Крізь різні описи ролі сучасного публіциста пробивається одна гадка: завдання публіциста — це завдання посередника. Місце публіциста між оформлювачами життя і народу. Коли говоримо про публіцистику, маємо звичайно на увазі політичну публіцистику в найширшому розумінні. Вона посередничить між організаторами гієрархії та порядку в зовнішнім і внутрішнім світі людини з одного боку і між народом з другого боку. Це публіцистика, що стоїть між проводом і широкими верствами народу, або між творцями світогляду, себто держави духа і шарами громадянства, що їх духове життя оформлюється тим світоглядом.
Така роля публіциста не менше пожиточна, ніж напр. роля посередників у господарськім житті, роля купців. Але вона трудніша, складніша, більше співтворча. Бо публіцист не є тільки передатковою ланкою кимсь іншим випродукованих цінностей, він не перепаковує їх механічно, кладучи на товарі етикетку своєї фірми. Справжній публіцист органічно перетворює політичні задуми проводу, ідейні основи світогляду. Він перетоплює їх у горнилі своєї душі і так у новім сплаві передає їх своїм читачам чи слухачам. Це почесна роля апостола, і тому добре розуміємо слова одного з римських пап, що коли б апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом.
Публіцист в українськім світі.
У наc роля публіциста виросла вище тієї межі почесного посередництва. Бог не дав нам останніми часами великих політичних провідників і не дав нам, особливо на західних землях, великих духових талантів. Тож бачимо, як публіцист намагається заступити політика і мислителя, посередник намагається стати творцем. Кінець-кінцем межі між ними розпливаються. Публіцисти робляться провідниками політичних груп і духовими диктаторами, і навпаки, люди політичного темпераменту або люди, що їx душа схиляється до суворих, систематичних духових будов, стають публіцистами.
Критика й оправдання.
Як маємо поставитися до такого явища, як оцінювати його? Безумовно є в тому всьому дещо з інтелігентського самовивищення, що його так жорстоко, іноді справедливо, то знову неслушно, лаяв Вячеслав Липинський. Є щось із того зриву в святиню, тимчасово опорожнену її правдивими священослужителями, про що говорить Платон у своїй "Державі". Є в тому посяганні публіцистів щось із явища, відомого всім пасічникам. Коли не стане в улику матки та не можна ще виховати нової і вирядити її на весільний лет угору, тоді в осиротілій бжолиній державі зявляються самозванці-трутівки і самі неплідні, задаються перейняти обовязки і права королевої-матки.
В оправдання всім тим явищам треба додати, що вони — це ж природний наслідок браку проводу. Всі вони — це породження конечности часу доби.
Але копаймо глибше, і тоді в тім самім явищі відкриємо ще іншу неминучість, що дасть йому нове оправдання. В старих державах, серед з-давна упорядкованих умовин життя, політичний провідник чи володар часто відгороджені від народу цілою масою посередніх установ, як парлямент, уряди і т. п. Подібно і в старих культурах мислитель, що організує духовість, іноді не зустрічається безпосередньо з життям. Він пізнає те життя з учених книг, що досліджують ділянки за ділянкою. Ядро кантівської філософії, його критика чистого розуму, повстала із роздуму не над життям, але із роздуму над наукою. Різні галузі, перш усіх математичне природознавство, дали матеріял мисленню кеніґсбергського філософа.
Аж тоді, як старі улади починають тріщати, або й валитися, і як із джерел, себто із народнix і душевних глибин, зроджуються завязки нових форм, політичні й духові провідники мусять станути віч-на-віч із життям і його носієм, народом. І тоді зразу ж їх почини й задуми носять на собі печать публіцистики. В бурхливе для французького внутрішнього життя XIX ст. майже всі великі політики і письменники безпосередньо встрявають у публіцистику. Сучасні провідники починали свої звитяжні політичні походи журналістичною пропаґандою. Великий революліонер духа, Фрідріх Ніцше, не зважаючи на нехіть, а навіть ворожість до публицистики, втікаючи від сталих культурних форм до життя, часто вдавався до блискучої публіцистики.
Український світ ще молодий і хто береться організувати його політичні вияви чи духовість не має перед собою стільки готового і проробленого, що володар серед старої цивілізації, або мислитель серед дозрілої культури. Український політик і організатор духа мусять оформлювати пливкий, розтоплений металь нашого житгя. Вони мусять стояти в безпосередній близині до життя, до народу. Вони мусять робити те, що в дозрілих світах переймають на себе публіцисти. Тож живі політичні і світоглядові мислі у нас ще довго житимуть більше в підсонні мерехтливої, безпосередньої пропаґанди і публіцистики, ніж під рясним, але рівним світлом державних канцелярій, парляментів, чи то академічних саль.
Висновки.
Свідомість тієї української неминучости, cвідомість того, що в нашім світі публіцистика з конечности ще довго матиме не тільки ролю посередника, але і творця, оформителя життя і душ, мусить сповняти українського публіциста почуттям особливої відповідальности та потребою суворої самокритики. Не повинно в ньому бути ні сліду того інтеліґентського самодурства, що творить страшну наслідками політичну партійщину, чи духову отаманщину, нічого із диктаторських жестів, що ми їх бачили недавно. Зате український публіцист повинен визначатися самопошаною, що зобовязує до дисципліновости і праці над собою, і самоповагою, сполученою з покірним відданням себе почесному призначенню, що його дає українському публіцистові нинішній політичний духовий стан народу. Публіцист, виконуючи свою почесну, можна сказати, володарську ролю, мусить памятати, що слова Франка про вісну службу відносяться до нього більше, ніж до поета. Публіцист мyсить памятати, що він semper tiro.
[Краківські вісті]
05.07.1942