Мирослав МАРИНОВИЧ

 

Щоб зрозуміти Митрополита, нам треба зануритися зовсім в іншу епоху, хоч, припускаю, ми вже ніколи не зможемо пізнати, як резонували ті чи ті думки Шептицького і його ровесників у параметрах тогочасного суспільства. Хочемо того чи ні, ми «прочитуємо» Шептицького очима людини початку ХХІ століття.

 

Однак Церква сьогодні діє в радикально іншій комунікаційній парадигмі. Її голос звучить не понад іншими голосами, як колись, а поміж ними. Це видно по тому, як ми реагуємо на послання єрархії Церкви. Це ще добре, якщо парох зачитає послання і вивісить його текст у себе на дошці оголошень. Але міра засвоєння вірними Церкви послань свого духовного проводу є значно меншою, ніж це було в часи Шептицького. Ось такий парадокс у часи комунікаційного буму…

 

З енцикліки Лева ХІІІ Rerum novarum (1891) бере свій початок сучасна католицька соціальна доктрина. Ця енцикліка була революційною на той час і представила вчення Церкви в радикально інший спосіб. Я би дозволив собі навіть метафоричний вислів: з того часу не людина зобов’язана була орієнтуватись на Церкву, а Церква розвернулася до людини. Вже через 13 років – з точки зору ритму того часу, майже відразу – Митрополит Шептицький виступає з потужним посланням «О квестії соціальній», у якому розвиває положення енцикліки й пристосовує їх до обставин тогочасної Галичини. На той час енцикліка стала частиною Маґістеріуму, і Шептицький викладає ідеї енцикліки вже як науку Церкви.

 

Але абстрагуймося на хвильку від Шептицького. Що таке «квестія соціальна»? Сучасною мовою – це соціальне питання. Чому воно раптом постало? Яким було історичне тло?

 

Давно зауважено, що далеке ХІХ століття видається нам застиглим, хоч насправді було воно дивовижно буремним. Ось лише перші-ліпші ознаки тодішньої науково-технічної революції: машини, парові двигуни, електрика, залізниці, мореплавання, телефон, телеграф, грамофон, кіно, радіо, перші спроби літати. Людство у своєму розвитку вийшло на вертикальну частину експоненти й почало стрімко мінятися. З’явилося відчуття, що світ можна до кінця пізнати й легко підкорити.

 

Під цей новий науковий підхід формується новий матеріалістичний світогляд, який ставав до того ж щораз більш атеїстичним. Модними стають соціалістичні ідеї, які, здавалося б, мають відповіді на всі тодішні проблеми. Відтак духовна атмосфера стрімко секуляризувалася, а Церква втрачала вплив і почала видаватись ретроградною. Вона не встигала за швидкими суспільними змінами і займала оборонну позицію, закликаючи лише дотримуватися освяченої часом традиції.

 

Механізація призвела до концентрації великих людських мас довкола фабрик і заводів. Вони втрачали традиційний уклад життя, жили в жахливих умовах скупчення, норми особистої й суспільної моралі руйнувались.

 

Економічний і політичний лібералізм породив безконтрольну конкуренцію й нестримну експлуатацію робочої сили. В результаті повисло право людей на свободу, справедливість, гідне існування. Масові тілесні й духовні страждання робітників якраз і породили «соціальне питання» – оту «квестію соціальну».

 

Практично відразу соціальний рух розщепився. Одні вважали, що робітничі проблеми можна вирішити лише економічними (матеріалістичними) методами. Звідси пішли ідеї класової боротьби та профспілок, а інерційний спротив суспільства призвів до радикалізації соціалістичного руху й забарвив Європу у червоний колір. Інші вважали, що вимога поліпшити умови праці й життя робітників є справедливою, а тому цілком християнською. Відтак робітнича проблема має релігійно-моральний характер, що відкриває простір для діяльності Церкви. Як скаже в той час Шептицький:

 

Для того-то і я уважаю за своє право і свій обов’язок забрати голос в тій справі. Се моє право, бо Церкві належиться голос в справах суспільних, а тим більше в тих, де йде о моральність людей. А такою єсть соціальна квестія.

 

Католицька Церква почала усвідомлювати, що традиція – це не тільки консерватизм, який обмежується реставрацією давніх форм. Традицією Церкви є також пізнавати «знаки часу» та оновлюватися, відкриваючись на дію Святого Духа і творчо реагуючи на виклики часу. Під дією цієї спонуки Лев ХІІІ і пише свою енцикліку Rerum novarum – як сказав згодом Папа Пій ХІІ, «хартію соціальної дієвості християнства».

 

Українською мовою енцикліку називають «Нові речі», а якщо трохи детальніше, то «Гаряча спрага за новими речами…», або ще «Одного разу пробудилося бажання нового…». Спало мені на думку, що й про Україну сьогодні можна було б сказати тими самими словами…

 

Ми в Радянському Союзі знали, що лише комуністи обстоювали права робітників, і тільки після падіння комунізму дізналися, що ще наприкінці ХІХ століття, за словами Івана-Павла ІІ, «голос Лева ХІІІ відважно пролунав на захист утиснених, бідних, впокорених, тих, хто зазнавав зловживань, і не був нічим іншим, як відлунням голосу Бога, Який оголосив блаженними бідних та спраглих справедливості».

 

Це були радикально відмінні голоси. Комуністи закликали до класової боротьби і до скинення буржуазії. Тут принцип «нульової суми» аж зашкалював: «буржуазія» мала втратити все – пролетаріат, навпаки, все здобути (теоретично). Натомість головним завданням папської енцикліки було «досягти згоди між робітниками і роботодавцями у питаннях прав та обов’язків». А згода – це завжди «додана вартість», це завжди щось більше, ніж просто сума доданків:

 

Величезна помилка щодо розглянутого питання полягає в переконанні, що класи спочатку ворожі один одному, і що багатії та бідняки за самою своєю природою повинні конфліктувати. Ця ідея настільки ірраціональна і помилкова, що істиною є абсолютно протилежне твердження… Класи в рівній мірі мають потребу один в одному: капіталісти не можуть існувати без робітників, а й робітники не можуть без капіталістів. Взаємна згода приводить до краси та доброго порядку, в той час як нескінченний конфлікт необхідним чином тягне за собою безлад і прояви дикого варварства (19).

 

Серед іншого, Папа Лев ХІІІ обстоював право робітників на створення спілок. Він сам був активний у соціальній дії: організовував зерносховища й ощадні каси, обстоював обов’язкові щеплення проти віспи тощо.

 

А тепер звернімо наш погляд на українську Галичину, де були свої особливості: (а) австрійська влада не стільки заохочувала індустріальний розвиток, скільки зберігала сільськогосподарський уклад суспільства; (б) українське духовенство поділилося на український і москвофільський сегменти й жорстко конкурувало за сфери впливу, (в) соціалістичні ідеї щораз активніше проникали як з Європи, так і з революційно настроєних кіл Росії.

 

Тут не можна не згадати Михайла Драгоманова, який розбудив Галичину і навернув невелику частину галицької молоді у соціалістичну віру. Захопилися цими ідеями, зокрема, два товариші – Іван Франко та Михайло Павлик, які видавали часопис «Народ» і ставали щораз більш знаними в суспільстві, особливо, як Франко, після трьох арештів. Очолив він і Русько-Українську Радикальну Партію, яка вирувала соціалістичними ідеями.

 

Як реагує тогочасне духовенство? Те, що критично, – це зрозуміло. Але коли вчитуєшся в риторику тієї критики, то бачиш, наскільки ретроградною була ота повна опозиція до всіх новітніх віянь. Здається мені, що Галичина невдовзі стала б тереном типового європейського вольтеріанства й цілковитого заперечення Церкви, якби єпископом Станиславівським, а згодом і Митрополитом Львівським не став Андрей Шептицький. З ним у Галичину прийшли ідеї енцикліки Rerum novarum – нова візія служіння Церкви.

 

Перші ознаки нового мислення проявилися вже в посланні Шептицького «Християнська робота» (1900 р.):

 

 

Помагайте убожшому не лиш з дня на день, але як можете, так поможіть, щоби він міг з біди двигнути ся та станути на своїх власних ногах. Давайте убожшому спосібність до заробку, – научіть єго, покажіть му, як би він сам міг свою долю поправити.

 

Сьогодні важко навіть уявити, наскільки революційною для того часу була оця постава Митрополита. Адже тут ішлося не просто про харитативну працю – принести спраглому склянку води. Митрополит говорить про те, як відкрити перед спраглим шлях до цілого озера.

 

Загалом початок ХХ століття в Галичині ознаменувався цікавими феноменами. 1903 року виходить друком Франкова праця «Що таке поступ?», яка свідчить про значне охолодження автора щодо соціалістичних ідей:

 

 

Житє в Енґельсовій народнїй державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім поглядї деякі гачки, що будять поважні сумнїви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кождого поодинокого чоловіка. – Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусїла би щезнути, занидїти, бо ануж держава признає її шкідливою, непотрібною. Вихованє, маючи на метї виховувати не свобідних людий, але лише пожиточних членів держави, зробились би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежности, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнїйших полїцийних державах нема і мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

 

А через рік, 1904 року, виходить друком послання Митрополита Андрея «О квестії соціальній». Цікавий був уже сам початок цього послання:

 

 

Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним.

 

Тут мені вчувається відгук Митрополита на тодішні галицькі дискусії про те, що ніякої «квестії соціальної» в Галичині нема, що це все західна «інтрига». Тому в устах Митрополита твердження про прийнятність для церковної ментальності європейської демократичності й людинолюбства було дуже важливим:

 

 

Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лиш право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон.

 

Шептицький перелічує всі згадані вище суспільні зміни й додає нові елементи:

 

 

А світові капітали, скуплені в руках немногих потентатів світа фінансового, ростуть так, що зачинають неможливим способом тиранізувати людськість. В їх руки переходять поволі всі міжнародні навіть відносини, від них зачинає залежати супокій або війна, від них – існованнє або упадок держав або правительств.

 

При цьому, на думку Шептицького, в Галичині ситуація навіть гірша, оскільки стан економіки є «невиносимим», політичні ристалища – безконечні, податки – «надмірні й більші, ніж будь-де», а вбогим бракує належної освіти.

 

Як Шептицький бачив розв’язання соціального питання? Він сформулював цілу низку принципів, з яких я виділю тут, на мою думку, найголовніші:

 

 

Розв’язаннє соціальної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі.

 

І далі:

 

 

І в тім-то ріжнимося від людей, що раді би розв’язати соціальну квестію без вигляду на які-небудь принципи етичні і релігійні. Не можемо солідаризуватися з інтересами якої-небудь кляси суспільної, не входимо в союз з жадною партією; при суперечних, однак, інтересах верств багатших і убожших стаємо по стороні убожших, щоби християнською і легальною акцією поліпшити їх долю.

 

Ще один принцип я хотів би виділити окремо – це заперечення ненависті, що неминуче веде до насильства. Проте не сприймаймо слова Шептицького як просте моралізаторство: мовляв, чоловік на то вчився, щоб говорити побожні речі, тому їх і говорить. Це був час, коли на Галичину одна за одною накочувалися цілі хвилі ненависті: чи то класової, чи то національної. Підставою для прийняття ненависті ставала та чи та ідеологія, тоді як у Шептицького промовляла логіка не ідеологічна, а християнська, з перспективи якої видно було справжні розміри небезпеки:

 

 

Чи то ненависть клясова, чи народна, чи прикрита позорами ревности і патріотизму, чи умотивована правдивими чи мнимими кривдами, все і кожда ненависть єсть нехристиянською, все відводить від Бога і від правди, єсть все правдивим злом і нещастєм, все більше шкодить тому, що ненавидить, хоч несвідомо, як тому, кого ненавидить. Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не поставила і не поставить.

 

 

Прапор наш – се прапор любови… Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти.

 

Мені аж кумедно стає від думки, якими «шкідливими» й «утопічними» виглядали ці формули в очах тогочасних борців за національне чи соціальне визволення народу. Адже перед народом був такий очевидний ворог, такий досяжний – чи то гордовитий поляк, чи то нещадний експлуататор. Ну як можна говорити про любов до нього?! Це ж опортунізм, національна зрада.

 

А позиція Шептицького, фактично, поділяє долю євангельського наріжного каменя: її, як і той камінь, спершу відкидають, бо вона виглядає надто вже нереалістичною, а потім, пройшовши цілий етап болю і кривди, переконуються, що те відкинуте було, насправді, «каменем наріжним».

 

Все це можна проілюструвати, скажімо, питанням про класову боротьбу. Вона видавалася очевидною і єдиною реалістичною. Під її знаменами піднімалися страйки і спалювалися панські маєтки. Спалахи цієї боротьби вражали уяву й розбурхували кров. Як на цьому тлі можна було сприймати формули Шептицького:

 

 

Церква усмиряє і усуває братню борбу верств суспільних. Она голосить доктрини, котрі в силі крайності рівнати.

 

 

Два стани – убожіший і багатший – не суть собі з природи ворожими. Блудним єсть суд, що сама природа пхає їх до завзятої вічної борби… Капітал і праця не стоять в сущній і природній суперечності, борба між ними припадкова – не конечна. Капітал не обійдеся без праці, а праці потреба капіталу. Зі згоди і лучности, так, як в кожній річі, так і тут, слідує порядок і краса; незгода і борба приносить все замішаннє, нелад і упадок.

 

 

Віддати кожному то, що єму належиться, кожде єго право пошанувати – се підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви». [Порівняй із Rerum novarum: Отож, коли абсурдом є дбати про одну частину громадян і занедбувати іншу, Держава має обов'язок дбати про добробут робітників. Інакше порушується справедливість, яка вимагає віддати кожному, що йому належиться.]

 

Проте придивімося до нинішніх найуспішніших західних демократій – найбільш благоденствують саме ті, які, скуштувавши руйнівної класової боротьби, все ж відкинули її як головний метод боротьби і знайшли спосіб порозуміння між роботодавцями і робітниками. Тоді як нещасні потомки натхненних «класових борців» досі не можуть виборсатися з безпросвітного цивілізаційного багна.

 

При чому зауважте, що отой начебто наївненький принцип «віддати кожному, що йому належиться» є, фактично, апологією сучасного нам принципу «доданої вартості», до якого ми сьогодні лише доростаємо. Бо ж свого часу так захопилися очевидністю простого і зрозумілого принципу «нульової суми»: відібрати у багатих і роздати бідним, експропріювати експропріаторів, знищити експлуататорів і залишити на суспільному полі лише «людей праці».

 

Цікаво, що обстоюючи права вбогих, Шептицький не ідеалізує їх і не забуває нагадати, що вони також мають певні обов’язки, а багаті – певні права:

 

 

В ім’я Христової любови пригадуємо багатшим їх обов’язки, в ім’я тої любови боронимо прав убогих. З тої любови не закриваємо перед убогими їх обов’язків і шануємо права багатших.

 

Митрополит Шептицький опонує, практично, усім доктринальним постулатам тодішніх соціалістів: скасуванню приватної власності й заміні її власністю суспільною, ідеї абсолютної економічної і суспільної рівності всіх людей. На його думку, соціалістична теорія робить ту саму помилку, що й ліберальна: «Знов не предвиджуєся, що слабші одиниці стануть конечно здобичею сильніших».

 

Природною для Шептицького є і логіка субсидіарності (одного з засадничих понять пізнішої соціальної доктрини Католицької Церкви), яка в енцикліці Rerum novarum уже окреслена, але ще так не названа:

 

 

Не є справедливо, як це ми вже казали, щоб громадянин і родина були поглинуті Державою. Є справедливим, одначе, щоб залишити для одних та інших стільки незалежності, наскільки це лиш можливо, зберігаючи спільне добро і права інших (28).

 

Альтернативою радикальній соціалістичній програмі для Шептицького є програма євангельська:

 

 

Богатшим і працьодавцям пригадує стислий обов’язок ушанувати достоїнство людське і призначеннє до синівства Божого. Заказує обходитися з робітником, як з невільником… Нелюдськостію єсть і мерзенним злочином – надуживати людської праці, а гріхом, що кличе о пімсту до неба, – встримувати робітникові заслужену платню.

 

 

Гадаю, що трудно не видіти суспільної донеслости науки, котра, з одної сторони, підносить убогого і матеріяльно, і морально, а з другої – каже кожде єго право свято шанувати, накладає на всіх тяжкий обов’язок ратувати го в крайній біді, навіть з власною великою жертвою.

 

Звертаючись до духовенства – головного адресата його послання «О квестії соціальній», Митрополит сам формулює, що потрібно для успішного проведення соціальної акції: «Потреба нам солідарности, ревности, науки і великої розваги». Тут якраз буде зручно згадати про критику Шептицького з боку Франка. На послання Митрополита Франко відгукнувся статтею-рецензією під назвою «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм».

 

У цій публікації автор насамперед відзначив новаторство митрополичого Послання, оскільки попередники Шептицького видавали такі звернення шаблонною, «запліснявілою» лексикою, а це «…написане живою народною мовою, на конкретних прикладах, річ», — каже Франко — «нечувана у наших церковних достойників. До того ж Митрополит знає, про що говорить».

 

Але були й критичні закиди. Наприклад, іронізує Франко над закликом Шептицького зберігати притомне ставлення до багатих і бідних. Ось як було у Шептицького:

 

 

Так, як скрайностію і пересадою єсть схліблюваннє (догоджання) багатшим і триманє ся панської клямки, а недопусканнє селянина поза поріг кухні, так само пересадою того самого типу, хоч впрост противною, – цілуватися на оба лиця з кожним селянином, а показувати погорду кождому, хто лиш має троха маєтку… Погорда, показана убожішому, – знаком дурної гордости; погорда, показана богатшому, – знаком заздрости і пустої амбіції.

 

Франко саркастично зауважує, що можна багато знайти священиків, які з погордою ставляться до бідних, але зовсім мало таких, які зневажають багатих. І коли читаєш Франка, Шептицький справді виглядає начебто «відірваним від життя». Але достатньо відвести погляд від франкового тексту, щоб усвідомити, що більшість аргументів Франка – це емоційні закиди тогочасних соціалістів, які не витримали випробування часом. І тому вчитуватися в них стає просто нецікаво.

 

Важко назвати ще якусь людину в Галичині, окрім Митрополита Шептицького, яка би краще почула і сприйняла слова Лева ХІІІ з Rerum novarum про важливість інституцій:

 

 

Церква працює безпосередньо для добра пролетаріату, творячи і підтримуючи, як тільки це можливо, для полегшення їхнього життя інституції, чим так відзначилася, що викликала подив і прилюдні похвали навіть своїх ворогів… Тому-то Церква — спільна мати бідних і багатих, інспіруючи і викликаючи героїзм любові, створила релігійні та інші харитативні товариства та інститути, які не проминули майже жодного роду злиднів, допомагаючи і підтримуючи бідних. (24)

 

Спершу Митрополит наставляє народ і переконує його (і передусім священиків) братися до роботи:

 

 

Любов на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становиску, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народа, є ліпший патріот, як той, котрий много говорить, а мало творить.

 

 

Нехай будучі покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабою є суспільність, що свого промислу не має, слабою є суспільність, в котрій торгують чужинці. Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі, або майже всі, відповідно до свого положення, суть заможні.

 

Але при цьому він «закочує рукави» й сам. Жоден перелік зробленого Шептицьким не може бути вичерпним, тому кілька наведених мною прикладів – це радше ілюстрації, які лише підтверджують закономірність:

 

— 1903 – Митрополит Андрей Шептицький відкриває Народну Лічницю, порадню для матерів, дитячі садочки, сиротинці.

 

— 1904 – своїм архипастирським посланням прямо зобов’язує священиків очолити кооперативні організації на місцях. Відтак перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло майже 1500 різних кооперативів.

 

— 1905 – засновує Національний музей у Львові.

 

— 1907 – причетний до заснування Краєвого молочарського союзу (Маслосоюзу).

 

— 1908 – очолює комітет Земельного іпотечного банку. Помагав розбудовувати товариство взаємного страхування «Дністер».

 

— 1911 – причетний до заснування бойскаутської організації «Пласт». Продовжує підтримувати спортивно-пожежні товариства «Сокіл» (1898) і «Січ» (1900), які займались військовою підготовкою молоді.

 

— Підтримує діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

 

— Під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де юнаків навчали комерції.

 

— А ще ж Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, сприяє видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво».

 

— У 20-30-ті роки ХХ ст. з благословення Шептицького розвинувся український молодіжний католицький рух, який був складовою частиною загальноєвропейського молодіжного руху, започаткованого за підтримки Папи Пія XI. Першою й найсильнішою організаційною формою цього руху вважається Марійське Товариство Молоді у Львові, засноване у 1918 р. з метою організувати молодь середніх шкіл.

 

— У 1930 році було засновано Товариство українських студентів-католиків «Обнова». Це товариство ставило перед собою мету поглиблювати католицький світогляд своїх членів, підтримувати товариське життя і вести харитативну діяльність серед членів. «Обнова» брала участь у конгресах католицьких слов’янських організацій студентів – Slavia Catholica, співпрацювала з Pax Romana.

 

— Шептицький – засновник свята «Українська Молодь – Христові» (УМХ). З досвіду проведення цього свята бере свій початок і така організація молоді, як Католицька Акція Української Молоді «Орли».

 

Це було справжнє преображення Галичини. Адже ще наприкінці ХІХ століття Михайло Драгоманов вражено писав, наскільки приголомшило його львівське українське панство, що вечорами завзято грало в карти. Через кілька десятиліть душпастирського служіння Митрополита Андрея й оновленого духовенства (і, визнаймо по справедливості, через кілька десятиліть суспільно-політичної активності ОУН) Галичина позбулася своєї аморфності й перетворилася на могутній суспільний організм. Так Господь готував народ до випробувань, що несла йому середина ХХ століття…

 

Якщо це було можливе тоді – чому неможливе тепер? Як каже Юрій Чорноморець, «методологія позитивного суспільного творення — солідаризм у сім’ї, громаді, нації, Церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна». Все так – методологія дуже актуальна. Але щоб стати спроможним здійснювати таку програму соціальної дії, треба пройнятися філософією Митрополита Шептицького:

 

 

 

Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою! (Слово до Української молоді, 1932 р., 1, с. 361).

 

 

____________________

 

див. також:

 

Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства «О квестії соціальній»

 

 

 

09.07.2015