В Україні є лише один спосіб побачити впродовж п’яти днів майже всіх кіношників України, від продюсерів до акторів. І це не «Золота дзиґа». Це щорічний пітчинг кінопроектів, творці яких хочуть отримати від держави фінансування своїм майбутніх фільмів. Цей захід, зорганізований Державним агентством України з питань кіно і кінотеатром «Жовтень», проходив вдесяте, і це було вражаюче!
Пітчинг – лакмусовий папірець нашого кінематографу. Перевірка на вошивість, якщо хочете. Впродовж п’яти днів другого етапу конкурсного відбору фільмів, хоч-не-хоч, кожний проявляє себе. Конкурсанти демонструють своє знання або не-знання державної мови, а також здатність переконувати в своїх талантах, або навпаки – у своєму неуцтві, в розумінні матеріалу чи повній профнепридатності, у патріотизмі чи його профанації, практичності чи зажерливості… Так само і Експертна комісія свідомо чи підсвідомо «засвітила» себе дуже відверто: питаннями-промовами, які або демонстрували фаховість, а могли й опускатись до справжнього хамства. Залишається втішатися фактом закінчення каденції цього складу комісії і вірити, що деякі з так званих «експертів» більше ніколи не потраплять до її складу.
Розуміючи увесь пафос фінального спічу голови Держкіно, Пилипа Іллєнка, не можна з ним не погодитися у всіх сенсах: і з його емоційним піднесенням, і з його фактичною правильністю. Рівень багатьох зі 162 проектів, що змагалися на пітчингу, був принципово іншої, вищої якості за всі попередні роки, причому разом узяті. Часом продюсери і режисери приходили з дивовижно продуманим до дрібниць планом фінансування і зйомок, частково відзнятим матеріалом і чітким баченням подальшого життя фільму. Очевидно, тут мова йде про копродукційні проекті з досвідченими іноземними інвесторами, продюсерами і дистриб’юторами. Але якщо раніше фрази по типу «Захід нам допоможе» були лише іронічною цитатою з Остапа Бендера, то тепер вони цілком реалістичні. Це підтверджує інший Остап, Ступка. Наразі він знімається в польському телесеріалі, а україно-італійський фільм за його участі, «Ізі» режисера Андреа Маньяні, відібраний до показу на одному з найбільших кінофестивалів світу в Локарно.
В цьому сенсі 10-й пітчинг став дивовижним: Україна в ньому була центром, куди все стікається і звідки все розливається. І тут справа не тільки в назвах секцій і, відповідно, тематично орієнтованих проектах. Зрозуміло, що серед тематичних ігрових фільмів «про героїзм воїнів, які брали участь у захисті України» або «до 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні» українська тематика головна, та в секціях копродукційного кіно це не обов’язково. Тим не менше, до прикладу, в проекті «Жінка на війні» ісландського режисера Бенедікта Ерлінгссона одна з головних героїнь – дівчинка з України. Її батьки загинули на Донбасі під час російської агресії, а ісландська жінка, назагал займаючись боротьбою з корпораціями, що засмічують довкілля, зненацька отримує нагоду удочерити сироту. Причому, як потім особисто пояснив режисер, він відразу зазначив в своєму сценарії саме Україну… Щоб відчути додаткову серйозність проекту навіть без української участі, варто назвати продюсера цього проекту – це Маріанна Слот, що спродюсувала більшість проектів Ларса фон Трієра, починаючи з «Розбиваючи хвилі» і новим, вже відзнятим «Будинком, що збудував собі Джек». З української сторони проект курує компанія «Солар Медіа Інтертеймент» та її генеральний продюсер Сергій Лавренюк (йому ми завдячуємо українській частці у фільмі Сергія Лозниці «Лагідна», поки кращому фільмі цього року). Сергій познайомився з Маріанною Слот в Канні, де цьогоріч представлялася «Лагідна». Він підключився до її проекту, бо розумів, хто така Маріанна; а з іншого боку, як він потів сказав, бо «сподобалося ходити червоною доріжкою Канського кінофестивалю».
Інший надзвичайний проект – «Кремінь», де героєм сюжету є українець з Дніпра, вже абсолютно конкретний і відомий, Віктор Коваленко, тренер збірної України з вітрильного спорту в ‘70-90-х роках. Згодом він став тренером збірної Австралії, де його прозвали «творцем медалей» (саме так називається англомовна версія фільму, ) через те, що на Олімпійських іграх 2000-го, 2004-го, 2008-го і 2012-го років його австралійські підопічні досягали золотих медалей. Про нього, про його долю та про її, долі, витівки і людські намагання їх перебороти – а не про вітрильний спорт – і хоче зняти фільм австралійський режисер Рольф де Хір. Причому у своєму відеозверненні до Експертної комісії де Хір сказав, що він з дитинства хотів зняти якесь кіно в України, бо ще малим велике враження на нього справив його сусід, український вчений. Наразі режисеру 66 років, і він має шанс втілити своє бажання. Я б сказав більше, ніж шанс: це проект з бюджетом в 12 мільйонів євро, з підтримкою австралійських, китайських і швейцарських компаній, з локаціями в США, Великій Британії та Україні. У нас проект веде компанія «Пронто фільм», оператором на українській частині зйомок буде Сергій Михальчук («Поводир»), а виконавцем головної ролі, тренера Коваленка – Олег Шульга, актор з дніпровського театру «Віримо», ветеран АТО і виконавець титульної ролі у фільму «Позивний Бандерас», що вийде в прокат навесні 2018-го року… Складність в цьому проекті лише одна: продюсери хочуть отримати підтримку від України в розмірі майже 34-х мільйонів гривень.
Бюджети і, власне, сама тема грошей – це один з найбільших каменів спотикання цього пітчингу. Напередодні другого етапу конкурсного відбору на телеканалі «1+1» в програмі новин ТСН пройшов матеріал дивного, мало журналістського змісту, з прямим наклепом на Держкіно, звинуваченням в його адресу щодо корупції та «відкатів». Неприязнь генерального директора «1+1 медіа» Олександра Ткаченка до голови Держкіно відома віддавна, з того часу, як, згідно з чинним законодавством, Держкіно почаловідмовляти в оформленні державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування російських телесеріалів. А вони складали левову частку рейтингового контенту наших телеканалів, зокрема «1+1» та інших каналів групи. Втім, великою мірою цей, а також наступний «замовний» матеріал в ТСН, насолив не Іллєнку чи самому Держкіно, а проектам та їх творцям. Наприклад, неігровому проекту «Скарби нації», представленому від компанії «ТЕТ-продакшн», яка, відомо, належить до холдінгу «1+1 медіа». Першим же питанням (риторичним) після презентації було: чи знає режисера, хто саме бере відкати з Експертної комісії і як вона, просто по-людськи, ставиться до репортажів ТСН? Намагання повернути дискурс до самого проекту очевидно не мало успіхів, хоча б тому, що, незважаючи на значущість теми проекту – вкрадені Росією українські національні цінності – і його масштабу та якості презентації, він все одно виглядав як телевізійний, а це протилежне вимогам конкурсу з приставкою «кіно».
Без сумніву, в подібний наклепницький спосіб було нахабно сплюндровано чесне ім’я продюсера Володимира Філіппова, однієї з головних дійових осіб в «плюсівських» репортажах. Зокрема йшлося про перевищення бюджетів. І зрозуміло як день – тема сплила на самому пітчингу – принаймні, питання від Експертної комісії щодо бюджетів кожного (!) з поданих Філіпповим проектів лунали на всіх захистах продюсера. І справді, за винятком однієї, у всіх решта секціях бюджети проектів Володимира Філіппова перевищували конкурентів. Його продюсерська компанія «ІнсайтМедіа» представила на конкурс не найбільшу кількість ймовірних фільмів, всього сім, але вони потребують державного фінансування на суму майже в 114 мільйонів гривень. Втім, якщо порівнювати з бюджетами західних аналогів, це мізерні гроші: наприклад, на 100-хвилинний режисерський проект анімаційного фільму Віктора Андрієнка «Козак та Мольфар» Держкіно мусило б ухвалити бюджет у розмірі 50 мільйонів гривень, що на сьогодні складає трохи менше 2 мільйонів доларів, в той час, як на відому в нашому прокаті 89-хвилинну французьку «Балерину» пішло 30 мільйонів (не кажучи про 100-200-мільйонні американські мультфільми). Та зрозуміло, що порівняння – недоречні. Крім рівня наших професіоналів, якості виробленого продукту і прокатного потенціалу українських мультфільмів (згадати б «Кирила Кожум’яку»), не можливо порівнювати економічні показники країни, стан виробництва та можливості фінансування кіногалузі (в Україні – 500 мільйонів гривень, у Франції – 700 мільйонів євро). Залишається лише тримати кулаки на удачу стиснутими і вболівати за проекти, чиї бюджети великі й тому зменшують шанси на схвальне рішення комісії.
Кадр з фільму «Терикони»
Зокрема, в зоні ризику знаходить чудовий проект 70-хвилинного неігрового фільму Тараса Томенка «Терикони» про дітей в невеличному селі в зоні АТО, в культурному і матеріальному сенсі покинутих напризволяще. Єдина для них допомога – воїни Збройних Сил України, які їх і годують, і звеселяють, і научають. Після представлення проекту комісія задала режисерові підступне і несправедливе питання: оскільки на пітчингу Тарас як режисер має два проекти, то який з них він обрав би в ситуації «той чи той»? А це приблизно як вибирати між відрізанням ноги чи руки. Ба навіть більше, бо якщо «Терикони» стосуються нашого сьогодення, а відтак –майбутнього, то другий проект Тараса Томенка, «Будинок Слово» – нашого минулого, розстріляного минулого. Мова про ‘30-ті роки, коли в Харкові радянська влада всіма правдами і не правдами зібрала під одним дахом будинку під назвою «Слово» багатьох українських письменників, поетів, художників та публіцистів, а потім, впродовж п’яти років, всіх знищила – чи фізично, чи духовно, чим фактично обезголовила нашу культуру (два роки тому «Збруч» писав про цей проект). Про цей факт в народі знають поверхово, і точно мало хто його обдумував і екстраполював на події аж до сьогодення (і відповідно в майбутнє), хоча цей проект – чи не перший, який це дозволить зробити в повній мірі. Більше того, задуманий концептуально, він почався з однойменного повнометражного документального фільму, вже відзнятого, чий прокат наразі готується і планується масштабним. Ігровий – своєрідне художнє осмислення фактів, викладених в неігровій стрічці. І це, сподіваємося, матиме значно активніше сприйняття публікою: підготовлена документальним фільмом, вона матиме підґрунтя для рефлексії після художнього.
За виробництво обидвох стрічок відповідальна компанія «Фреш продакшн» (саме її фільм «Ізі», як писалося вище, є українським конкурсантом на цьогорічному Локарнському кінофестивалі). І, власне, саме ця компанія представила на пітчингу Держкінопроект «З України до Голлівуду»: унікальну можливість дізнатися про український слід на «Фабриці мрій» не тільки Міли Йовович і Міли Куніс. Йдеться про українців, яким вдавалось потрапити туди ще на початку сторіччя і які продовжують там самостверджуватися та заробляти на початку -го. Унікальним цей проект зробили, здається, самі зірки, що зійшлися тут і зараз. Ерудит і кінознавець, актор, режисер і сценарист Станіслав Сукненко прийшов у «Фреш продакшн» саме тоді, коли компанія готувала проекти до подачі на конкурс Держкіно. Саме тоді, коли українська акторка Іванна Сахно знімалася в одній з найочікуваніших і найдорожчих голлівудських картин, «Тихоокеанському рубіжі-2» сценариста і продюсера Гільєрмодель Торо. Саме тоді, коли вона, вже маючи статус в Голлівуді, може стати спікером і провідником українського глядача у світ головної кіноімперії світу… Символічно, що за кілька днів до презентації проекту в Києві, в Лос-Анджелесі, як написало 19-го червня видання deadline.com, Іванка підписала контракт на зйомки комедії двох великих незалежних компаній Imagine Entertainment і Lionsgate «Шпигун, який мене кинув». Там вже заявлена Міла Куніс і ведуться перемовини з Джастіном Теро та Джилліан Андерсон.
…10-й пітчинг Держкіно дав непритомно велику кількість проектів, гідних уваги. На жаль, за внутрішньою інформацією, лише третина зможе отримати фінансування від держави, а список відібраних комісією проектів буде оприлюднено орієнтовно 30-го червня. Втім, це не означає, що не буде можливості писати про кожний з представлених – стане він лауреатом чи ні. Велика кількість – якщо не більшість! – заслуговують на щиру підтримку і навіть молитву, аби комісія зглянулася на їх чесноти і прагнення. Долучаюся до них…
28.06.2017