Анастасія Чупринська

 

Побачити, прочитати, зрозуміти, пов’язати, і, врешті – створити минуле. У Центрі міської історії відбулася презентація проекту «Уявна мапа літературного Львова -+ 1939». Його автори спробували із спогадів письменників українців, поляків та євреїв оприявнити середовище міжвоєнного міста-вокзалу. За допомогою художника Андрія Лініка та команди програмістів філологи Віктор Мартинюк та Данило Ільницький спробували оживити історії літератури. І запрошують усіх охочих тестувати разом.

 

 

«Уявна мапа літературного Львова -+ 1939» – проект у рамках Інтерактивного Львова, розпочатий у 2014 році. Впродовж років до нього долучалися фахівці із різних сфер. Презентація у ЦМІ була проміжною подією – аби показати, що вже напрацьовано, а також почути думки аудиторії: як розвивати проект далі? Презентована мапа має кілька вимірів. Одним із них є спогади літераторів, а також мережа зв’язків між постатями, місцями, середовищами, вибудована на основі цих спогадів. Ще одним виміром є авторські тексти, присутні в проекті. Назва проекту – сама по собі загадкова: «уявна мапа», та ще й «+-». Що може показати уявна мапа реального історичного часу? Що означає цей нечітко окреслений час?

 

Віктор Мартинюк: Ще рік тому, коли ми презентували проміжні результати дослідження, була величезна спокуса почати розповідь: «Уявіть собі мапу…» – бо нічого ще тоді не було. Втім, завдяки дизайну Андрія Лініка та програмістам, сьогодні я кажу:

 

«Подивіться на мапу: вона взята з нашої уяви і апелює до нашої уяви».

 

Почалося все з того, що ми з Данилом як люди з філологічною освітою та зацікавленнями вирішили ступити на територію істориків. Мені завжди задавалося, що історики схильні говорити про речі так, як вони були. Філологи, як мені видавалося, частіше мають справу із інтерпретаційною методологією, і вони свідомі того, що той варіант, який вони пропонують, – передовсім обмежений суб’єктивним досвідом інтерпретатора, і воно ніколи не претендує на об’єктивність.

 

Історія літератури мене особливо не цікавила (та й зараз не аж так сильно цікавить), та виявилося, що дуже багато речей, які є в текстах, починають добре відчитуватися, коли їх ставиш у історичний контекст – на поле реальних фактів, реальних досвідів. Коли пробуєш дивитися на текст через його таку людську біографію.

 

У цьому випадку ми вирішили взяти дуже конкретний період – 1939 рік – тобто, початок війни і прихід радянської влади до Львова; межа, час переходу від одного стану речей до іншого. Цей період привабливий тим, що ситуація протривала відносно недовго – до літа 1941, коли прийшли інші зміни (хоч згодом все повторилося).

 

 

Як літературознавці ми все-таки відштовхувалися від текстів – у цьому дослідженні все побудовано на текстах-спогадах. З одного боку, ми брали до уваги літературні тексти, які займаються конструюванням, що її здійснюють фахові письменники – часто в таких обставинах, що ми можемо простежити дуже конкретну інтенцію, з якою автор говорить саме так, а не інак. Коли намагаєшся зміст цих спогадів перенести на літературне життя міста в цей період – з того, як вони висловлюються, стає ясно, чим керувалася людина.

 

І вибудовується така уявна мапа – уявна, власне, не тому, що це реконструкція: мені це слово не подобається, бо воно передбачає відновлення того, що колись існувало. Ми говоримо про конструкцію – це побудова наративу про минуле з уяви цих авторів, яких ми «змушуємо» між собою спілкуватися.

 

Витворюється багатошарова конструкція: люди, які між собою не спілкувалися, і належали до різних середовищ, після війни опинилися в абсолютно замкнених літературних контекстах, писали про одні й ті ж речі з різних перспектив. У нашій мапі вони між собою розмовляють. Ми будуємо на підставі їхніх текстів цю мапу.

 

+- 1939. Обираючи цю дату, ми хотіли сказати: певний стан речей існував до того, і потім щось інше продовжилося. А це – наче вершина, з якої можна подивитися в обидві сторони. Хоч насправді ми більше дивилися у + 1939, та маємо згадувати і - 1939.

 

Управа Товариства українських письменників і журналістів. Фото з колекції Музею НТШ у Львові.

 

 

Данило Ільницький: З цим проектом ми самі прийшли в Центр міської історії, і це, мабуть, перший літературний проект в Центрі, але ми хочемо, щоб це був лише початок.

 

Для нас це був цілий комплекс викликів. Бо кожен з вас погодиться: коли плануєш якесь дослідження, не можеш наперед сказати, який буде висновок. І тому все змінювалося у процесі. Наша сьогоднішня презентація – проміжний результат; ми би хотіли, щоб ви усі тестували цей проект, бо він триватиме далі.

 

Проект можна поділити на дві частини: дослідницька та програмна. У традиційному дискурсі цей проект можна назвати статтею чи монографією. Але він існує у інтерактивному форматі: людина занурюється у проект, в атмосферу часу, і отримує якусь наукову інформацію. Зрозуміло, що вона подана не у псевдонауковому стилі, а доступною мовою. Також це – класичний приклад міждисциплінарності, де разом працюють літературознавці, дизайнери, програмісти, і пробують знайти спільний знаменник. Коли гуманітарій думає про інструмент презентації, а програміст та дизайнер думають, як наявні ідеї укласти у формулу інтернет-життя.

 

Стосовно творчої частини, у нас були різні ідеї на початку. Міжвоєнний період, який ми всі любимо, було би класно загалом так опрацювати: літературне життя різних спільнот оцифрувати і викласти все в інтернет – щоб людина, обравши фільтр та натиснувши кнопку, отримала абсолютно всю інформацію – адреси, будинки, події, часописи… Звісно, двадцять років – це величезний обсяг роботи на роки.

 

Тому першою рамкою став 1939 рік – міжвоєнний період, дата, цікава з історичної перспективи, і також – з психологічної точки зору, бо багато учасників літературного процесу були поставлені під загрозу. У зовнішньому світі їх життя були в небезпеці, а у внутрішньому під загрозою опинилася їх ідентичність як митців – живучи у достатньо вільному міжвоєнному Львові, враз треба було робити вибір, приймати чийсь бік. І тут стає видно, як реагує особистість на виклики епохи, часу, політичні виклики, для багатьох із них абсолютно чужі. Оприявнюється динаміка натхнення – що втілюється в текстах, що робиться з людьми.

 

Наступна рамка – джерела. Ми робимо невеличкий екскурс «туди і назад», і для цього використовуємо рамку спогадів. Можна поставитися до цього скептично, але саме вони дають можливість розгорнутися творчому мисленню, а хочеться навіть цифровий проект зробити творчим. Спочатку була ідея строго, майже математично уникати інтерпретацій, зробити майже комп’ютерну гру. Тобто: я заходжу у програму, мандрую Львовом 1939 року, скажімо, 18 лютого, де все чітко відтворено. Зрозуміло, це примха, забаганка для нашої гуманітаристики, коли у нас про багатьох персоналій українських, польських, єврейських немає навіть базової інформації українською мовою.

 

Віктор Мартинюк: Ми не охопили всіх існуючих спогадів, але наважуся ствердити, що ми взяли досить характерні тексти. Це, наприклад, Остап Тарнавський, достатньо молодий на той час, який з легкістю згодом на еміграції міг пригадувати, як пропонував свої тексти у газету «Вільна Україна». Це спогади Петра Панча, що був відряджений сюди із Сходу, щоб очолити СПУ, – вони були опубліковані у 1960 році, і багато розповідають нам про те, як можна було говорити про Львів-1939 у 1960 році в Києві. Далі спогад із книжки Михайла Рудницького «Письменники зблизька», яку він написав після довгого мовчання.

 

Ці спогади самі по собі дають величезний простір для роздумів про те, як змінюється людина. Як, будучи персонажами розповідей інших, ці люди бачать себе самі у своїх текстах? Наприклад, будучи до 1939 року людиною проєвропейською, естетом та митцем, людина перетворюється на рупор соцреалізму за тридцять років. І в цьому – великий трагізм.

 

 

12.06.2017