ст.
Симптоми «соціальної депресії» щоразу більше посилювалися з появою відчуття неспроможності вплинути на владу. Люди вийшли з панщини, але панщина не вийшла з них. Вони вірили в цісаря, який може зробити їхнє життя кращим, вірили інституціям, але не вірили собі. Вони віддавали право вибору різним монополістам.
Щоразу наростала несправедливість при розподілі земель і природніх ресурсів. 2 тисячі поміщиків отримали 52% землі, а кілька мільйонів селян – близько 40%. Своєрідним відлунням панщини стала монополія землевласника на алкоголь (пропінація), досі існували сервітути (спільне використання пасовиськ і лісів), також не було вирішене питання оплати дармової праці селян. Свої права тяжко було захистити через тотальну корупцію в судах і клановість, у фінансових справах люди наштовхувалися на монополію та спекулятивний клас. Це все підривало емоційне здоров’я людей і стало сприятливим ґрунтом для такої соціальної хвороби, як алкоголізм. І це все в той час, коли відкрили понад 23.269 корчем, обіг коштів у яких досягнув близько 54 мільйонів ринських, тоді як дохід у зарплатах становив близько 110 мільйонів.
По суті, селяни та ремісники були доведені до штучного банкрутства через «лихварство». Тяжка праця не приносила результату. Багато людей мігрувало в пошуках кращого життя за кордон – у Канаду та США.
Навіть на виборах громадяни були безправними через постійні маніпуляції та відсутність форм захисту своїх прав.
Причиною й одночасно наслідком соціальної кризи серед селян стала відсутність освіти. Щоби зрозуміти суспільно-політичні процеси і, більше того, повпливати на них, треба спиратися на певні знання, цінності, керуватися певними принципами. Щоби вийти з-під гніту монополістів, корупціонерів і панів, українському народу не вистачало єдності. «Роз’єднуй і володарюй», – ці слова справджувалися на прикладі України, поділеної на східну, окуповану Російською імперією, і західну, окуповану Австрійською імперією. Митрополит Андрей Шептицький прекрасно усвідомлював усі наслідки колоніалізму і одним зі своїх завдань ставив перетворення народу «з роз’єднаного чварами та ідеологіями в сильний організований зрілий організм, який займає гідне місце між народами». Основою такого перетворення мало стати поширення біблійного вчення та заповідей.
Початок українського відродження зі Слова Правди
Перші кроки української Церкви для народу після панщини почалися з акцій тверезості (1873) – банкрутують корчми, в яких крутилося 50% ринкових коштів.
Церква також створила два банки, які, щоправда, штучним шляхом були доведені до банкрутства за посередництвом найманого менеджменту. Про банкрутство попереджали, але тільки в німецькомовній пресі, якої селяни не читали і тому не змогли вчасно забрати свої кошти.
У той час з’являється товариство «Просвіта», на місцевому рівні – перші позичкові каси, магазини, інші організації. Починається перша хвиля реорганізації священства, але все ж до 1891 року не вистачало ідей, освіти та капіталу.
Завдяки натхненності Андрея Шептицького починається інформаційний етап відродження. За його баченням, українське відродження має починатися не з інвестицій чи капіталів, а зі «слова правди». «І пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними», – як написано у Святому Письмі. Українське відродження почалося з людей, які пішли проти системи. Московська Церква з її риторикою «Боже, царя храни» мало євангелізувала, стала частиною системи і свого часу відіграла велику роль у закріпаченні селян. Право панувати й монополізувати трактували як дар від Бога, заперечити який і бунтувати проти якого є гріхом. Натомість правильна поведінка – слухати і підкорятися. Підмінювалося й поняття свободи, яке розглядалося як анархія, а не як право вибору.
У цих умовах особливо актуальною стала соціальна місія УГКЦ, яку Андрей Шептицький сформулював так: взивати до первинного почуття довіри та відродити в людей віру в себе. На противагу поганим новинам, які посилювали депресію, Шептицький вирішив поширювати Добру Новину, показати людям альтернативу, поділитися досвідом. Ставши єпископом Станіславським, він проїхався гірськими селами й виявив досить невисокий рівень проповідництва серед священства. Незнання доктрини та необізнаність у соціальному богослов`ї стало би завадою для втілення соціальної місії Церкви. Як сильний менеджер Митрополит розумів, що будь-яку слабкість можна перетворити в ресурс. Тоді він вирішує писати Послання у вигляді коротких тематичних проповідей простою та доступною мовою й розсилати їх у парохії, щоби вибудувати спільну позицію священства і народу щодо діяльності Церкви. Пізніше його послання доповнюються практичними порадами – він почав готувати інструкції з 10-20 сторінок щодо створення церковної каси, кооперативів. Це стає початком видавничої діяльності Церкви: друкуються наукова література, господарські брошури, також видання «Місіонар», через яке формується візія соціальної місії Церкви. Біблійне вчення сприяє реформі цінностей, свідомості та світогляду людини та народу.
Відтак зароджується взаємозв’язок між релігійними пластами, економікою та банківською справою, соціальною сферою. Духовна мобілізація дає практичний результат.
Внутрішня реформа Церкви як передумова зовнішніх змін
У 1891-1898 роках починаються перші реформи Церкви:
- Львівський синод заснував страхове товариство «Дністер», плануючи зібрані кошти спрямувати в освітню сферу. Зібравши 22 млн. грн., вирішили заснувати у 1894 році однойменний банк.
- Реформа товариства «Просвіта» з культурного в соціально-економічне
- Видавнича діяльність для народу
- Реформа богословської та семінарської освіти: успіх Церкви залежить від соціальної й емісійної формації молодих семінаристів, удосконалення навчання.
Перше, що треба було змінити, – це вчити в богословських вишах проповідництву, а не лише академічному знанню, вважав Андрей Шептицький. Будь-яке знання є цінним, якщо приносить суспільну користь, а не замикається в людині. Священик повинен добре мислити, формулювати думки і переконувати. Недаремно давні греки і римляни вивчали 4 основні предмети: фонетику, риторику, діалектику та логіку.
Для семінаристів організовують господарські курси з бджільництва, садівництва, огородництва, кооперації, бухгалтерії. За задумом Митрополита, потрапивши в село, такий священик зможе згуртувати навколо себе людей, навчити їх ремеслу чи добрій справі, одночасно проповідуючи Добру Новину про те, що християнин ніколи не може бути бідним. Це було природнім, адже людина, яка переставала вживати алкоголь, відмовлялася від тютюнокуріння, могла більше заощадити, контролювати свої кошти і спрямувати їх на добрі справи.
Розвивається парохіальна інфраструктура – на вимогу Митрополита при парохіях створюють товариства, читальні, спортивні організації, школи, громадські магазини, кооперативи й інші установи, потрібні громадам.
Церква впроваджує фінансове планування митрополії і основних видатків митрополії на освіту та розвиток молодіжних організацій з 1901 по 1914 роки – створення церковно-народного капіталу.
Через посилення громади панство починає банкрутувати. Настає прозріння, що пани не настільки потрібні людям, як люди – панам. Ще одним відкриттям стало те, що справжня еліта, справжні провідники народу з’являються в спільній молитві, у спільному пошуку істини. Християнські принципи єднають людей у боротьбі з популістичними лозунгами й ідеями.
Шептицький зосереджував велику увагу на роботі з молоддю, адже це майбутнє країни. Найкращий період, коли можна повпливати на формування особистості – це вік від 12 до 18 років. За словами Митрополита, найкращий університет для дитини – це творча атмосфера в родині. Він дбав про формування при парохіях системи християнського виховання, розвиток народної освіти, доступної навіть найбіднішим сім’ям, промоцію спорту та здорового способу життя, заснування та підтримку молодіжних організацій (молодіжні молитовні товариства при парохіях, спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт» та інші). Тоді ж почали створювати соціальні молодіжні кооперативи й організації (групи спільних закупівель, молодіжні каси взаємодопомоги, читальні, просвітні гуртки).
«Мене мусить обходити тілесне, фізичне здоровлє твоє, мій народе, бо знаю, що лишень раси здорові і фізично сильні можуть бути щасливі», – писав Митрополит.
Щоби відродити весь народ до творчої праці та визволити зі стану колоніалізму, він діяв стратегічно, створюючи цілісний цикл діяльності від парохії до митрополії. Його тактика – привертати людей до Церкви тими засобами, яких вони потребують і цінують, створити умови для максимальної участі вірних у суспільному житті.
Шептицький розглядає Церкву і народ як цілісний організм. Не може бути людина морально здорова, якщо не бере повноцінної участі у громадському житті та особистої відповідальності, вважав він. Незорганізованість і конкуренція між собою шкодять спільній справі для суспільного добра.
Ще один проблемний фактор, на його думку, – це роз’єднаність між церковними інституціями чи суспільними структурами, певна замкнутість, яка веде до втрати потенціалу. Силу Церкви Шептицький бачив в органічній єдності її структур: від того залежить її місійність, продуктивність і здатність до постійної євангелізації. Саме Церква надає духу і змісту будь-якій діяльності. Відтак внутрішня реформа Церкви стала прикладом для зовнішніх успішних реформ тогочасного українського суспільства.
Взаємозалежність між реформою Церкви й активізацією соціально-економічних змін простежується і на рівні реорганізації парохій. Митрополит був переконаним, що парохія – це не лише храм, а добре організована громада, молодіжна християнська організація, спортивні товариства, магазин, читальня, бібліотека, школа. Це громада, яка може організувати кооперативи (споживчі, сільськогосподарські, лісові, молочарські), експериментальні центри щодо садівництва, огородництва, бджільництва, мікрокасу ощадності та планування. Розвиток інфраструктури парохії і громади – це основа сильної Церкви.
Найкращим засобом для реформ є молитва. У спільній молитві український народ шукав духовності й ідеалів, виховував майбутні покоління і визнавав лідерами тих осіб, які дотримуються етики та заповідей у діалозі з Богом.
Українська Церква стає «вікном у Європу»
УГКЦ стає для українського народу своєрідним «вікном у Європу» в дипломатичній, релігійній, культурній, освітній і соціальній сферах. Вона була невигідною тим, хто бажав колонізувати і закріпачити народ у різний спосіб. Церкву переслідували не тільки зі Сходу, але й багато країн Заходу, тому що її обряд, світогляд, а також священство визначали ідентичність і захищали права українського народу. Церква була основою та школою місцевої демократії громад. У парохіях люди набували не лише духовного, але й практичного досвіду з організації господарської діяльності і переносили його в суспільне життя. Майже всі суспільні, освітні, економічні та політичні рухи, партії, інституції впродовж ХІХ століття мали серед засновників і керівників представників священства – до ліквідації УГКЦ в 1946 році. Священство відчувало біль за руйнацію свого народу, жило в подібних умовах, тому не боялося бути реформаторами й очолювати народні протести в пошуках альтернативи для визволення вірних.
«Народ і Церква сильних духом і вірою: була в географічному центрі усіх світових катастроф та воєн першої половини ХХ століття та вистояла протягом 40 років підпільної діяльності в умовах комунізму». Освіта народу, майно, духовність – три фактори, які сформували унікальну спадщину пам’яті народу, що перемогла тоталітаризм. «На нас покладено місію побороти комунізм...», – досі лишаються актуальними слова Шептицького.
Він ставив завдання перетворення народу з «роз’єднаного чварами та ідеологіями в сильний організований зрілий організм, який має своє місце під сонцем». Народ стане на шлях до свободи, коли об’єднається навколо ідеї відродження. Шептицький також фінансував та допомагав православним священикам й інтелігенції в діяльності в царській Росії (близько 1 мільйона австрійських корон для 456 осіб) і в міжвоєнний період (2 337 осіб – 4 мільйони 320 тисяч злотих).
Варто відзначити результат його інформаційної акції і внутрішньої реформи Церкви. 90% усіх керівників українського відродження (від політичного, економічного, культурного та суспільного життя) з 1910 року – це випускники інституцій, підтримуваних Митрополитом і УГКЦ. 95% молоді, яка пішла на захист ЗУНР, – це члени молодіжних товариств при парохіях.
На прохання уряду УНР очолити українську Церкву Митрополит відмовився, зауваживши, що першим провідником київської Церкви має бути єпископ з православної Церкви. Натомість свою місію він бачив у процесі «європеїзації», налагодження стосунків зі світом і визнання інтересів української Церкви та народу, про що писав у своїх посланнях і показав на прикладі діяльності у Європі і світі.
Успіхи першого інформаційного етапу українського відродження
Стратегія діяльності Церкви була спрямована на потреби народу, на розвиток його спроможності захищати свої права. Саме християнське вчення виховувало в людях ідеї громадської солідарності та щоденної співпраці, готовність до зорганізованості та спільний захист своїх інтересів. Єдність у громаді була передумовою створення незалежного народного капіталу та фінансів, заснування альтернативних інституцій і установ.
Шептицький ввів поняття, що випереджують на 50 років вчення усієї Католицької Церкви, особливо соціальної доктрини. Зокрема, «інституціями зла» він називав ті, які роблять прибуток на бідності людей. Сформулював поняття «організованого гріха» як свідомої руйнації людини. Усе це було наслідком колоніалізму, який полягав у зневазі до людини. Тоді ж Митрополит наголошував, що влада дана Богом не для панування, а для служіння. Майбутнє за демократією, яку потрібно виховувати на християнських цінностях. Він пояснював, що бідність – це нестача освіти, примножена на монополію владних інституцій, для яких творчий і розумний народ – це перешкода для панування. Також бідність – незнання власного потенціалу та соціальна ізоляція (індивідуальність). Ідеології без Бога служать, щоби вміло оправдати грабунки народу.
Шептицький розумів, що для реформи народу потрібне новий світогляд на цінності: «Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі, або майже всі, відповідно до свого стану, суть заможні». Так почав формуватися середній клас. Дотримання принципів духовності і моралі стало важливим у господарській діяльності: «Кожен, хто бажає збагатитись матеріальними добрами на біді і болю інших ближніх, то є ганебним і мерзким в очах Божих».
У перших своїх творах і пастирських посланнях Шептицького яскраво виражена критика соціалізму, який веде народи до руїни, монополії правлячого класу на рівні криміналу, а також критика капіталізму (великі капітали руйнують держави та суспільні лади досить легко).
Основна причина – у комунізмі і в капіталізмі є небезпека формування груп, що монополізують владу заради свого ж панування і їхніх дітей (або політична партія, або великі банки). Інші люди стають пасивними спостерігачами свого ж життя. Шептицький вважав, що бідність народу є також наслідком того, що народ не бере участі в управлінні. Це проявилося під час банкрутства церковних банків, коли народ не знав, як використовують їхні кошти і не зміг їх проконтролювати.
Успіх будь-якої реформи не в суперідеях чи розвинутих інституціях, а в участі людей в обговоренні. В іншому випадку закон – це лобіювання інтересів закритих владних груп заради їхнього ж панування. Демократія – єдиний вірний шлях і в економіці. Вірні вкладали свої кошти – входили в управління ревізійних комісій у громадах, парохіях, а згодом і народно-церковних банках. Тобто, брали участь в управлінні, плануванні діяльності та використанні прибутку заради спільного добра.
Щоби реалізувати суспільне добро, треба визначати суспільні інтереси. Відтак наступає зрілий етап відродження, коли вже солідарність громад, капітал, діють інституції й установи.
Шептицький створює передумови «фінансової революції»
Спекуляції та штучні банкрутства банків підштовхнули Митрополита до створення передумов для мирної фінансової революції та реформ. Він вирішує створювати власні фінансові інституції, розкриває себе як умілий банкір, першим кроком якого стає заснування церковного банку «Дністер» – збільшити обіг коштів у 22 рази до 1914 року завдяки організаційній роботі. Шептицький першим вводить поняття «народного капіталу» і працює над його нарощенням. Його формула успіху досить проста: мобілізація обігових коштів + раціональне використання ресурсів території та краю, помножене на використання наявних можливостей у праці та професійності членів громад, що породжує високу продуктивність, якість і солідарність у їхніх спілках.
Відтак при парохіях засновано близько 2000 мікрокас, 15 регіональних спілок, 6 основних народних банків («Дністер», Земельний банк іпотечний, Українська Щадниця, Дім ощадності в Стрию, Карпатський банк, міська кредитна спілка «Надія»). Шептицький викуповує акції інших банків: Віденський Банк, Баслербанк, Голландська кредитна промислова спілка.
91% селян, парохіяльних громад і бідних робітників стають акціонерами банків, 1,3% – священство. Митрополит хотів, щоби люди ставали добрими організованими працівниками в спілках для захисту своїх інтересів і одночасно – співвласниками тих інституцій, де зберігаються їхні кошти.
Шептицький як кооператор
Андрей Шептицький активно розвивав кооперативні рухи. Він був почесним президентом Ревізійного Союзу Українських Кооперативів. Завдяки діяльності Шептицького Галичина стає своєрідною «кооперативною республікою»: у кооперативах задіяні 84% усіх парохій та громад, 1 420 000 тисяч вірних. До того ж Митрополит був почесним президентом СУКІП (Спілка українських купців і промисловців), яка діяла переважно на Волині в міжвоєнний період. До спілки входило близько 5000 підприємців малого і середнього рівня.
Крайовий Союз Кредитовий отримав від Шептицького близько 10 000 000 корон вже в 1904 році (порука перед Basler Handelsbank та Boden Credit Anstalt за рахунок власного майна). Загальна сума наданих кредитів для кооперації від Митрополита становила близько 40 000 000 австрійських корон.
Церква стає активним учасником фінансової реформи народу. Крайовий Союз Ревізійний налічує 517 кооператив, 228 керівників якого року є священиками (до 1914 року). Моральне оздоровлення народу повпливало на фінансовий результат.
Священство починає боротися зі спекулянтами, які завищували ціни на деяку продукцію від 4 до 10 разів. Українців не допускали на ринки у містах, тому Шептицький разом з довіреною особою Титом Войнаровським створюють нові ринки в маєтностях Церкви – 12 малих і 4 гуртових для худоби та збіжжя.
У 1898 році група священиків біля Золочева засновує товариство «Сільський Господар», очільником якого кілька разів був економ Тит Войнаровський. Священики закуповують обладнання для ведення господарств і проводять курси з ведення господарства для селян. До 1914 року священство керувало до 70% усіх установ.
У 1904 році о. Ніжанківський і група священиків засновує у Стрию «Маслосоюз», на якому згодом працювали близько 3000 спеціалістів, брали участь 205 249 селянських сімейних господарств. Виготовлену продукцію відправляли за кордон.
Впродовж 5 років без жодних субсидій і дотацій з боку держави (на відміну від інших кооператив) «Маслосоюз» і «Центросоюз» контролюють близько 54% продукції, яка поставляється до Польщі.
Після 1917 року Андрей Шептицький очолює комісію австрійського уряду з відбудови Західної України після воєнної руїни. Дана програма передбачала інвестиційний фонд, будівництво доріг, відбудову міст і сіл, проектування промисловості. Комісія священства опрацювала програму на основі статистичних даних на парохіях.
Шептицький як освітянин
Освіта стає засобом проти колоніалізму. «Нам не дають дозволу відкрити університет у Львові, то ми відкриємо університет в кожному селі. Освіта – там, де її люди потребують на місці», – читаємо з листа Кир Андрея до адвоката Гвоздецького.
У Західній Україні створили 246 експериментальних центрів садівництва й огородництва, до яких запросили відомих професорів з Віденського аграрного університету. Вони повинні були змінити консервативні підходи у сільському господарстві, які вже були неконкурентними з європейськими. Шептицький неодноразово повторював, що «вільні народи живуть наукою і винаходами, а колонізовані – більш традиціями і не можуть конкурувати...».
На практичні курси з огородництва і садівництва запрошували студентів, а ті своєю чергою поширювали набуті знання з організації сільського господарства чи промислової справи у своїх селах. Освіта була досить мобільною: два дні тренінгів і 4 дні закріплення навичок на практиці.
Андрей Шептицький також був почесним президентом Українського Педагогічного Товариства. Йому таки вдалося винести освіту поза межі університету. Він утримував і фінансував 1541 народні школи, допомагав католицьким і православними церквам, науковцям з усієї України. Навіть Грушевський впродовж 10 років отримував стипендію від Шептицького, а також науковці та професори з Наддніпрянської України у Чехії (1430 осіб) у 1920-1930 рр.
Ось статистика освітніх ініціатив митрополита: 1910 рік – 85 філії, 317 гуртків, 12 500 навченої молоді; 1911 рік – 92 філії, 944 гуртки, 24 667 навченої молоді; 1912 рік – 90 філії, 1151 гуртки, 26 612 навченої молоді; 1913 рік – 88 філії, 1324 гуртки, 32 352 навченої молоді.
Шептицький як інвестор і промисловець
У Львові багато фабрик, промислових проектів, церков і шкіл будувалися завдяки інвестиціям Андрея Шептицького. Він також фінансував прокладання залізниці відстанню у 120 км, виділив 7 000 000 корон інвестицій на 4 цукрових заводи, кондитерську та сірникову фабрики, а також фабрику з переробки нафталіну (біля Дрогобича).
Шептицький вважав, що майно Церкви має служити народу, і розподілялося воно за такою формулою: близько 30% акцій – власність робітників, які були зацікавлені у якості праці, оскільки отримували і зарплату, і прибуток з акцій; близько 30% – власність Церкви (прибуток – для освіти та бідних), близько 30-40% – різні фінансисти (створений діалог для узгодження інтересів, коли всі зацікавлені у співпраці). Близько 400 мільйонів доларів Митрополит віддавав на різні благодійні справи – від освіти до форми соціальних інвестицій і кредитування для бідних сімей.
Варто додати, що загальна мінімальна вартість майна, яке радянський режим конфіскував в Української Церкви та Митрополита, становить близько 13 550 000 000 доларів (без точного врахування покладів нафти в маєтках УГКЦ, золота й акцій закордонних компаній, без оцінки майна в Вестерлянд-Сільді і багатьох менших власностей з кожної парохії).
Для Шептицького люди були ціллю, а не засобом. У багатьох, хто з ним зустрічався, змінювалося життя. Завдяки вірі в Бога і щоденній невтомній праці Митрополит і Церква змінює і формує історію, а не піддається під її вплив.
Підготувала Ірина Наумець
05.07.2017