В роковини його трагічної смерти з рук большевицьких катів
Вістки про масові звірські енкаведівські масакри по тюрмах Львова та взагалі в краю були такі жахливі своїми картинами та кількістю жертв, що всякі наші почуття від незвичайного душевного потрясення просто притупились і ми майже перестали психічно реагувати, коли кілька днів пізніше стали напливати прізвища закатованих. Щойно сьогодні, по році душевної рівноваги і глибшій аналізі минулорічних подій в нашому краю, ми з'ясовуємо собі чітко, що між помордованими втратили ми дуже багато високовартісних для нас одиниць, переважно молоді, але й чимало людей поважніших літами та ще повних життєвої сили, одиниць небуденних своїм талантом і життєвим досвідом, що ще не одним гарним ділом могли записатися на сторінках історії нашої національної збірноти.
На одному з перших місць у безконечному ряді оцих наших нещасних жертв бачимо о. Миколу Конрада, доктора і професора Богословської Академії у Львові.
Тому рік енкаведівські кати вивели його з дому у Страдчі біля львівського Янова, де він в останніх двох літах був парохом, і замордували його в нелюдський спосіб на краю околичного ліса, а тіло своєї жертви кинули до придорожного рова.
О. Микола Конрад — це була людина великого таланту, рідких особистих прикмет і такту, людина незломного характеру, широкого погляду, незвичайний педагог і науковий працівник та невтомний громадський робітник.
Як довголітній катехит української гімназії в Тернополі, о. Микола Конрад підвиховав до самостійного життя цілі річники гімназійних абітурієнтів. Когонебудь з своїх виховників згадуватимуть колишні учні тернопільської гімназії, то перше місце в їхніх спогадах завжди займатиме о. М. Конрад. Він мав особливий педагогічний талант з'єднувати собі довір'я і прихильність своїх вихованців. Для них ніколи не жалів він свого труду, ні часу. Крім своїх щоденних лекцій, що ніколи не були банальні і непідготовані, але завжди цікаві, постійно знаходив час і охоту на ведення різних "кружків", що мали доповняти знання учнів з різних ділянок, що не були заступлені викладами в гімназії, і таким чином поширювати їх світогляд. Кожний учень гімназії знав, що о. Микола Конрад — це один з найбільш освічених і найкультурніших викладачів, людина з европейськими горизонтами. І тому з усякими сумнівами йшли учні просто до свого катехита — він був найприступніший з усіх викладачів — і він ці сумніви негайно розвівав. Робив він завжди все можливе, що тільки було в його спроможності, щоб найбіднішим учням помогти матеріяльно. Передусім звертав він увагу на виховання характеру учнів. На справу характеру глядів він не тільки під кутом вузьких особистих інтересів, але в першій мірі під кутом інтересів ширшої, національної спільноти. Тому безліч годин посвячував він на надпрограмове і зовсім безінтересовне ведення для учнів старших кляс своєрідних курсів по суспільному питанню, бо хотів їх підготовити до громадської праці, згідно з своїм переконанням, що кожна одиниця повинна своєю громадською працею віддячитися своїй суспільності за те, що та суспільність дала на її виховання. О. Микола Конрад був для своїх учнів передусім людиною, у найглибшому і найетичнішому розумінні цього слова, і цей його образ носять вони досі в своїх серцях. Коли ж на кілька років перед цією війною, по розв'язанню тернопільської гімназії, покликали його на становище душпастиря українського студентства до Львова, зумів він дуже швидко заволодіти теж серцями українського студентства.
Як науковий працівник у ділянці філософічних наук — їх викладав і в Богословській Академії у Львові — міг о. Микола Конрад заповнити у нас ще неодну прогалину з цієї галузі людського духа. Зрештою, цікавився живо всім нашим духовим надбанням. Його екзортичні та реколекційні науки, публичні виклади, статті чи брошури були завжди дуже совісно опрацьовані та відзначались своїм змістом і глибиною думки. Свому громадянству Покійний давав завсіди добрий духовий харч. На наші громадські та національно-політичні справи у нього була своя думка, яку мав відвагу боронити навіть тоді, коли вона не покривалася з думкою загалу. В інших умовах міг о. Микола Конрад відіграти велику ролю в нашому національно-громадському житті — підчас своїх студій у Римі приготовлявся він до дипломатичної кар'єри — бо мав до того особисті дані, дуже широке знання, світогляд і — характер. Був простолінійний, скромний, не ганився ради фальшивої амбіції за почестями, радше вони самі приходили до нього.
За большевицького наїзду перейшов на парохію до Страдча. Не покинув тоді свого народу, але залишився, як зразковий душпастир, з своїм стадом, щоб ділити з ним сумне і найсумніше, бо веселого вже не було. Згинув на стійці, вірний своїм переконанням, що гинеться тільки за те, у що віриться. Він безмежно вірив у незнищиму силу українського народу.
[Львівські вісті]
26.06.1942