Іван Шептицький

БАТЬКО МИТРОПОЛИТА, БЛАЖЕННОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА І ҐЕНЕРАЛА

Професор Ігор Набитович у книжці «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». (Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с.; серія «Постаті культури»), можливо, вперше в українській біографістиці звертається до небуденної постаті в історії Галичини – Івана Шептицького.

Іван Кантій Реміґій Шептицький був на пів року старший від Софії Фредро, його майбутньої дружини. Він народився у Прилбичах. Батьки його були однолітками, народженими 1808 року. Батько – Петро Павло Лєопольд, засідав від 1839 року як шляхтич, разом зі старшим братом Юзефом, у Становому сеймі, провадив господарство у своїх маєтках у Прилбичах та Дев’ятниках і Кологурах біля Ходорова.

Прилбичі стали головною родинною садибою Шептицьких від початку XVIII віку. У кінці того століття єпископ Атаназій Шептицький зафондував тут будівництво греко-католицької церкви¹. Тому у храмі в Прилбичах над царськими воротами була поміщена єпископська митра Атаназія Шептицького, на філярах вівтаря були вирізьблені його герби. У вівтарі праворуч від образу Матері Божої були мальовидла представниць роду Шептицьких, а ліворуч – його представників².

Атанасій Шептицький (1686–1746)

Батько Івана помер, коли йому було всього сім літ. Початкову освіту, як це було традиційно у шляхетських родинах, Іван отримав удома. Сестра Михайлина була старшою від нього на рік. Брат і сестра проживуть однакову кількість років, Іван помре від неї на рік пізніше.

Мати Івана, Рузя [Розалія] Тереза, походила зі шляхетського роду Коссєцьких. Власне маєток у Дев’ятниках був її дівочим віном. Родинна історія передає, як мати Івана виховувала свого сина-півсироту: «…Він був вихований мамою у суворих умовах, які вимагали багато власних зусиль, самопосвяти й особистої дисципліни. Таке виховання витворило його сильний характер, радше владний, що вимагав від себе самого й свого оточення ставити за головне обов’язки, які виникали зі справ його стану – як справ особистих, так і публічних, маєткових чи родинних. Він амбітно прагнув запевнити своїм синам високі кар’єри і високі стандарти життя – але одночасно притримувався засади, що молода людина не може стати самостійною занадто рано і що обов’язок батька – допоки йому вистачить сил, не випускати з рук як управління, так і виховання»³.

Стрий Івана Шептицького Юзеф Ґабрієль (Йосиф Гаврило), старший від Іванового батька на два роки, теж був дідичем. Він народився у Брухналі (нині – Терновиця на Яворівщині).

Дід Івана по батькові, Ян (Іван) Баптист, та бабуся померли за 5 літ до його народження. Ян Баптист Шептицький був доктором права, членом Станового сейму, а його дружина Анеля – донькою члена Станового сейму Евзебіюша Ліпського.

Після смерти Яна Баптиста його сини отримали поділену порівну спадщину. Молодший Петро Павло викупив у старшого брата належні йому частини маєтку у Прилбичах, Тулковичах і Ганьковичах біля Перемишля. Йосиф Шептицький натомість купив у 1835-му маєток у Великих Шумлянах біля Бережан і там замешкав. Через два роки він одружився з Амелією Ліпською, однак досить швидко цей шлюб розпався.

Коли помер Петро Павло Шептицький, у власність його старшого брата перейшов Лащів біля Томашова Любельського. Йосиф Шептицький провадив взірцеве господарство, утримував рибні ставки, був членом галицьких господарських товариств і спілок⁴.

Про те, що він був справжнім gente Ruthenus, natio Polonus (себто був українцем за походженням і поляком за національністю), свідчить те, що коли почалася Весна народів, він допомагав польській Центральній народній раді, а коли її розігнали, почав співпрацю з Окружною руською радою у Бережанах, щоби «причинитися до добра [українського] народу»⁵. Йосиф Шептицький, засвідчено в протоколі цієї Окружної ради, «під впливом поляків довго з Радою не лучився, але в серці завжди був русином [себто українцем, – І. Н.]. Се бувший дідич, повертається до того народу, з якого походив. Шептицький виступив по-руськи, згадав про свого предка-єпископа, свій диплом руського шляхетства, просив прийняти його до кола братньо-руського. Він перший вернувся до своїх. Він дав 10 злр. [золотих ринських, – І. Н.] для Ради, обіцяв закупити для продажі школярам 100 екз[емплярів] граматок руських, а виручку – Раді. 4.ІІІ.1849. Голова Шушкевич, секретар Павликів»⁶.

У костелі в Брухналі (куди щонеділі їздили Шептицькі) зберігся неорококовий надгробок батьків ґрафа Івана Шептицького: «D[EO] O[OPTIMO] M[AXIMO] / PAMIĘCI / PIOTRA PAWŁA LEOPOLDA Z SZEPTYC / SZEPTYCKIEGO / URODZONEGO 1808 R. ZMARŁEGO 1843 R. / I ŻONY JEGO ROŻY TERESY EWY / Z RAWITÓW KOSSECKICH SZEPTYCKIEJ / URODZONEJ 1808 R. ZMARŁEJ 1888 R. / NIEWYGASŁĄ DLA RODZICÓW / CZĘŚĆ CHOWAJĄC W SERCU / WDZIĘCZNA TEN POMNIK STAWIA CÓRKA»⁷. На цоколі – напис: «PSZECHONIU WSPOMNIJ, ŻE KIEDYŚ GDY CIAŁO TWOJE / W PROCH SIĘ OBROCI, DUSZA MODLITWY ZIEMIAN ŁAKNĄC BĘDZIE / NIE POSKĄPŻE WIĘC TERAZ TEJ JAŁMUŻNY DUSZOM PIOTRA I RÓŻY»⁸.

У 1848–1856 роках Іван Шептицький навчався у Вищій академічній ґімназії у Львові, а далі, після матуральних іспитів, розпочав навчання на дворічному курсі філософії Львівського університету імени Франца І, який був пропедевтичним для університетських студій⁹. Однак оскільки після смерти бездітного стрия Йосифа у 1855 році його спадкоємцями стали діти його молодшого брата, Іван Шептицький змушений був через рік закинути університетське навчання й братися до господарювання у маєтках, розкиданих по Східній Галичині і в Королівстві Польському.

Іван Шептицький, 24.12.1901

Ґраф Іван Шептицький вихований був на ідеалах колишньої Речі Посполитої. Частина галицьких аристократів, що походили з давніх руських родів, які сполонізувалися і стали католиками, мали за обов’язок підтримувати освіту, займатися меценатством та економічним розвитком Галичини.

Іван Шептицький політично належав до однієї з груп подоляків – східно-галицького політичного клану великих маґнатів, консервативного галицького зем’янства, входив до Галицького господарського товариства, яке займалося запровадженням новітніх методів господарювання, та до Галицького кредитного товариства.

Однак із середини 1890-х років він починає дрейфувати до краківських консервативних політичних кіл – станьчиків, поміркованіших у польсько-українських відносинах, готових іти на певні поступки національним прагненням українців. Ця поступовий рух на позиції краківського консерватизму відбувався, очевидно, під впливом близького приятелювання з одним із лідерів групи станьчиків Павлом Попєлєм.

Із другої половини 1860-х років Іван Шептицький поступово входить у політичний і суспільно-економічний простір Галичини, стає помітною постаттю у різних царинах громадського і культурного життя.

Світоглядно Шептицький був gente Ruthenus, natio Polonus. Він належав до тих руських / українських родин, які розмовляли «руською [себто українською, – І. Н.] (або й польською) й були вірними греко-католицької Церкви, але вважали себе не тільки русинами, а й також поляками і мріяли про незалежну Польщу (або радше Річ Посполиту трьох народів: поляків, литовців і русинів (себто українців і білорусів)). Це була дворівнева тотожність, яка складалася з двох компонентів, де руська етнічність підпорядковувалася вибраній польській національності»¹⁰. До цього ґрона слід долучити ще сполонізовану білоруську еліту, яка для себе бачила таку ж перспективу. Рід Шептицьких на той час уже належав не до греко-католицької, а до римсько-католицької Церкви.

Шептицький став у 1871 році послом до нижньої палати Державної Ради (до 1873-го) й із вересня почав виїжджати до Відня – на сесію Райхсрату. Улітку 1872-го Івана Шептицького було обрано депутатом до Галицького сейму від яворівського повіту. І в Державній раді, й у крайовому сеймі він входив до Польського кола.

Майже постійно, упродовж чотирьох десятиліть, він засідав у Яворівській повітовій раді, був послом до Галицького сейму від Яворівського повіту (із перервою у 1877–1882 роках), куди вперше його було обрано до у листопаді 1869-го. У 1880-х і до 1894 року Іван Шептицький входив до одного із не надто чисельних (до 10 депутатів) консервативних клубів послів у Галицькому сеймі, яким заправляв Авґуст Ґорайський, тодішній директор Крайового нафтового товариства в Галичині. Ще одним відомим членом цієї групи послів був князь Евстахій Сангушко¹¹.

У 1899-му ґрафа Шептицького найясніший цісар номінував довічним членом верхньої палати Райхсрату – Палати вельмож (Палати панів).

Ґрафський герб Шептицьких

У квітні 1870-го Іван Шептицький отримує почесну номінацію підкоморія цісарського двору, а в 1871-му – титул ґрафа. Для Росії диплом ґрафа для Шептицьких був підтверджений року 1898-го. Усі ці номінації мали підтверджувати й посилювати суспільний статус й Івана Шептицького, і його синів, які від того часу теж мали право на спадковий ґрафський титул. Лише наймолодший із синів Шептицьких, Лєон, отримає ґрафський титул уже при народженні.

Ґраф Шептицький був одним зі співавторів закону про освіту в Галичині 1872-го року. За цим законом навчання польської мови стало обов’язковим в усьому шкільництві в Галичині. Кілька разів у Галицькому сеймі він підтримував запровадження руської / української мови в освітні заклади: в 1871 – до академічної ґімназії у Львові; 1887-го проголосував за створення в Перемишлі української ґімназії.

1853 року у Відні була створена Центральна комісія охорони пам’яток. 1887 року Галичину було поділено на п’ять консерваторських округів, а ще через три роки утворено було два галицькі консерваторські центри – у Львові та Кракові. Тоді ж за поданням намісника Галичини Філіпа Залєського найясніший цісар Франц Йозеф І призначив Івана Шептицького цісарсько-королівським консерватором пам’яток мистецтва та історії Східної Галичини¹², охоронцем культурної спадщини у Перемишлі. Ця почесна посада була високим визнанням зацікавлення Шептицького культурною спадщиною Галичини.

Родина Шептицьких у Кракові (квітень 1887 року)

Ґраф Шептицький долучився до порятунку від руйнування й до реставрації барокового костелу Найсвятішого серця Ісусового в Перемишлі у 1904 році, який збудували отці-єзуїти на місці української церкви, зруйнованої в останній чверті XIV віку¹³. Нині це катедральний собор Святого Івана Хрестителя Української греко-католицької церкви.

Іван Шептицький мав украй «широкі історичні, літературні й музейні зацікавлення. Збираючи інформацію про свою родину, він проводив розшуки в архівах, купував стародруки й документи. Він зібрав бібліотеку, яка мала біля чотирьох тисяч томів, колекцію картин, пам’ятки з часів польських повстань»¹⁴.

Через роки донька синовиці Шептицьких писала, що дім у Прилбичах «був маленьким музеєм найцінніших реліквій, королівських і родинних документів, які збирав вуйко Ян, збірки масонських відзнак, давніх портретів і тих новіших, чудових», намальованих Софією Шептицькою¹⁵. Патріях Йосиф Сліпий ніби доповнює історію цієї колекції ґрафа Шептицького, що «залюбки збирав старинні пам’ятки». Він нав’язував контакти з відомими галицькими діячами і вченими – професорами Ізидором Шараневичем, Омеляном Огоновським, крил[ошанином] Антонієм Петрушевичем, Євгеном Олесницьким, «бував у василіянських монастирях і копіював акти відносно своєї родини і Унії, а також у римських архівах і бібліотеках»¹⁶.

Колекція ґрафа Шептицького починає викликати зацікавлення у вчених, мистецтвознавців. Улітку 1878-го до Прилбичів приїжджав професор Львівського університету Ксаверій Ліске, щоб оглянути «історичні пам’ятки» з колекції Івана Шептицького. У 1879-му тут двічі побував мистецтвознавець Казімєж Хлендовський, який хотів записати спогади про Фредра. Він запевняв, що «пані Фредро [мама Софії Шептицької, – І. Н.] зробила на мене надзвичайно миле враження: делікатна старша пані, з чудовою пам’яттю, вміла дуже логічно вести розповідь». Щодо Софії Шептицької він додає, що це «дуже розумна жінка, яка присвятила себе цілковито вихованню синів» – «гарних і сміливих хлопців».

Софія Шептицька (кінець 1880-х років)

Спогади Хлендовського пронизані іронічними, іноді гострими й насмішливими, часом сардонічними характеристиками багатьох його сучасників. Він оглядав колекцію ґрафа Шептицького і досить саркастично зауважував: «Найменш приємним із усього дому був сам Шептицький, гарний, високий чоловік, добрий, як бачиться, господар, який помножував маєток – що рідко у нас [у Галичині, – І. Н.] бувало, але голосний, як порожня бочка. Мовив так поважно, що певно усіх мишей із дому виполохав, а так завжди рішучо й із такою самовпевненістю, ніби всі розуми поїв. При сім був надзвичайно гордий єпископами зі свого роду, спорідненістю із Красіньськими, а через них, ясна річ, з італійським [королівським] двором. Він обвішав свій покій тільки ґенеалогічними деревами – так, що мені видавалося, що я перебуваю у стайні коней для перегонів. Пан Шептицький мав стільки розуму, скільки необхідно для досягнень усіх повітових і депутатських обов’язків. Його розум не будив заздрощів; його було достатньо для щоденного вжитку»¹⁷. Звичайно ж така характеристика – украй суб’єктивна і не надто справедлива.

Можливо, що таке зацікавлення Івана Шептицького минулим свого роду було одним зі способів підвищення свого суспільно-політичного статусу в шляхетському таборі в Галичині¹⁸.

Дідич Іван Шептицький заснував два дитячі садочки, виховательками в яких були черниці: у Прилбичах – греко-католицькі, у Брухналі – римсько-католицькі, дофінансовував у цих двох селах народні школи, був фундатором нагород для найкращих їх учнів.

У 1876 ґраф Шептицький домігся створення фонду для допомоги греко-католицьким священникам, що їх вигнано було з захопленої росіянами Холмщини.

Один із таких священників став учителем у домі Шептицьких. Про отця С. Панасинського К. Шептицький згадував: «холмський греко-католик, учитель моїх братів, чудово малював»¹⁹. Він намалював портрети чотирьох єпископів Шептицьких, які висіли в будинку Шептицьких у Прилбичах.

Отець Панасинський намалював також портрет Алєксандра Фредра (1878), який став основою для скульптури мистця, створеної Ципріяном Ґодебським, що її було встановлено перед Міським театром у Кракові 1900 року. До слова, у 1905-му той же мистець створив скульптуру Тараса Шевченка для площі Галицької у Львові. Однак Львів дочекався Шевченкового пам’ятника аж у кінці того ХХ століття.

Ципріян Ґодебський, пам'ятник Алєксандра Фредра у Кракові

Іван Шептицький був фундатором школи художніх ремесел у Яворові, яку збудовано за кошти родини Шептицьких. Освятив приміщення цієї школи в жовтні 1897 року греко-католицький єпископ Костянтин Чехович.

Задумом ґрафа Шептицького було перетворення рукомесла забавлянок із дерева, з якого на Яворівщині жило багато поколінь ремісників, у конкурентне промислове виробництво – з обов’язковим збереженням найкращих традицій цих українських іграшок.

Іван Шептицький і надалі займався цією школою. На засіданні Галицького сейму на початку березня 1899-го було оголошено його петицію про виділення коштів на відбудову ремісничих шкіл у Яворівському повіті. У петиції твердилося, що яворівські іграшки змогли дуже швидко витіснити забавки, які ввозили з-поза Галичини.

1905 року, після розширення програм навчання у спеціялізації створення іграшок, токарської справи, столярства і різьбярства, ця школа отримала статус Державної школи деревообробного промислу. Її вироби конкурували з іграшками подібної школи у Закопаному та іграшками, які майстрували у Чехії.

Яворівські іграшки вже у першому десятилітті ХХ віку почали сприйматися у міському інтер’єрі як елементи декору та художньої галантереї. Їх ставили й на меблях, на ватранах²⁰.

На межі століть, поруч із ґрафом Іваном Шептицьким, і його сини поступово виходитимуть на історико-політичний, економічний та культурний кін Галичини, стаючи важливими постатями та провідниками на її політичній мапі.

Ставши митрополитом, владика Андрей не поривав зв’язків із родиною. З батьком він багато розмовляв про українсько-польські взаємини, про загрозу москвофільства і для української Церкви, і для Галичини загалом. Написавши пастирський лист до греко-католиків польською мовою, він роздумував над тим, щоби звернутися до москвофілів російською. Однак батько відрадив.

Ґраф Іван Шептицький до останніх своїх літ впливав на політичне життя в Галичині. Тит Ревакович, суддя і громадський діяч, співредактор «Зорі», у листі до свого двоюрідного брата, греко-католицького єпископа Костянтина Чеховича, писав на початку листопада 1909 року про «ворожі заходи» яворівського повітового маршалка Шептицького-старшого проти яворівської ґімназії, якій виділяли менше коштів, ніж утраквістичній ґімназії (себто тій, в якій навчання велося двома мовами): «Певно є, що і наші посли будуть ходити за справою [себто слідкуватимуть за фінансуванням української ґімназії, – І. Н.], але […] іменем русинів всего Яворівського повіта започну в Тебе, Преосьвячений, наступну просьбу: […] Будь ласкав, вплинути, але “без інтервенції Е[сцеленції] Е. о[тця] Митрополита” на старого ґрафа Шептицького, маршалка і посла повіту, щоби [йо]го настроїти прихильно до руської ґімназії і щоби поділити субвенцію повіту на ґімназію руську і утраквістичну на рівній части…»²¹.

Дім родини Шептицьких у Прилбичах. Знищений російськими займанцями

11 листопада 1911 року до Прилбичів приїхала делегація відомих українських галицьких політиків, щоби привітати Івана Шептицького із 75-річчям. Вони подарували ґрафові великий портрет його сина-митрополита, який замовили українські посли до Палати представників Райхсрату у відомого українського маляра Івана Труша. Після вітальної промови Кирила Студинського «старенький ґраф Шептицький, сильно зворушений, зачав промову: “Простіть, панове, що не промовляю по-руськи; але впевняю вас, що я є русин”. Потім подякував щиро за дар, висловив свою гордість, що походить із українського роду, та додав: “Справді, я дав вам те, що у мене було найкращого та найдорожчого” [себто сина Романа Марію, – І. Н.]»²².

Його сини Роман і Казимир, майбутній митрополит Андрей і блаженномученик отець Климентій, і Станіслав, ґенерал Війська польського, були рушіями історії України та Польщі. Ще двоє синів були дідичами, меценатами польської й української культури.

Ґраф Іван Кантій Шептицький помер через рік після цих відвідин – 13 листопада 1912 року. При ньому був наймолодший син Лєон із дружиною. Ні митрополит, ні троє інших братів не встигли прибути до батькового ложа смерти. Владика Андрей через місяць після похорону відкривав тугу своєї душі до похресниці: «Я дуже болію серцем після смерти батька – стільки сторінок у нашому житті закінчилося з нею. Дякувати Богові, що він помер по-християнськи й що мав легку смерть – принаймі довго не хворів […]. Я сповнений муки, що не був у Прилбичах у його останні хвилі…»²³.

Його відспівали в костелі у Брухналі й поховали у збудованому ним родинному гробівці у Прилбичах.

Родинний склеп Шептицьких у Прилбичах. Збудований Іваном Шептицьким (Світлина Ігоря Набитовича)

________________________

¹ Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięby, Kraków 1994, s. 18.

² Andrzej A. Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckigo o zmianie obrządku, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięby, Kraków 1994, s. 68.

³ Jan Kazimierz Szeptycki, Gdy w rodzinie ważyły się losy syna, [w:] Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa / Pod red. Stanisawa Stępnia, Przemyśl 1990, Tom 1, s. 185.

⁴ Stanisław Stępień, Szeptycki Józef Gabriel, [w:] Polski słownik biograficzny, Tom XLVIII/2, Zeszyt 197, Warszawa Kraków: Instytut Historii PAN 2012, s. 238-239.

⁵ Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія. Упорядники У. Кришталович та І. Сварник, Львів 2002, с. 192, 199.

⁶ Петро Шкраб’юк, Релігійно-духове життя в Галичині у спогадах західноукраїнських письменників другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, [y:] Стратегії мемуарної та мандрівної літератур західноукраїнських письменників другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття / Ред. Тарас Пастух, Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України 2020, с. 68.

⁷ Бог всемогутній / Пам’яти / Петра Павла Лєопольда з Шептиць / Шептицького, / що народився 1808 року і помер року 1843 / і дружини його Рузі Терези Еви / з Равітів Коссецьких Шептицької, / народженої 1808 року, що померла року 1888. / Невигаслу для родичів / честь бережучи у серці, / вдячна сей пам’ятник поставила донька [Михайлина Коморовська (Шептицька). – І. Н.]. – латинськ., польськ.

⁸ Перехожий, згадай, що коли тіло твоє / перетвориться у порох, душа молитви живих прагнутиме. / Не поскупися, отож, тепер сієї милостині душам Петра і Ружі. – польськ.

⁹ Magdalena Nowak, Dwa światy. Zagadnienie identyfikacji narodowej Andrzeja Szeptyckiego w latach 1865–1914, Gdańsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego 2018, s. 47.

¹⁰ Adam Świątek, Gente Rutheni, natione Poloni. Z dziejów narodowości polskiej w Galicji, Kraków: Księgarnia Akademicka 2014, s. 11.

¹¹ Ігор Чорновол, Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861 – 1901 (нарис з історії українського парламентаризму), Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України 2002, с. 77.

¹² Magdalena Nowak, Stanisław Stęmpień, Szeptycki Jan Kanty Remigiusz, [w:] Polski słownik biograficzny, Tom XLVIII/2, Zeszyt 197, Warszawa Kraków: Instytut Historii PAN 2012, s. 237.

¹³ Magdalena Nowak, Dwa światy. Zagadnienie identyfikacji narodowej Andrzeja Szeptyckiego w latach 1865–1914…, s. 47.

¹⁴ Magdalena Nowak, Stanisław Stęmpień, Szeptycki Jan Kanty Remigiusz…, s. 236–238.

¹⁵ Sister Maria Krysta Szembek and her Memories / Published by Andrzej A. Zięba, “Harvard Ukrainian Studies” 1991, Volume XV, №1–2, p. 138.

¹⁶ Йосиф Сліпий, Про молодечий вік нашого Митрополита, [y:] “Богословія” 1926, Том IV, Книга 1–4, с. 7.

¹⁷ Kazimierz Chłędowski, Pamiętniki, Tom 1: Galicja (1843–1880), Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich 2006, s. 425–426.

¹⁸ Andrzej A. Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckigo o zmianie obrządku..., s. 56–57.

¹⁹ Fredro i Fredrusie / Opracował Bogdan Zakrzewski, Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk: Zakład Narodowy im. Ossolińskich 1974, s. 418.

²⁰ Ростислав Шмагало, Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції, Львів: Українські технології 2005, с. 200–201.

²¹ Василь Сокіл, Епістолярій Тита Реваковича, Львів: Інститут народознавства Національної академії Наук України 2019, с. 608–609.

²² Кирило Студинський, Спомин, “Богословія” 1926, Том IV, Книга 1–4, с. 246–248.

²³ Sister Maria Krysta Szembek and her Memories…, pp. 141–142.