Салман Рушді. Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей / Переклад Андрія Савенця. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. 336 с.
Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей – це рівно 1001. Тисяча і одна ніч. Стільки триває еротично-романтична історія, в якій потомлені любощами і настрашені неминучою розлукою коханці розповідають-слухають казки (аналогічно до оригінальної версії). Тільки в ролі легендарної арабської казкарки тут – пристаркуватий філософ-вигнанець, а його слухачка – джинія. Стільки ж (майже три роки) триває війна, в якій беруть участь нащадки народжених в тих «заговорених» ночах дітей. Між двома цими 1001 – вісім із половиною століть. Тисяча і одна ніч про війну.
Останній на сьогодні роман Салмана Рушді «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» (Two Years Eight Months and Twenty-Eight Nights, 2015) – міцна «рамочна» конструкція з арабських казок, яка «тримає» провідну для Рушді ідею (він їй направду ще жодного разу не зрадив). А саме: історії, які люди розповідають один одному, і творять сенс їхнього життя; ба більше – ці історії є квінтесенцією буття, незалежного від волі і влади розповідача.
В епіграфі читача попередять про пильність щодо беззастережних інтерпретацій, нагадавши відомий офорт Ґойї «Сон розуму породжує чудовиськ». Щоб тут же процитувати оригінальний коментар художника: «Уява, покинута розумом, породжує немислимих чудовиськ; об’єднана з ним, вона є матір’ю мистецтва і джерелом його дивовиж». Гра почалася. Прапра- (плюс ще кільканадцять пра-) внуки дітей, яких зачала у три роки казок і сексу чарівна «матір мистецтв», заселили землю, і їм тепер мати справу з «дивовижами» – власне, з чудовиськами, породженими союзом розуму і уяви. Але ж і той давнішній любовний альянс сам собою був єднанням розуму (філософ) і уяви (пері). Тож нащадки тисячі і однієї ночей, далебі, є сплячими чудовиськами. Цей епіграф – перше і останнє повне пояснення того, що відбувається в книжці. Далі «розшифровувати» доведеться самостійно, збираючи то там, то тут розкидані підказки. Бо, зрештою, як нам натякне ще один епіграф (з поеми Джорджа Сиртеша), казка на те і казка, щоб не мати телеологій і догматів – тобто, меж уяви.
Перед нами – «фрагмент», піднесений до «роману-епопеї»; отже, суто постмодерністський спосіб розповідати історії. Тобто, довго-довго розповідати, але так зрештою і не розповісти. Невипадково ж один із героїв роману переконаний: круглі числа приносять нещастя. Не десять, а 9,99 за пачку корму для тварин. Не сто, а 101 долар на чай офіціанту. Не тисяча, а 1001 ніч людської і надлюдської ворожнечі та розповідей про неї. Принципова відсутність повної закінченої картини. І це все в романі про кінець світу – а що ще можна схарактеризувати як «повне» і «закінчене», як не апокаліпсис? А зауважували, до речі, що читати про апокаліпсис завжди цікавіше, ніж про сотворіння?
Недалеке майбутнє, земля сто і один день тому пережила величезну бурю; вона вкрай виснажена серійними стихійними лихами. На сто другий ранок прокидаються у різних кутках Нью-Йоркщини садівник Джеронімо, автор графічних романів Джіммі Капур, немовля-підкидьок Ураганка, розлючена покинута коханка Тереза Саки, композитор і медійна зірка Кастербридж. І виявляється: вони всі набули різні суперсили. Джеронімо відкриває в собі здатність до левітації. Джіммі прориває червоточину між світами і відтоді може (де)формувати матерію. Кастербридж, здається, знає всі відповіді, за що його сильно не люблять. Тереза уміє пускати блискавки з рук. А Ураганка – детектор корупції: у крадіїв на державних посадах після контакту з нею залишаються виразки. Дівчинку швидко всиновлює мер міста (бо корисне вона маля).
Уже все сталося. Але суперперсонажі «Двох років», як і годиться суперлюдям, намагаються опиратися своєму новому статусу, перед тим як прийняти його і стати супергероями. Авторська гра з формулами коміксів про супергероїв – тонка і переконлива. Та ще й розповідач час від часу з тієї майстерної поп-еквілібристики підсміюється: «Дійшло до того, що лише наукова фантастика дозволяла людям зрозуміти те, чого неспроможна була прояснити їм буденність колишнього, справжнього світу».
Між тим, це для нас – недалеке майбутнє. Для розповідача – вже далеке минуле, понад тисячу років тому. Він (точніше, вони) раз по раз звуть п’ятірку героїв «далекими пращурами» і згадують, що не всі з них переживуть «Війну Світів». На гепі-енд й справді годі розраховувати. Бо ті п’ятеро – нащадки джинії Дунії (так звалася сестра Шахразади, нагадаю) та Ібн Рушда (це вони любилася ту 1001 ніч). Тобто, Рушдівські «супермени» – як один напівкровки, яких можна впізнати з відсутності мочок вух. А, втім, з бурею почалася війна саме між джинами і людьми. Ті п’ятеро опиняються в жерлі бійні, рівно причетні до обох ворогуючих сторін. І починається епічна історія про Останню Битву.
У Платона є чітке розмежування Філософа і Державотворця, де одному випадає за призначенням обґрунтовувати мир, а другому вести війни. Герої Рудші – завзяті аристотеліанці – отож, люті анти-платоніки. Так прозоро-іронічно: останню війну в «Двох роках» почали саме філософи. Ще в ХІІ ст. стартувало протистояння Ібн Рушда і Аль Газалі. Один пристав до віри (і Бога, визнаючи його всемогутність), другий – до розуму (і Бога, припустивши його обмеженість). Суперечка триває і по їхніх смерті, бо чоловікам спочити мирно не дають. На боці кожного з філософів – по могутньому джину, котрі є ворогами у своїй країні, Перистані. Так війна між джинами сходить на землю за допомоги філософського диспуту. Джини ворогують між собою і людьми, люди воюють між собою і з джинами. І двоє мудреців, які давно стали порохом від пороху, намагаються вирішити: самознищення людства – то воля Бога чи право людини?
Ібн Рушд – реальна людина: західно-арабський філософ, послідовний захисник і прихильник філософії раціоналізму. І він направду був висланий на пару років із Кордови (забагато критикував релігію і порушував Коран). І знову повернувся після заслання до Маракешу. От тільки чи мав під час цієї недобровільної відпустки роман із джинією – про те відомостей не збереглося. Так само не знаємо про численних його нащадків – з мочками вух чи без них. Хоча прихильників його наукових поглядів було чимало; вони наполягали на секуляризації науки і релігії та звали це аверроїзмом (від латинського варіанту імені Ібн Рушда).
Рушді сміливо грається головним концепт цього вчення – думкою про «дві істини», де одна – релігійна, а друга – наукова. І їм ніколи не зійтися, хоча жодна з них не є догмою, а обидві – ученням. І треба було дожити ще до Томи Аквінського, щоб він «дві істини» хоч якось, та й помирив (не випадково згадала: пошукайте в найнесподіваніших місцях «Двох років» цитати із «Суми теології», не знудитеся). «Непослідовність непослідовності», на яку часто посилається автор «Двох років», – найвідоміший твір Рушда, написаний як полеміка з трактатом «Непослідовність філософів» Аль Газалі. І так, звісно: Аль Газалі – теж реальна людина. Власне, це теолог, який обґрунтував суфізм у тому вигляді, який зараз маємо.
Ці дві «непослідовності», суперечка між котрими призвела до Війни Світів, для Рушді конче важливі. Але йому, здається, несила ставитися хоча б до чогось аж так серйозно. І от в романі з’явиться, скажімо, третя «непослідовність» – вілла «Ля Інкоеренца» (ісп. «incoherencia»). Там служить садівником Джеронімо, а господарює його навіжена коханка, любителька Шопенгавера на прізвисько Філософиня. Ця вілла за сюжетом – поле останньої битви людства за право бути смертними. Отже, Ібн Рушд притулився довіку до Аль Газалі і поруч Шопенгавер, яким їм все простив. (Непрямих цитат з шопенгаверівського «Смерть і її ставлення до непорушності нашого єства» теж в романі достатньо, раджу пройти ще й цей квест).
Короткі проміжні висновки: у Рушді-розповідача – специфічне, трішки знущальне почуття гумору; але співпасти з ним ритмами вартує читацьких над-зусиль. «Два роки» – багатошаровий поліфонічний полісемантичний роман (ви ж теж за таким скучили, так?). Варіантів його прочитання – не менше десятка. Або 9.99, що ймовірніше.
Три з половиною з них – для прикладу. (Коротко – поки ніч не минула).
Філософський роман. Головна тема цього роману – безсмертя душі. Його коріння – в філософських поглядах Ібн Рушда, «філософа, якому не вільно було філософувати». Світ вічний. В цьому світі живе людська душа, яка складається з індивідуальних прагнень і божественної волі. Душа не вічна. Отже, все сказане і зроблене в художньому світі «Двох років», має причину і наслідок – навіть якщо на позір то здається просто хронологічною послідовністю випадків. В такому світі мусиш бути тільки спостерігачем (щоб не зашкодити й собі, окрім іншого). Стати в такому світі героєм можна, але занадто вже складної суми передумов потребує та справа.
Ну от, всі герої (точніше так: Герої) «Двох років» є напівкровками. Не тільки суміш джина і людини – вони і у світі людей напівкровки (американці: мають індійські, індіанські, іспанські, арабські, англосакські, ірландські, скандинавські, навіть українські корені). Ким бути – не їм вирішувати. Але від них залежить, ким не бути.
Джеронімо (найглибше опрацьований тут персонаж), скажімо, так зветься не випадково. Він народжений Єремія – байстрюк ірландського священика. Пророк, автор Книги буття і Плачу Єремії, котрий позичив йому своє їм’я, «поділився» і своїм призначенням. Садівник мусить спостерігати і фіксувати чергове падіння Храму, страждання свого народу (тут: і пері, і людства). Він буквально здіймається над натовпом – ідеальний спостережний пункт. Але згодом його біблійне ім’я трансформується в Джеронімо – в ім’я легендарного індіанця, котрий все життя протистояв навалі чужинців. Здатний до левітації Джеронімо опускається на землю і вступає в бій.
У парадоксальний спосіб злегка спрощена онтологія людського і божественного у Рушді дозволяє його героям бути «принциповими напівкровками» – всім одночасно і ніким конкретно визначеним. Свобода волі людини – це частина її божественної сутності. Бути суб’єктом історії, а не об’єктом її впливу – це робота її «індивідуальної душі». Котра, як уже ясно, не вічна. Тому і треба нащадки, які розкажуть нам історію про цей вибір між божественним і людським на користь останнього. Світ, який складається з таких історій, – вічний.
Роман-епос. У дітей Ібн Рушда немає мочок вух. Кажуть, Пліній старший вважав саме цю частину тіла вмістилищем людської пам’яті. Не знаю, чи саме про це йшлося Рудші, але така символіка його роману личить. Нам історію Останньої Битви розказують діти переможців – суто людей, і через тисячу років по її закінченню. Вони живуть в утопії: немає війн, немає болю. Немає почуттів. Немає снів. Отож, немає «дивовиж» і «чудовиськ». Їхня пам'ять вся скерована на уславлення супергероїв Війни Світів (історія ця детально збережена – але й інших уже немає). Висновок: людська уява, яка сама собою є вмістилищем ненависті і агресії, зникає разом із ненавистю і агресією. Тож, направду, причина і наслідок у світі «Двох років» жорстко детерміновані. От тільки що тут править за причину, а що – за наслідок?
Люди майбутнього щасливі, позаяк переживають кожну мить як мить задоволення (вони ж уже все-все знають про вічність і як її (не до)сягнути). А от так виглядає фінал роману: «Ми здебільшого задоволені. Живеться нам добре. Та іноді нам хочеться, щоб сни повернулися. Іноді, бо ми не цілком позбулися зіпсутості, ми сумуємо за кошмарами».
Роман-пастиш. Рецепт цього шару «Двох років» повідомляє розповідач: «Випадок, таємнича засада Всесвіту, об’єднує сили з алегорією». Рушдівські джини мають моцний культурний базис, мушу визнати. Такі-от їхні вибрики-«дивовижі»: мешканці французького містечка перетворюються на носорогів (Іонеско), російський чиновник загубив носа (Гоголь), іспанка раптом відчула, наче їй лезом розрізали очне яблуко («Андалузький пес»), бельгієць побачив в дзеркалі своє деформоване, розчленоване обличчя (Магрітт) тощо. Люди з «Двох років» натомість розпізнають за голосами голлівудських зірок («Мисливці за привидами»), знають детально біографії марвелівських персонажів (Магнето і Містік), пояснюють загадки воскреслих богів через трактування «Термінатора». Отже, ворогуючі клани буквально говорять різними мовами – цитатами з «високої» і «популярної» культури відповідно. Тільки це й не важливо – позаяк переживати безпосередньо «чужі історії» приречені обоє ворогуючих «біологічних видів». І тут уже не має значення, чию біографію ти відтворюєш у своєму житті – героя високочолого роману чи посередньої книженції.
Ну от таке. Джеронімо сумлінно «плекає свій садок» (буквально). Зокрема, і після смерті дружини – невиправної оптимістки, яку випадково вбила блискавка. Песимістка Філософиня, котра того ж часу шукала смерті і не знаходила, залишилася жити в цьому «прекраснішому зі світів» і стала наступною його жінкою. Вольтерівський «Кандід» не просто опрацьований – на нього є прямі посилання. Головний суперник Джеронімо, іфрит Зумурруд, і його три побратими ладнають собі корпорацію – «Фундація». Мають намір зруйнувати існуючу реальність, керуючись методами «психоісторії» і створити за тисячу років нову (зрештою, все вдалося). Вони – фанати гексалогії Лема про занепад Галактичної системи, їм можна.
Багатющий аж до претензійності інтертекст «Двох років» – не просто авторська інтелектуальна забавка. Він (сам його факт) пояснює основний зміст твору. Рамка «Тисячі і одної ночі» – це вказівка на розповідь, що триває і не має кінця. Припиниш розказувати байки – помреш. Те, що мало значення для окремо взятої Шахразади, має значення і для всього людства (принаймні, за версією Рушді). Тому в цій рамці мирно поселилися література і кіно – ідеальні способи безкінечно розповідати і переповідати історії. Зрештою, «Два роки» – це історія про те, як розказувати історію; і нам її взагалі-то переказують. Пастиш, колаж – найпростіший спосіб, щоб утвердити головну для «Двох років» думку: будь-яка техніка оповіді приведе до метафізики розповіді, будь-яке написане слово стане розказаною казкою.
А ще це – сатиричний роман про те, як фанатики, керовані релігійною вірою, знищують саму природу – людини і землі. Або – роман-сповідь. Бо той, хто у «Двох роках» має всі відповіді, завжди на виду у преси і має сили виступити проти тамтешнього релігійного вседержителя – він тут помре першим.
Зрештою, якщо зібрати неповний десяток таких «суб-романів» докупи, те, що складеться, і буде новою прозою Салмана Рушді, котрий після невдач останніх кількох творів упевнено повернув собі репутацію «головного казкаря сучасної літератури».