Молитва – це обовʼязок, а мучеництво – нагорода

Музика і Велика Французька революція. Що спільного між цими двома явищами? Відповідь у кожного своя.

Комусь спаде на думку історія вдосконалення гільйотини. Відомо, що напівкругле лезо у цьому інструменті якобінського терору було замінено на скошене. Цю новацію запропонував Тобіас Шмідт, майстер з виготовлення клавесинів. А прототипом нової форми леза став плектр, що виготовлявся із загостреної кістки дикої індички та в клавесині слугував для видобування звуку зі струни. Нововведення було дуже успішним: скошене лезо не затуплювалось і страта тривала всього-на-всього кілька секунд. Для доби масового терору така оптимізація була життєво необхідною.

Хтось згадає про те, що саме внаслідок революційних подій музика вийшла з театрів, залів та салонів на вулицю – і тим самим змінила насиченість свого звучання, стала голоснішою. Потужність бетховенських фортисимо виростає саме звідси. Зазнала змін і жанрова система: численні марші (особливо траурні) та революційні гімни набули після Французької революції особливого поширення.

Суто мистецьке вирішення проблеми «музика – революція» у 1956 році дав Франсіс Пуленк. Його опера «Діалоги кармеліток», що базується на п’єсі Жоржа Бернаноса про історію комп’єнських мучениць – музична драма, оповідь про людську трагедію, вічні, позачасові сутності: жертву та віру, страх та насильство, надію та спасіння, надію на спасіння.

Історія страти французькими революціонерами шістнадцяти мучениць-кармеліток явно резонує з нашим сьогоденням. Терор проти беззахисних – хіба ж це не та жахлива реалія, з якою щодня стикаються українці? Знищення тих, хто має інші погляди, – хіба не це який рік уже чинить рашистський агресор проти нашого народу? Страх, постійне відчуття небезпеки, тривоги, жаху – кого оминули ці емоції та почуття? І водночас пошук опори, допомога ближньому, високе служіння та жертва в ім’я ідеалів – ми бачимо це, переживаємо це, живемо в цьому. Отже, вибір твору для постановки можна аргументувати саме його актуальністю для сучасної України.

Але не тільки цим.

Не менш важливими є два інші фактори – статусний та мистецький.

Прем’єрою музичної драми Пуленка Львівська опера остаточно вивела себе з поля порівняння з іншими українськими оперними театрами, вступивши у діалог з Віденською національною оперою, Метрополітен-опера, театром Граслена з французького Нанта... Тобто «Український прорив» до європейського та світового музично-театрального простору – не просто слова, наміри та мрії, а вкотре доведений факт.

Війна скінчиться, а Львівська опера залишиться серед лідерів європейського процесу – зі своїм неповторним обличчям, тонким балансом національного та світового репертуару, що складається з класичних евергринів та написаних на замовлення новинок, втілених традиційно, в дусі класико-романтичного театру, та експериментально – чи то постмодерністськи («Дон Жуан» та «Лоенгрин»), чи то символістськи («Турандот», «Цвіт папороті», «Страшна помста»).

 

Важливим чинником великого успіху постановки є й суто мистецький фактор. Режисер-постановник Василь Вовкун та диригент-постановник Іван Чередніченко запропонували свій варіант прочитання твору Пуленка, актуалізувавши його в контексті сьогоднішніх українських реалій. Постановники не тільки запаралелили події кінця XVIII століття з ситуацією перших десятиріч ХХІ, а й вивели їх на рівень світоглядно-філософських узагальнень: Бог, що відвернувся у складні часи, приймає жертву – і розвертається лицем до вірних. «Молитись – обов’язок; жертвувати – привілей...»

Партитура Пуленка поставила перед Львівською оперою специфічні завдання. Незважаючи на те, що «Діалоги кармеліток» були написані на замовлення міланського театру La Scala, це суто французька опера. Її коріння живиться, насамперед, традиціями французького драматичного театру. Не випадково три дії опери складаються з дванадцяти картин, кожна з яких відбувається в іншій локації. Художник-постановник Микола Молчан обмежився аскетичними символами-натяками, підсиленими світловими акцентами: домінує чорно-біло-червона палітра (художник світла Олександр Мєзенцев). Тож італійська кантилена, довгі пластичні мелодії bel canto поступаються тут особливій увазі до проспіваного слова, мовній інтонації, просодії («Коли кладеш на музику текст, зважуєш все стільки разів, що дуже швидко осягаєш його справжню вагомість», – писав композитор). Відповідно від вокалістів вимагається не стільки і не тільки темброва краса, наповненість та пластичність голосів, а й надзвичайно точна й «розумна» артикуляція. З цим виконавці впоралися пречудово. Скидається на те, що у Львівській опері тепер зібрано просто фантастичний ансамбль молодих солістів, здатний подолати будь-які складнощі.

На найвищу похвалу заслуговує оркестр театру – його звучання, баланс, ансамбль. Оркестрова компонента відіграє істотну роль у французькій опері, адже другим наріжним каменем її фундаменту, окрім просодії, є інструментально-танцювальний (як тут не згадати Люллі або ж Бізе!). Трагічні сарабандові ритми, що пронизують «Діалоги кармеліток», були яскраво виопуклені Іваном Чередніченком та додали до палітри спектаклю своїх неповторних барв.

Цей момент – увага до жанрового первня партитури – надзвичайно важливий для стильного музичного прочитання твору Пуленка. Композитор вибудовує інтонаційну драматургію опери, апелюючи не стільки до стильових, скільки до жанрових асоціативних пластів (це так по-французьки!) – і музичний керівник постановки максимально підкреслив цю особливість твору. Більше того, як мені здалося, Іванові Чередніченку вдалося знівелювати алюзії до музики Мусоргського, наявні в опері Пуленка (зазначу, що у нантській постановці такі алюзії, навпаки, підкреслені – незбагненний сантимент французів до російської культури не перестає дивувати та засмучувати).

Чи не найефектнішою сценою опери є прикінцева картина  –  гільйотинування. І тут виявив свої найкращі сторони хор опери, керований Вадимом Яценком. Багатий коктейль традицій, що поєднують піднесеність католицького піснеспіву (Salve Regina) з аскетичною чистотою багатоголосся, ідеальний стрій та прекрасне філірування, створив музично-драматичну кульмінацію вистави. А мізансценічне рішення – з конвульсивним трепетом «крил» – поглибило відчуття всеохопного трагізму.

Постановка залишила відчуття позачасової монументальності. Це відчуття лише закріпилось конфігурацією останньої багатофігурної композиції-скульптури: Христос, що повернувся ликом до нас, і клин мучениць, які не зрадили своїх ідеалів...

Молитва – це обовʼязок, а мучеництво – нагорода.

Фото: Руслан Литвин.