«Нація, яка не знає своєї історії, приречена її повторювати», – сказала Оксана Забужко. Щоби не повторилась трагічна 350-річна історія стосунків України із сусіднім «братнім» народом, з її масовими розстрілами, катуваннями та приниженням, треба пам’ятати, весь час згадувати, ні на мить не забувати. Треба відродити історію. Для цього режисер і сценарист Тарас Томенко написав сценарій про кривавий і промовистий момент нашої історії – історію Розстріляного Відродження, яку цього року збирається відобразити в мультимистецькому проекті «Воскресіння Розстріляного відродження» найбільший в Україні Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова», Державне агентство України з питань кіно і київська виробнича компанія Fresh Production.
Наразі, Тарас Томенко вже вп’яте поїхав у зону антитерористичної операції, – не воювати, а фіксувати образи тих, хто боронить Україну від чергової москальської навали. А в Держкіно лежить його сценарій «Будинок "Слово"», очікуючи на збільшення фінансування кіногалузі, без чого весь 7-й конкурсний відбір кінопроектів – порожній звук. Тоді, в грудні, коли у столичному Будинку кіно проходили пітчинги для отримання державної підтримки всіх охочих знімати, здавалося, що кіно в Україні ще є. Понад 150 проектів, зданих на конкурс, були рекордом за всі 4 роки, відколи реформували агентство, ввели продюсерську систему і започаткували конкурсний відбір.
Та тепер кіно під питанням. Відповідно, під питанням чудовий проект про харківський будинок «Слово», до якого, мов до райського місця, в ‘30-х роках звезли ледь не всіх обдарованих українських митців, поетів та поеток, театральних режисерів та художників, заохочених сукупністю доброго товариства, неймовірно розкішними на той час умовами праці та декларованою свободою творчості. Проект і про вічне, і про конкретне – про сир в мишоловці... На початку сценарію і наприкінці їх, мишоловки, носить двірник, нарікаючи на розплід пацюків. Така от метафора наступних фатальних подій: за кілька років всіх мешканців творчого будинку було або розстріляно, або ув’язнено, або принижено і змушено лляти воду на комуністичний млин пропагандистського мистецтва для народу.
Харків, сумнозвісний будинок "Слово". З 66 квартир репресовано мешканців сорока
Три останніх роки кіно дійсно добре розвивалося, і 2014-го, навіть з урахуванням війни, це таки дало приголомшуючий результат. Втім, усе скінчилося – дрібне відродження добігло свого кінця і навіть не встигло відчути повноцінної радості від процесу життя. На весь поточний рік на все кіновиробництво виділили суму майже вдвічі меншу за ту, яка потрібна на виплату боргів за вже запущені фільми, і, відповідно, ні копійки не дали для запуску нових проектів...
В час того недовгого злету вітчизняного кінематографу Тарас Томенко, знаний за свій, премійований на Берлінському кінофестивалі 2001 року короткометражний фільм «Тир», згадав свої постійні, зі школи, хвилювання з приводу Хвильового. Він направду його бентежив, хоча, власне кажучи, як і кожного, хто у правильний, молодий час проковтнув в гарячці, з температурою 39-ть, «Я (Романтику)». І от, якогось моменту, Тарас збагнув одну особливу річ, нібито поверхневу в історії про будинок «Слово», та насправді приголомшуючу. Так, Микола Хвильовий був іконою української літератури ХХ сторіччя, але крім нього в будинку поселили й інших знаних його колег-побратимів, ба навіть не так – ВСІХ тих, хто був цвітом культури тогочасної України. І кого потім знищили. На думку Тараса, це була вже готова класична давньогрецька форма, де місце, подія і трагедія поєднані в одне ціле.
Одна голова – добре, а дві – краще. Тож Тарас поєднався з Любою Якимчук, поеткою, журналістом та знавцем і великою шанувальницею побратима Хвильового, Михайла Семенка, і пустився берега у пошуках матеріалу, два роки порпаючись у ЦНБ, СБУ, спогадах і біографіях – у минулих життях та роздертих і досі не загоєних ранах. У своїх чотиривимірних мандрах вони познайомилися з онукою Павла Тичини, знайшли валізу нерозпакованих і до тепер ніким непрочитаних листів поета, знайшли наріжні питання до сенсу фільму і відповіді, страшно актуальні саме зараз. «Своїм фільмом я хочу поставити питання – що таке Україна? – каже Тарас. - Як так сталося, що тоді, в Харкові, як не вперше і не востаннє, одним махом знищили її цвіт, обезголовили її? Зараз ми бачимо продовження цього, зараз відбувається фінал столітньої війни з Росією: в 17-му році прийшов червоний терор, а зараз його апогей – чи то конвульсії».
Два роки Тарас боровся з множинністю фактів, що, мов тісто з діжки, вилазили за рамки сценарію, ширились, ділились, утворювали нову масу. Потім вирішив спочатку «виліпити» сценарій для документального фільму, із свідченнями істориків, літературознавців і філософів, а вже потім – для художнього. Загалом, проект робиться так серйозно і логічно, що аж незвично. Почати з документалки – дуже передбачливо і практично, бо, з одного боку, необхідно копнути ще і глибше, а з іншого – нехай формується команда і люди набивають руку, розкатуючи тісто для меншої форми, аби згодом форму збільшити.
За виробничу компанію він обрав Fresh Production (і продюсер Олег Щербина погодився), компанію із значним, тепер 10-річним, досвідом творення різноманітних кіноформ, від концертів та кліпів, до телемувиків та складнопостановочних художніх фільмів («Збруч» писав про зйомки великого копродукційного фільму «Урсус», що робиться у співпраці України, Грузії, Болгарії та Німеччини). Цікаво, що й оператором на обох своїх фільмах Тарас хоче бачити Сергія Барденюка, одного з п’яти кращих операторів України, який вже неодноразово працював на проектах Fresh Production. Зараз пан Сергій творить на «Казці старого мельника» Олександра Ітигілова-молодшого, але це не завадить йому долучитися до проектів Тараса, хоча б тому, що «Будинок "Слово"» йому дуже сподобався.
Та головніше все ж знати – зрозуміти? – хто втілить центральний образ, хто гратиме самого Хвильового, за перо і душу якого чекістські біси вели справжній бій. Пишучи сценарій, Тарас уявляв у його ролі Михайла Мельника, актора і засновника дніпропетровського театру «Крик». «Якщо ти не бачив його на сцені, якщо ти не бачив його спектаклів – ти не бачив нічого, – захоплено коментує своє бачення Томенко. – Він трохи старший за Хвильового, але я брав би його енергетику і його акторські здібності». На інші ролі Тарас збирається кликати сучасних митців – чудова ідея! На яскраву, хоч і не на головну роль кухарки Стефанівни – письменницю Оксану Забужко. Логічним є запрошення до фільму харківчанина Сергія Жадана. Можна згадати й Сашка Ірванця, який разом із Жаданом засвітився в «Поводирі» Олеся Саніна… Особисто мені уява однозначно змалювала тільки образ Акімова: читаючи сценарій, я бачив обличчя і чув голос лише одного актора – російського актора родом з українського Херсону Сергія Гармаша, з його жорсткістю «Своїх» та розв’язністю «Стиляг». Та чи він тепер погодиться? Або – та чи тепер йому хтось запропонує?
Насправді, сценарій вийшов добрим. І одні з найвищих оцінок Експертної комісії Держкіно, отримані за результатами проходження конкурсного відбору, це підтверджують. Його багатофігурність, тим не менше, не ламає лінію сюжету. Деталі смачні, кінематографічні – як, до прикладу, із зробленою крапкою на друкарській машинці в одній сцені і пострілом, як продовженням попереднього звуку, – в наступній. Чи перефарбована літера «і» у слові «Хліб» на машині на літеру «е». Може, часом, певні ходи є занадто прямолінійними, і не треба було поета Акімова робити таким вже очевидним покидьком та труїти у фіналі, реалізуючи бажану помсту. Але, як каже Тарас, «це моє, авторське кіно». «В першу чергу я знімаю для себе, – додає автор. – Якщо воно буде мені цікаво, то буде цікаво й іншим. Хоча я уявляю, кому воно може бути цікаво точно – молодим людям, котрі шукають себе і мають багато питань до цього світу. Тим, хто шукає істину. Вони – мій глядач».
За формою цей проект – драма, але за змістом – класична трагедія. Саме зараз її вкрай важливо поставити на сцені сучасності, поставити для українців, як факт несамовитого жаху і постійного болючого, але дуже потрібного нагадування. Тарас нагадує, як Хвильовий сам відповів на власне питання, яке задав перед письменниками в останній день свого життя: «Яким має бути письменник у сталінські часи?» – пішов і застрелився. Тобто в такі, як сталінські, брутальні часи письменник або має бути мертвим, або не має бути письменником взагалі». Сьогодні натомість час, коли митець – режисер, письменник, поет... має бути, і не просто бути, а бути громадянином.
PS. Зараз починається повне розсекречення справи Хвильового та історії будинку «Слово», тож не виключено, що автор робитиме ще одну редакцію сценарію.
23.02.2015