† Ярослав Весоловський

Львів, 22 червня 1917.

Уродив ся в сїчни 1881 р. в Молодятинї Печенїжинського повіту, де його батько, о. Іван, був священиком. Батько вмер, як йому було 9 років. Тягар yдержаня й вихованя дрібниx дїтий упав на матїр, яка в сїй цїли перенесла ся до поблизької Коломиї. Тут проживала, помагаючи собі важким вдовиним заробітком, держанєм учеників на станції, доки наймолодший син Василь, тепер адмінїстратор "Дїла", не здав матури. Aж тодї перенесла ся до родинної реальности в Вістовій коло Калуша, де прожила аж до війни. На час війни перенесла ся до родини до Бережницї шляхотської в Калущинї, де в грудни 1915 р. померла.

В Коломиї, в 1891 р., рік перед заложенєм української ґімназії, вступив Ярослав до польської ґімназії, в якій здав матуру в 1899 р. В висших клясах належав до провідників молодежи; супроти Поляків і москвофілів як Українцїв, супроти "противної сторони" взагалї як поступовець (тодї були ще часи, коли в польських ґімназіях були "поступовцї" без ріжницї національности). Тодї ж почав пробувати пера — як звичайно: віршами, оповіданями, ґазетними статями й дописями. Вірші й оповіданя зберігали ся в зшитках, дещо в дївочих альбомах, дістаючи ся лиш в незначній части до друку; статї й дописи містило "Дїло", "Буковина", польський орґан поступової молодїжи "Рromien", промощуючи ґімназистови VII—VIII кляси шлях до "публїцистичної карієри".

В тім часї, підчас великодних свят — він був в VIII КЛ., я в VII кл. — пізнали ся ми в Станіславові, куди він поїхав з одним товаришем на святочні ферії. Наша перша стріча була стpiчею людий, які про себе вже знають: "Дїло", "Буковина", "Громадський Голос", "Рromien", "Monito" — були орґанами, в яких — під ріжними псевдонїмами і криптонїмами — оба "провідники молодїжи" і "початкуючі письменники" пробували пера. Наше знакомство швидко перемінило ся в приязнь; потім, пізнїйше, прийшла спільність працї, яку oтсe пеpервала аж йoгo смерть.

В Коломиї, під впливом українських радикальних і польських соціялістичних видань, як також під особистим впливом д-ра К. Трильовського, складав ся полїтично-партійний світогляд Ярослава Весоловського. По матурі почав він виступати як член радикальної партії, як органїзатор "Сїчий", — і в сїй партії остав до смерти.

По матурі записав ся в львівськім унїверситетї на правничий видїл, скінчив його, одначе публїцистика захопила його так, що думку завершити унїверситетську науку докторським степенем і оперти на сїм свою житєву карієру приходило ся все відкладати до "спокійнїйшого" часу.

Як студент унїверситету остав у Коломиї, кинувши ся весь у вир громадянської дїяльности. Брав участь в працї радикальної партії, орґанїзував "Сїчи", писав в коломийських радикальних виданях ("Зоря" й ин.), був одним з oрґaнїзaтopів і дїячів популарвих викладів для міщанства (було се щось в родї народного унїверситету), а від половини 1902 р. став редактором просвітного тижневника "Поступ". При тім задля своєї вдачі був душею товариського житя вечерниць, балів. Поза тим ішли вірші й оповіданя, з яких дещо також друкувало ся (між ин. в "Літ.-Нayк. віснику"), дотепи й жарти для "Комаря", дописи до "Дїла", "Громадського Голосу" й "Буковини". В тих часах повстав також його псевдонїм Олег Сатир, якого опісля уживав також в скороченю (ос).

В 1904 р. перенїс ся до Чернївцїв на редактора "Буковини", яку вів до кінця 1906 р. Попри се брав участь в полїтичнім житю бyкoвинської столицї, в житю академічної молодїжи, в товариськім житю, — люблений задля своєї товарискої, нїжної й веселої вдачі всїми, без ріжницї партій. Тут познакомив ся також з російськими й українськими революціонерами, яким віддавав ріжні услуги.

З початком 1907 р. приїхав до Львова на редактора "Письма з Просвіти" й инших видань "Просвіти".

Тут зараз в сїчни за участь в унїверситетській демонстрації дістався до слїдчого арешту й перебув відому голодівку. З сього приводу виступав опісля як один з приватних обвинителїв Генрика Сенкевича перед віденським судом за його статю в "Dіе Zeіt", де великий польський письменник не посоромив ся кинути на молодих ентузіястів клевети, що вони тільки удавали голодівку — при мясивах і винах. Віденський суд дав їм задоситьучиненє, признаючи Сєнкевича винним.

В лїтї 1907 р. вступив Ярослав Весоловський до редакції "Дїла". Якийсь час редаґував ще також "Письмо з Просвіти", а коли занятя в "Дїлї" заставили його відмовити ся від сього, працював далї дуже дїяльно в видавничій комісiї "Просвіти"

В "Дїлї" працював спершу як один в ресортових редакторів, опісля в р. 1910—11 як начальний редактор, опісля знов вернув на своє попередне становище, аж доки в червни 1914 р. не виїхав до Відня, щоб oбняти місце референта української преси в мінїстерстві заграничних справ а рівночасно бути віденським кореспондентом "Дїла". Працюючи в "Дїлї", редаґував також додаток до "Дїла", "Недїлю".

Львівський період був найдїяльнїйшим — і мабуть найщасливійшим періодом його житя.

Ярослав Весоловський був неначе сотворений до працї в щоденній ґазетї. В нїм був визначний талант на орґанїзатора великого дневника, на справоздавця, на кореспондента в великім стилю, — талант, який серед наших відносин не міг, на жаль, як слїд розвинути ся і проявити ся. Мав він особливий змисл для нового, актуального, — "щоби в ґазетї було щось нове, свіже, — і був невтомний при тій роботї. В редакції готов був пересварити ся, щоб викинути зложений уже матеріял і на те місце дати те "нове, свіже", що він чи виловив у щойно наспівших ґазетах або телєґрамах, чи принїс з якихсь зборів, з судової салї, з сойму; як начальний редактор готов був "перевернути" цїле число і працювати пізно по полудни без обіду, щоб тільки в ґазетї було щось "нове, свіже". Для полїтичних з'їздів, для судової салї, для сойму — був він єдиним справоздавцем. Наші соймові посли, які бачили його працю в соймі, а потім читали готове в "Дїлї", знають, як він цїлий посвячував ся їй, не вважаючи на слабе здоровлє, на спізнені обіди і вечері, на перевтому. Підчас другого (3-дневого) процесу Сїчинського ми оба цїлий день чергували ся в судовій салї, а опісля цїлу нїч сидїли в редакції. Вже свитало, як ми, лишаючи матеріял на цїле число, виходили, щоб рано знов засїсти в судї. Останним його дїлом в сїй области були звідомленя з процесу Бендасюка і тов. Була се на-аби яка праця — звідомленя з сього кількамісячного процесу. А при тім видержати в тій атмосфері, серед бутного поведеня москвофільських обвинених, адвокатів і авдиторії серед напастий, які сипали ся на справоздавця "Дїла" в москвофільськім орґанї.

Попри дневникарську працю працював у Львівських товариствах: в "Просвітї" в центральній орґанїзації "Сїчий", був заступником голови "Товариства ім. Котляревського" і т. д.

При тім — була се молодість — повна весна й раннє лїто — його житя. Нїжний, веселий, дотепний, з широким житєвим розмахом — був він радо витаний, де появив ся. Приходив він — і товариство оживало, веселило ся, cміялo ся, жартувало. Відходив, розвередував ся чогось, — і компанїя розбивала ся. Скільки разів знакоме жіноче товариство приставало до когось зі знакомих: "Конче пошукайте Славка!" Бо без Славка (так його загально називали в крузї знакомих) не було забави, веселости. Що року виїздив у лїтї кудись за гранацю, і хто з ним їхав, мав знаменитого товариша в дорозї. Так, була се повна весна й раннє лїто його житя. І вони світили йому ясним сонцем, гріли його, неначе доля, призначивши йому коротке житя, хотїла його винагородити за се красою, радощами житя.

Переїхавши до Відня, швидко вмів знайти ся як слїд в новій сфері дїяльности. Найлїпший доказ — напади віденського кореспондента "Slowa polsko-гo" на нього — за "тенденційне інформованє" мінїстерства в користь української справи.

З вибухом війни українська преса була зредукована якийсь час до видаваного раз на тиждень "Дїла". Тодї в мінїстерстві поручено йому реферувати російську пресу, особливо українські справи. Як цїнили його працю, видно з того, що згодом стабілїзували його як референта російської преси. Які він на сїм місци віддавав услуги українській справі — чи треба аж виясняти?

Попри працю прасового референта в мінїстерстві працював в "Дїлї", в "Вістнику Союза визволеня України", в "Ukrainisches Kоrrеsrpondenzblatt", давав інформації і статї до "Neue Freie Рrеssе" й инших віденських дневників, зредаґував віденський калєндар "Просвіти" на 1915 рік, редаґував деякі виданя Загально-української Культурної Ради, пpиготовив калєндар альманах на сей рік п. н. "Крівавого року", який мав вийти як виданє Загальної Української Ради та через його недугу вийде аж по його смерти.

Брав участь в працях наших орґанїзацій у Відни; як відпоручник радикальної партії засїдав у президії Загальної Української Ради, належав до Загально-української культурної Ради і брав участь в орґанїзованю нею популярних викладів.

Хоч мав забезпеченє, а при тім для української справи корисне становище, все таки думав про те, щоби по війнї вернути до Галичини і працювати між своїм народом.

Сильним здоровлєм нїколи не відзначав ся, але його весела вдача закривала се і нїхто не сподївав ся, що він носить у собі заряд такої швидкої смерти. А тимчасом потайно розвивала ся ниркова недуга, яка з початком сього року таки вже добре звалила його з нїг. Але він ще не піддавав ся. Хоч мав признану відпустку, з почутя обовязку вів далї свій реферат, трохи вставав, трохи лежав, не кажучи нїкому нїчого. Аж при кінци марта так його змогло, що приїхав брат і перевіз його до санаторії Wöllichhof в місцевости Mаria-Enzensdorf під Віднем. Ладячи його до виїзду до санаторії, познаходив брат в шуфлядах бюрка в окремих ковертах ріжні грошеві суми. Се я складав в ріжних праць — пояснив він — щоб чужі не потребували мене лїчити й хоронити...

В санаторії, в недїлю, 7 цвітня, бачили ся ми — останній раз. Написав при менї кілька жартовливих карток до спільних знакомих. Як раз випав гарний, ясний день ранньої весни. Він почував ся на стільки добре, що міг піти до парку. Ми ходили серед соснини і він говорив про те, що таку саму красу можна би насадити — у себе, в Вістовій. Думав, що в санаторії поставлять його на ноги. І тодї зможе поїхати до Галичини далї поправляти здоровлє.

Тимчасом воно так погіршило ся, що треба було його перевести до клїніки — майже на певну смерть. Тут, у віденськім загальнім шпитали, в клїнїцї проф. Паля, перебув він довгі дні і ночи важких передсмертних мук, які зносив з надїєю, що все таки поборе недугу. Коли в один ясний день російські полонені знесли його на ношах до городу, відітхнув глибоко і сказав: "Як гарно на світї, я так хочу жити!"

Про одного з геpoїв cвоєї "Підземної Росії" писав Степняк: "Він любив жінок і жінки його любили". Сї слова не сходять менї з думки, коли думаю про погасле вчора рано житє Ярослава Весоловського. Тільки їх треба би сказати загальнїйше: Він любив людий, любив житє, любив світ, — і люди, житє, світ його любили.

Скільки цвітів було би на Твоїй домовинї, Славку, як би Ти був помер в нормальних відносинах, тут, у Львові, де Тобі сонце Твоєї молодости світило?! І скільки очий — хоч не оставив ти вдови й сиріт — розпливаєть ся в сльозах на вість про смерть Твою, Славку?!

І коли б не ті довгі й важкі передсмертні муки, коли б так якась одна хвиля несподївано перервала його житє, — чи не належав би він до людий, яких можна назвати щасливими?!

Ясне, гарне було його коротке житє, а при тім виповнене корисною працею для народу, яка, хоч се праця публїциста, що гине разом з днями, в яких зроблена, одначе сповняє свою велику задачу.

В історії української публїцистики свого часу займе Ярослав Весоловський визначне, почесне місце.

[Дїло]