Євген Нахлік

ЧИ ВШАНУВАВ МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ ФРАНКА НА ЮВІЛЕЙНОМУ КОНЦЕРТІ?

 

 

В оглядово-популярній статті Івана Німчука «Великому Каменяреві – поклін. У сторіччя народин і сорокріччя смерти Івана Франка» (Українські Вісті. – 1956. – Ч. 22. – 28 травня. – С. 4) увагу дослідників і читачів привернула ексклюзивна інформація про вияв прилюдної шани Митрополита Андрея до Франка:

 

«Не від речі буде згадати, що й другий великий син цього закутка нашої землі Митрополит Андрей Шептицький глибоко цінив і шанував величезні заслуги Івана Франка. На Франковім ювілеї, що відбувся у Великому Театрі у Львові, Митрополит Андрей не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові, але й під гарячі оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце»¹.

 

Позаяк едмонтонський тижневик «Українські Вісті» малодоступний, а в українських бібліотеках це давнє число зі статтею І. Німчука відсутнє, уривок від слів «На Франковім ювілею» до слів «на почесне місце» сучасні франкознавці в Україні зазвичай наводять за неточною цитатою, що міститься (без поклику на джерело) у статті Богданни Мончак, опублікованій у доступному в нас мюнхенському тижневику «Шлях Перемоги»², або повторюють цю цитату, оприявнену в публікаціях попередників. На першодрук Німчукової статті мали змогу покликатись діаспорні дослідники³.

 

Дещо ширший, аніж у публікації Богданни Мончак, уривок з Німчукової статті зацитував раніше Володимир Дорошенко⁴. І В. Дорошенко, і Б. Мончак відносять описану подію (у статті Німчука недатовану) до 1913 р.

 

Через десять років фактично ту саму інформацію, оприлюднену в Німчуковій статті, повторив громадсько-просвітній діяч, педагог Роман Чубатий у своїх спогадах, уперше виголошених як доповідь на академії, влаштованій на честь Франка (з нагоди 110-ї річниці від дня народження і 50-ї річниці від дня смерті) у Денвері 2 жовтня 1966 р. (відтак їх надруковано в лондонському журналі «Визвольний Шлях»). Майже 75-річний Роман Чубатий (*2 листопада 1891 р. – †12 січня 1979 р.) запевнив, що на власні очі бачив, як на ювілейному концерті Шептицький заопікувався Франком (а це, зауважу, було 53 роки тому від часу написання його спогадів):

«<...> те, що я бачив під час відзначення 40-літньої літературної і наукової діяльности Івана Франка, перейшло всякі сподівання.

 

Заля Оперного театру була виповнена вщерть, серед грімких оплесків на залю впровадив Івана Франка, під руку, бл[аженної]. п[ам’яті]. митрополит Андрій Шептицький і примістив його на почесному місці. Таким чином митрополит Шептицький дав доказ великої пошани і признання Ювілятові за його величезні заслуги, а посередньо немов п’ятнував тих, що духово не були доросли до зрозуміння Франкових ідей. Контрастом до величі свята і його добірної програми була сама скромна, хоровита постать Ювілята, що викликало ще сильніше враження перемоги духу над матерією, згідно з латинською приказкою: “Res sасrа miser!”»⁵.

 

Роман Чубатий після закінчення середньої школи (1910) вивчав класичну філологію та українську літературу у Львівському університеті, який закінчив 1914 р., був за студентських літ діяльним членом Української Академічної Громади у Львові⁶, тож міг брати участь у студентських заходах 1913 р., приурочених до Франкового ювілею, зокрема бути присутнім на описаному концерті, проте кидається у вічі, що його спогад не лише інформативно, а й лексично та стилістично надто вже близький до Німчукового повідомлення, так що може бути його перефразованим повторенням. Утім, це ще не означає, що сам Чубатий не був свідком описаної події, як і не означає, що самої події (Митрополитового відвідання концерту на честь Франка) не було, а лише підважує її вірогідність.

 

Мені пощастило роздобути число «Українських Вістей» зі статтею Івана Німчука. Її опублікувала редакція «Українських Вістей» одразу по смерті автора, що сталася 1 травня 1956 р. в Едмонтоні (провінція Альберта, Канада), з таким вступним поясненням:

«Оцю статтю Покійний д-р Іван Німчук написав для Франківського ювілейного числа “У[країнських] В[істей]”, взявши в основу свою доповідь на вечорах, присвячених Поетові, що недавно відбувалися в Едмонтоні»⁷.

 

До Німчукової статті ще повернуся, а наразі зверну увагу на такий цікавий – і маловідомий, чи й навіть забутий, бо зазвичай ігнорований – факт, що зі спростуванням інформації, поданої у статті Німчука й повтореної у статті В. Дорошенка, виступив очевидець ювілейного концерту Михайло Галібей (1885–1964), колишній львівський промисловець, кооперативний, громадський і політичний діяч, член УНДП, Української Національної Ради ЗУНР, у 1900–1930-х рр. – активіст Спортивно-руханкового товариства у Львові «Сокіл-Батько» (від 1948 р. жив у США):

 «<…> наскільки пригадую, насправді так воно не було. По-перше, ювілей відбувся у залі колишньої львівської філармонії, тепер Театрі ім. Лесі Українки⁸, а справа впровадження Митрополитом Андреєм під гарячі оплески д-ра Івана Франка на почесне місце представляється інакше. Два дні перед Академією я зайшов купити до каси філармонії квиток на Академію. В касі квитків уже не було, крім однієї льожі на І поверсі (число 7, напроти сцени). Я закупив всі місця, було їх 5, і розпродав потім між знайомих, задержавши один для себе. В суботу о год. 7 був початок Ювілейної Академії. Я трохи припізнився – так, що яких 10–15 хвилин по 7 год. зайшов до вестибюлю. Ідучи на перший поверх, зустрів я д-ра Івана Франка, як разом зо своїм сином Петром сходив згори униз. На мій запит, куди він, відповів Франко, що додому, бо для нього не зарезервовано місця. Я тоді забрав Франка разом з сином до своєї льожі. В той час на сцені хтось промовив, і потім була перерва. <…> Д-р Франко сидить у льожі в першім ряді і перед другою частиною свята із залі побачили Франка і зробили йому велику овацію. Під час тої овації д-р І. Франко встав і уклонився, сів на своє місце, і рясні сльози покотилися по його обличчі, що їх син його хусточкою повтирав. (Д-р Ів. Франко мав тоді вже спаралізовані руки.) По виставі багато молоді відвідали його у льожі. Я потім вийшов і не пам’ятаю, як і хто його додому відпровадив. Я кілька разів ще потім з д-ром Франком бачився, але ніколи і нікому про це не говорив»⁹.

 

М. Галібей ані не підтвердив, ані не спростував участі Митрополита Андрея в концерті на честь Франка. Спогад же про цей епізод Галібей, за його словами, уперше написав іще в середині 1920-х рр.:

 

«Десь в 1923–24 рр. ред. Дмитро Паліїв у своїй газеті¹⁰ закликав подавати спогади про д-ра Івана Франка, й у висліді я описав про подію, але просив не публікувати, аж згодом у відповідний час. Тепер доповнюю цим епізодом інші надруковані вже у ЗДА¹¹ спогади»¹².

 

Газетярі, присутні на ювілейному концерті, висвітлили його відразу після проведення докладніше, ніж І. Німчук та Р. Чубатий, але не згадали про присутність Митрополита Шептицького. Кореспондент газети «Діло» так описав цей «незвичайно вдатний концерт»:

«<...> маніфестаційно шановано Ювилята на вечірнім концерті, на котрім молодіж по промові ст[удента-]. філь[ольоґа]. Струтинського вручила Поетові серед френетичних оплесків срібний вінець. По скінченім концерті вся публіка встала з місць і залунав гімн “Не пора”. Відтак Поет вийшов з салі через шпалір¹³, утворений від естради аж до виходу молодіжию, яка рясно оплескувала свого довголітного друга й учителя…»¹⁴.

 

У наступному числі «Діла» відомості про концерт доповнено:

«Сьвяточний концерт в честь Івана Франка, уладжений заходом академічної молодіжи, можна зачислити до найбільше удачних, які у нас були останніми часами. Його програма була ріжноманітна, майже пестра <…>. Але все надавалося добре до всесторонної діяльности нашого найбільшого сучасного письменника, і загальне вражінє і настрій на вечері від початку до кінця удержаний наскрізь гарний і сьвітлий. До того ж треба додати, що салю наповнила добірна, сьвяточно настроєна публика, яка кілька разів витала овацийно само Ювилята, котрий прибув на концерт, на якім молодіж зложила йому поклін і срібний вінець, дякуючи за десятки років діяльности і научуваня»¹⁵.

 

Оглядач газети «Нове Слово» в захваті повідомляв, що

«в салі Музичного Товариства величавий концерт в честь Івана Франка <…>, уладжений заходом академічної молодіжи <…>, відбувся при битком заповненій салі незвичайно торжественно. Такого підйому духа не бачили ми вже давно. На концерті був присутний сам Ювилят, якого витала численно зібрана молодіж і старша громада гураґаном оплесків, що тревали кілька хвилин. Ювилятові вручено від академічної молодіжи великий срібний вінець з написею “Великому Учителеві – українська акад. молодіж”.

 

Сам концерт випав так гарно й величаво, що був одним великим доказом широких артистичних аспірацій львівських українців та немалої праці комітету акад. молодіжи для вшанованя ювилею Івана Франка».

 

Після стислого висвітлення «ходу сего небуденного свята» («поетичної промови» Михайла Струтинського, номерів концертної програми, відчиту телеграм і привітань) кореспондент завершив звіт виявом шани до Ювіляра: «По скінченю концерту відспівала вся публика гимн Франка “Не пора”, а виходячому Ювилятови уладжено ще раз сердечну овацію»¹⁶.

 

Справоздавець газети «Руслан» патетично інформував, що

«концерт в честь д-ра Івана Франка згромадив <…> дуже численну громаду і був великою маніфестациєю молодшого та старшого поколіня. <…> Студент університету п. Струтиньский витав Ювілята іменем української молодежи, після чого вручено єму гарний срібний вінець, а зібрані в салі гості встали з місць та уладили д-рови Франкови таку сердечну овацію, якої хиба від ювілею Лисенка у Львові ніхто у нас не бачив»¹⁷.

 

Описаний ювілейний концерт, присвячений 40-річчю літературної та громадської діяльності Франка, відбувся увечері в середу (а не в суботу, як подавав М. Галібей) 2 липня 1913 р. і не у Великому (Оперному) Театрі (за тих часів він називався Міським Театром, а назву Великого Театру прибрав у міжвоєнне двадцятиліття), а «в салі Галицького Музичного Товариства» на вул. Хорущини, № 7, як повідомлено в анонсі¹⁸ і звітах¹⁹. До речі, помилився і Німчук, твердячи, що Франків ювілей «відбувся у Великому Театрі». За пізнішими (1956) спогадами учасника концерту – молодого оперного співака з Києва Михайла Микиші (1885–1971), «ювілей Франка відбувся в найбільшому філармонічному залі Львова»²⁰.

 

Концертна зала Галицького Музичного Товариства була однією з найкращих у Львові. Містилася у будинку, спорудженому в сецесійному стилі 1907 р. на замовлення цього польського товариства (Galicyjskie Towarzystwo Muzyczne) спеціально для філармонії та консерваторії, на вул. Chorążczyzny, 7 (тепер вул. Чайковського, 7, будинок Львівської обласної філармонії). Поряд з концертами симфонічної музики, авторськими концертами тут транслювали фільми (у квітні 1911 р. відкрито кінотеатр «Аполлон» – «Apollo»). У цьому-таки будинку Галицьке Музичне Товариство утримувало консерваторію.

 

Впадає в око, що Німчукова стаття є не мемуарною, а науково-популярною, оглядовою – у ній висловлено передусім загальні ювілейні міркування про рясногранність Франкової творчості й діяльності як «всенаціонального українського письменника», його літературну багатомовність, підкреслено «велику роботящість <…> отого ґіґанта праці», його «виразну еманципацію від політичних впливів Драгоманова», поставлено поруч «геніяльних письменників» Шевченка і Франка – «найбільших поетів <…> Української Землі». Інформацію про те, що Митрополит Андрей Шептицький під гарячі оплески присутніх впровадив Франка під руку на почесне місце, Німчук подав не то як власний спогад, не то як переказ чи констатацію чиєїсь звістки, не вказавши, однак, її джерела. Привертає увагу, що відразу за цим скупим екскурсом Німчук перейшов до іншої подібної згадки:

 

 «А Митрополит Йосип Сліпий <…> під час зеленосвяточних поминок у 1943 р. на львівському Личаківському цвинтарі в численній асисті духовенства відслужив урочисту Панахиду на могилі Івана Франка»²¹.

 

Походження обох згадок залишається нез’ясованим. Однак очевидно, що вони обидві є ілюстративним підкріпленням авторового твердження, яке передує їм у статті: «Український нарід з пошаною і з любов’ю згадує великого Каменяра у 100-річчя його народин». Апелюючи до прикладів шанування Франка з боку Митрополита Андрея Шептицького і Митрополита Йосипа Сліпого, Німчук у статті, призначеній для греко-католицького часопису (на той час це був друкований орган єпископа Ніля Саварина), застерігався од можливих закидів окремих священиків щодо доцільності відзначення Франкового ювілею (прецеденти таких закидів, як відомо, були в 1910–1930-х рр.).

 

Можна лише здогадуватися, що Німчук, бувши студентом Львівського університету, міг відвідувати заходи ІІ Всеукраїнського студентського з’їзду, що проходив у Львові 2–5 липня 1913 р. й під час якого вшановували Франка, тож міг побувати й на ювілейному концерті або принаймні чути розповіді про нього. Про участь Івана Німчука у ювілейних заходах, до того ж як виконувача певних організаційних обов’язків, свідчить газетне оголошення:

«З нагоди 40-літного ювилею літературної і громадянської діяльности Івана Франка видало товариство “Академічна Громада” у Львові ювилейні марки Івана Франка в ціні по 2 сот. за марку, сповняючи ось так жаданє загалу нашого студентства і цілої української суспільности. Марки представляються дуже гарно. Серед артистично виконаної обвідки в двох красках одним з наших молодих артистів видніє портрет Ювилята. З огляду на те, що наклад невеликий, а ціна марок також мала, повинні поспішитися з замовленями сих марок передовсім комітети для святкованя ювилею письменника, як також книгарні, інституції та приватні люди. Чистий дохід з розпродажі марок призначений на ювілейний дар Івана Франка. З замовленями треба звертатися на адресу: Іван Німчук, ст[удент]. університету, Львів, Супінського 21. (Академічний дім.)»²².

 

З цього повідомлення видно, що Іван Німчук – студент Львівського університету – мешкав у гуртожитку для студентів-українців – так званому Академічному Домі, що його заснував Михайло Грушевський у будинку на вул. Супінського, 21 (тепер вул. Коцюбинського, 21). Це приміщення було власністю Наукового товариства ім. Шевченка, до 1912 р. тут містилася управа НТШ.

 

Відомостей про підтвердження не зовсім певної інформації про зустріч Митрополита Андрея і Франка на ювілейному концерті іншими джерелами немає. Ідентичне повідомлення Р. Чубатого скидається не на власний спогад, а на парафраз відповідного уривку з раніше оприлюдненої статті Німчука. М. Микиша у спогадах, призначених для публікування в радянській пресі, висловився надто загально, навіть шаблонно й навряд щоб точно (наведені ним відомості суперечать спогадові М. Галібея):

«В центрі бельетажу була ложа, призначена для ювіляра», але Франко відмовився її зайняти і «скромно сидів у другому ряду в партері. <…> Після урочистого вшанування з оваціями, насиченими глибокою, щирою любов’ю і повагою до ювіляра, відбувся концерт»²³.

 

Спогад про 40-річний ювілей батька залишила Анна Франко-Ключко. На жаль, цей спогад у мемуарах, написаних 1956 р., не досить конкретний. Одначе в її згадці про ювілейний концерт, котрий, як вище з’ясовано, відбувся 2 липня 1913 р., є нова інформація, відсутня у хронікальних повідомленнях та спогадах інших осіб, – про те, що на тому концерті Франко виступив зі словами подяки:

 

«Світлою хвилиною татового тяжкого життя було святкування українською громадою його сорокалітньої літературної діяльности. Справді, це святкування було могутнє й імпозантне. У найбільшій залі Львова зійшлися тисячі людей: його давні товариші й приятелі, його учні, молодь, що йшла його слідами, його вороги й противники. По нього прислали авто, і це він у своїй надзвичайній скромності завважив із здивуванням. Я поїхала з татом. Уже здалеку побачили ми тисячі людей, що очікували татового приїзду, його привітали оваціями й окликами. Радісний і зворушений слухав він привітання й промов. З пошаною хилилися голови перед великим генієм України. Величавий концерт — найкращі співаки передавали надхненні великі слова татових творів.

 

Татові очі на хвилину втратили той сумовитий вираз, але моє серце стискалося з болю, коли я дивилася на його безпомічну, тендітну постать. Це вже не був той могутній орел, що ширяв понад рідною країною, що піднімався духом своїм все вгору й угору. Це вже не був той провідник каменярів, що сильною рукою ламав скелю. Це був знесилений змаганнями, прибитий горем велетень. Хоч він і вийшов на сцену подякувати громадянству за влаштоване для нього свято, то це не була та сильна промова, яку він виголосив на першім ювілею. Тепер це були тільки тихі слова подяки»²⁴.

 

Впадає в око, що Анна, яка з таким пієтетом ставилася до Митрополита Андрея і шанобливо описала три свої зустрічі з ним, його відвідання домівки Франків і спілкування з письменником²⁵, ані словечком не обмовилася про участь Шептицького в ювілейному концерті на честь Франка. Думається, якби Митрополит виявив таку шану до Франка, то Анна, яка засвідчила свою присутність на тому концерті, залюбки розповіла б про це докладно й красномовно...

 

Тож питання про гадану участь Андрея Шептицького в ювілейному концерті на честь Івана Франка залишається відкритим.

 

***

 

 

А хто ж такий отой «д-р І. Німчук» чи «о. Іван Німчук», якому належить перша друкована звістка про прихід Митрополита на публічне вшанування Поета?

 

Насправді Іван Кузьмич Німчук був не священиком, а філологом, істориком, культурологом, редактором, журналістом, громадським діячем. Народився 12 лютого 1891 р. в с. Джурині (тепер Чортківського району Тернопільської обл.). Закінчив нижчу цісарсько-королівську гімназію у Бучачі²⁶, вищі класи гімназії у Станіславові, навчався у Львівському (1911–1914) і Віденському університетах. Водночас від осені 1912 р. до російської окупації Львова у вересні 1914 р. працював у редколегії львівської газети «Нове Слово», де опублікував серію статей під назвою «Проч з москвофільською проказою!»²⁷. Під час Першої світової війни був поранений на Сербському фронті. Редагував українські часописи у Відні «Відродження України» (1918), орган Диктатури ЗУНР – тижневик «Український Прапор» (1921–1922). Упродовж 1923–1924 рр. дописував до канадських тижневиків у Вінніпезі – греко-католицького «Канадійський Українець» і консервативного «Канадійський Фармер», у яких друкувався під псевдонімами: Іван Кузьменко, І. Олющин²⁸. Здобувши у Віденському університеті науковий ступінь доктора філософії (1924), повернувся 1925 р. до Львова, відтоді – співробітник газети «Діло», у 1935–1939 рр. – член редколегії, один з трьох редакторів цієї газети. Член ЦК УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання). Дійсний член НТШ²⁹.

 

Видав у Відні книжки: «Українська військова організація у Відні в днях перевороту», «Пілсудський і пілсудчики» (обидві – 1922), «Українська політична еміґрація» (1923). У Львові вийшли друком його книжки: «Церква св. Варвари у Відні», «Українські могили у Відні» (обидві – 1925), «Культ полеглих героїв» (1927), «За Сяном. З поїздки по Лежайському деканаті» (1932), «Українці і відсіч Відня 1683 р. В 250-ліття великої історичної події», «Юрій Франц Кульчицький і його подвиг. В 250-ліття пам’ятної події» (обидві – 1933). Автор розвідок під назвою «Українські пам’ятки і традиції у Відні», надрукованих у 1924–1928 рр. у львівських часописах «Стара Україна», «Українське Мистецтво», «Світ», «Діло». На сторінках «Діла» наприкінці 1920-х рр. Німчук негативно оцінив радянський німий двосерійний фільм «Тарас Шевченко» (1926) з Амвросієм Бучмою у головній ролі, оскільки Шевченко «виходить там не як національний поет, пророк і геній, а як якийсь бунтар-фанатик»³⁰. Разом з Лукою Мишугою упорядкував книжку «Олександер Мишуга. Мистець і людина», яка вийшла у Львові 1938 р. за редакцією його ж (Німчука) й Осипа Боднаровича.

 

За спогадами Німчука, Антін Крушельницький навчав його української мови у Станіславівській гімназії³¹, а Кирило Студинський був його професором у Львівському університеті³². Напередодні виїзду А. Крушельницького з родиною зі Львова до Радянської України (у липні 1934 р.) Німчук «стрінув його і намовляв востаннє не виїздити», але той «не дав себе переконати, казав, що вже запізно»³³.

 

У книжці спогадів «595 днів совєтським в’язнем» Німчук описав своє перебування у радянських тюрмах при вул. Лонцького у Львові та на Луб’янці у Москві. Заарештований НКВД у Львові 26 вересня 1939 р. без оголошення звинувачення за будь-якою статтею³⁴, 22 жовтня 1939 р. був вивезений до Москви³⁵, де пережив ув’язнення у Луб’янській тюрмі від 28 жовтня 1939 р.³⁶ до 13 травня 1941 р.³⁷. Звільнений через недостачу доказів вини³⁸, після чого 15 травня 1941 р. повернувся до Львова³⁹. У слідчій довідці зазначено, що Німчук був заарештований як член ЦК УНДО і технічний редактор газети «Діло», проте слідство не роздобуло достатніх відомостей для висунення йому обвинувачення в активній діяльності проти Радянського Союзу, тому постановою Народного комісаріату державної безпеки СРСР від 7 травня 1941 р. його звільнено з-під варти⁴⁰.

 

Серед конфіскованих у Німчука при арешті українських добродійних марок були марки з портретами Шевченка, Франка, Драгоманова та інших українських діячів; щодо цієї добірної колекції марок його допитували на Луб’янці; при звільненні марок йому не повернули⁴¹. Під час ув’язнення на Луб’янці слідчий розпитував Німчука також про Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові та про його чільних членів⁴².

 

За спогадами Німчука, в камері № 14, у якій він перебував від кінця березня до 1 липня 1940 р.⁴³, з ним сидів кілька тижнів (від кінця квітня або у травні) 15-річний абхазець Лакоба, син провідника абхазців у боротьбі за радянську владу, якого за часів єжовщини оголошено «ворогом народу» і родину якого репресовано:

«<...> молодого Лакобу приміщено в дитячому садку в містечку Літині коло Вінниці <...>. Там молодий абхазець перебував більше року і навчився трохи по-українськи та деклямував мені між іншим Франкових “Каменярів”»⁴⁴.

 

За здогадом Німчука, «Лакоба сказав там щось необережно про долю свого батька або своєї матері, і це привело цього неповнолітнього хлопця аж на Луб’янку»⁴⁵. Нестор Аполлонович Лакоба (1893–1936), голова Центрального Виконавчого Комітету Абхазької АРСР, був, за найпоширенішою версією, отруєний у домі Берії, відтак 1937 р. оголошений «ворогом народу». Його сина Рауфа розстріляли у Бутирській тюрмі 1941 р.

 

Під час німецької окупації Львова Німчук редагував львівський відділ газети «Краківські Вісті», літературно-мистецький місячник «Наші Дні». 1944 р. емігрував до Німеччини. Редагував у Міттенвальді релігійно-суспільний тижневик «Християнський Шлях» (1946)⁴⁶, що його видавала парафія Української греко-католицької церкви для біженців у таборах переміщених осіб. Восени 1948 р. прибув до Канади. Від серпня 1949 р. до кінця життя – редактор українського католицького тижневика «Українські Вісті», що виходить в Едмонтоні. Перший президент осередку НТШ на Західну Канаду в Едмонтоні (відкрито 3 грудня 1955 р.). Помер, як уже сказано, 1 травня 1956 р. в Едмонтоні⁴⁷.

 

Публікації Івана Німчука становлять певний інтерес для історії франкознавства, рецепції Франкової творчості, але найважливішою і досі загадковою та дискусійною залишається його ексклюзивна звістка про те, що Митрополит Андрей Шептицький ушанував Івана Франка під час ювілейного концерту на його честь.

 

___________________________

¹ Німчук І. Великому Каменяреві – поклін. У сторіччя народин і сорокріччя смерти Івана Франка / † Д-р Іван Німчук // Українські Вісті. – 1956. – Ч. 22. – 28 травня. – С. 4.

 

² «Д-р І. Німчук зазначує, що “на Франковім ювілею в 1913 році [у статті Німчука не вказано року, натомість фраза звучить так: “ювілеї, що відбувся у Великому” і т. д. – Є. Н.] у Великому Театрі у Львові Митрополит Андрей не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові, але і під гарячі оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце» [Мончак Б. «Це мій прапор і дороговказ» (У 100-річчя народин слуги Божого Митрополита Андрея) / Богданна Мончак, Канада // Шлях Перемоги. – 1966. – Ч. 17. – 24 квітня. – С. 4]. Цю неточну цитату перефразовано (з покликом на 17-те число «Шляху Перемоги» за 24 квітня 1966 р., але без зазначення статті Б. Мончак) у монографії Ярослави Мельник: «Один зі сучасників письменника о. Іван Німчук стверджував, що митрополит Андрей Шептицький також брав участь у відзначенні 40-літнього ювілею І. Франка, він “не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові на його ювілей в 1913 році у Великому Театрі у Львові [у Німчука й Монцак: Франкові, але. – Є. Н.], але й під [пропущено: гарячі. – Є. Н.] оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце» (Мельник Я. ...І остатня часть дороги: Іван Франко в 1908–1916 роках / Ярослава Мельник. – 2-ге вид., випр. і доп. – Дрогобич : Коло, 2016. – С. 90). Володимир Галик покликується на статтю Б. Мончак і перше видання (2006) монографії Я. Мельник (Галик В. Андрей Шептицький та Іван Франко: до проблеми аналізу та оцінки взаємин між митрополитом і вченим / Володимир Галик // Актуальні питання гуманітарних наук : Міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Дрогобич, 2015. – Вип. 12. – С. 9).

 

³ Косаренко-Косаревич В. Вступне слово / Василь Косаренко-Косаревич // Гриневич Я. Віруючий Франко : У сторіччя народин Великого Сина України / Ярослав Гриневич. – Ню Йорк, 1956. – С. 5–6; Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви : Митрополит Андрей Шептицький і Патріарх Йосиф Сліпий / Василь Ленцик. – Л. : Свічадо, 2004. – С. 214. За книжкою Василя Ленцика Німчукові слова про присутність Митрополита Андрея Шептицького на святкуванні Франкового ювілею зацитовано у статті: Смицнюк О. Б. Іван Франко, якого ми не знаємо… (Про релігійні погляди Каменяра) / О. Б. Смицнюк // Прикарпатський вісник НТШ. Слово. – Івано-Франківськ, 2013. – № 2(22). – С. 312.

 

Дорошенко В. Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко / Вол. Дорошенко // Свобода. – 1956. – Ч. 211. – 2-го листопада. – С. 2.

 

Чубатий Р. Спогади про Івана Франка / Роман Чубатий // Визвольний Шлях. – 1967. – Кн. 6: Червень. – С. 714–715. Res sасrа miser! (латин.) – Свята річ – нещасний!

 

⁶ Див. біографічну довідку: Від Редакції. Проф. Роман Чубатий… / Від Редакції // Там само. – С. 719–720.

 

Редакція. Оцю статтю… / Редакція // Українські Вісті. – 1956. – Ч. 22. – 28 травня. – С. 4.

 

⁸ Можливо, мемуарист мав на увазі Львівський державний драматичний театр ім. Лесі Українки, створений фактично на початку жовтня 1939 р., офіційно – постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 19 грудня 1939 р. Невдовзі указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 січня 1940 р. театру надано ім’я Лесі Українки. Спершу театр ділив приміщення Великого Театру (тепер Львівський академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) з польським драматичним театром, а восени 1940 р. переселився до теперішнього приміщення Національного драматичного українського театру імені Марії Заньковецької. Існував до червня 1941 р. – Є. Н.

 

Галібей М. Ще про 40-річчя Івана Франка / Мих. Галібей // Свобода. – 1957. – Ч. 28. – 9-го лютого. – С. 2. Цей спогад не ввійшов до видання: Спогади про Івана Франка / упоряд. Михайло Гнатюк; [вступ. ст. і прим. Михайла Гнатюка]. – Вид. 2-ге, доп., переробл. – Л. : Каменяр, 2011. – 832 с.

 

¹⁰ Газета «Новий Час», виходила у Львові в 1923–1939 рр. Дмитро Паліїв (1896–1944), політичний і військовий діяч, був її головним редактором у 1923–1933 рр. (з перервами). – Є. Н.

 

¹¹ З’єдинених Державах Америки. – Є. Н.

 

¹² Галібей М. Ще про 40-річчя Івана Франка. – С. 2.

 

¹³ Від польського слова szpaler – дві шереги людей, що стоять по обидва боки проходу, вулиці тощо. – Є. Н.

 

¹⁴ Франковий ювилей… // Дїло. – 1913. – Ч. 146. – 3 н. ст. липня (20 ст. ст. червня). – С. 3–4. Михайло Струтинський (1888–1941) – український журналіст, громадсько-політичний діяч. Увіходив до комітету академічної (студентської) молоді для вшанування ювілею Франка. Мешкав в Академічному домі на вул. Супінського, 21 (див.: Укр. академічна молодїж Іванови Франкови // Нове Слово. – 1913. – Ч. 239. – 23 червня. – С. 5).

 

¹⁵ Сп. [Справоздавець]. Сьвяточний концерт в честь Івана Франка… / Сп. // Дїло. – 1913. – Ч. 147. – 4 н. ст. липня (21 ст. ст. червня). – С. 6.

 

¹⁶ ІІ. Всеукраїнський Студентський З’їзд // Нове Слово. – 1913. – Ч. 248. – 3 липня. – С. 3–4.

 

¹⁷ Вчерашний концерт в честь д-ра Івана Франка… // Руслан. – 1913. – Ч. 146. – 4 липця (21 червця). – С. 2. Урочиста академія і святковий концерт з нагоди 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка відбулися у Львові 7 грудня 1903 р.

 

¹⁸ Ювилейний концерт в честь Івана Франка… // Нове Слово. – 1913. – Ч. 243. – 27 червня. – С. 8; Ювилейний концерт в честь Івана Франка… // Дїло. – 1913. – Ч. 144. – 1 н. ст. липня (18 ст. ст. червня). – С. 6.

 

¹⁹ Франковий ювилей… – С. 3–4; Жалоба О. Ювилейний концерт в честь 40-лїтної лїтературної дїяльности Івана Франка / Осип Жалоба // Ілюстрована Україна. – 1913. – Ч. 13 і 14. – 15 липня. – С. 19. Повідомлення ж у «Руслані» про те, що ювілейний концерт відбувся «в салі польского Музичного Інститута» (Вчерашний концерт в честь д-ра Івана Франка… – С. 2), було помилковим: приватний навчальний заклад Львівський Музичний Інститут Анни Нєментовської (Lwowski Instytut Muzyczny Anny Niementowskiej) розташовувався на пл. Ринок, 15. Через чиюсь неуважність і недогляд у газетному повідомленні замість Музичного Товариства фігурував Музичний Інститут.

 

²⁰ Микиша М. Мої спогади про Івана Франка / Микиша // Спогади про Івана Франка. – С. 474.

 

²¹ Німчук І. Великому Каменяреві – поклін. – С. 4.

 

²² Ювилейні марки з портретом Івана Франка // Дїло. – 1913. – Ч. 143. – 30 н. ст. червня (17 ст. ст.). – С. 5.

 

²³ Микиша М. Мої спогади про Івана Франка. – С. 474.

 

²⁴ Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина : Спомини / Анна Франко-Ключко. – Торонто : Ліґа визволення України, 1956. – С. 39.

 

²⁵ Там само. – С. 16–17.

 

²⁶ Боднарук І. Бучацький Парнас / Іван Боднарук // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. – Ню Йорк; Лондон; Париж; Сидней; Торонто, 1972. – С. 103. (НТШ. Укр. архів. Т. XXVII).

 

²⁷ Німчук І. «Свобода» в моєму житті / Іван Німчук // Ювілейний альманах «Свободи» : 1893–1953 / Зредаґували Л. Мишуга і А. Драган. – Jersey City : Видання Українського Народного Союзу, [1953]. – С. 78; Німчук І. «Свобода» в моєму житті / Іван Німчук // Свобода. – 1956. – Ч. 85. – 4-го травня. – С. 2.

 

²⁸ Німчук І. «Свобода» в моєму житті // Ювілейний альманах «Свободи». – С. 79; Німчук І. «Свобода» в моєму житті // Свобода. – 1956. – Ч. 85. – С. 2.

 

²⁹ Антонюк Н., Комариця М. Німчук Іван / Н. Антонюк, М. Комариця // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. – Л., 1995. – Вип. ІІ. – С. 150–151.

 

³⁰ Німчук І. 595 днів совєтським в’язнем / Д-р Іван Німчук. – Торонто : Видавництво і Друкарня ОО. Василіян в Торонті, Онт[аріо]., 1950. – С. 167–168.

 

³¹ Там само. – С. 169.

 

³² Там само. – С. 167.

 

³³ Там само. – С. 169.

 

³⁴ Там само. – С. 31, 175.

 

³⁵ Там само. – С. 66.

 

³⁶ Там само. – С. 66.

 

³⁷ Там само. – С. 217.

 

³⁸ Там само. – С. 219.

 

³⁹ Там само. – С. 235.

 

⁴⁰ Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: В 2 т. – М. : Российская политическая энциклопедия, 2012. – Т. 2: 1944–1945. – С. 1059.

 

⁴¹ Німчук І. 595 днів совєтським в’язнем. – С. 113.

 

⁴² Там само. – С. 165.

 

⁴³ Там само. – С. 133.

 

⁴⁴ Там само. – С. 137.

 

⁴⁵ Там само. – С. 138.

 

⁴⁶ Там само. – С. 177.

 

⁴⁷ Антонюк Н., Комариця М. Німчук Іван. – С. 152.

 

 

 

19.06.2017