ПОСЛАННЯ
Блаженнішого Святослава
до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви
на Страсний четвер
Проповідуй Слово,
наполягай вчасно і невчасно,
картай, погрожуй, напоумлюй
із усією терпеливістю та наукою (ІІ Тим. 4, 2).
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці − дорогі співбрати в Христовому священстві!
У цей величний день Євхаристійної вечері, напередодні страстей нашого Спасителя, особливо думаю і молюся за вас та прагну поділитися з вами своїми думками стосовно нашого священичого покликання і його здійснення. Цього року, що проголошений Роком віри, задумаймося над нашою відповідальністю за дар віри, − той дар Володимирового Хрещення, 1025-ту річницю якого святкуємо. Віра є і буде непереможною божественною силою нашого народу, участю в житті Пресвятої Тройці, що є основою духовного життя людини та джерелом її духовного зростання. Вона тримає нас при Богові і робить нас гідними споглядати Його у вічності; не дозволяє нам іти манівцями, а об’єднує нас у Христову родину.
Священик повинен бути праведником, що, за словами ап. Павла, живе з віри (пор. Рим 1, 17). Вірити Ісусові − означає цілковито покластися на Його провід, цілковито поєднатися у Святому Дусі з Ним всім особистим життям: власними думками, прагненнями, життєвими рішеннями та щоденними вчинками. «Усе довір’я покладай передусім на всемогутню руку всевишнього Царя», − закликає нас св. Василій Великий. У сучасному світі розвитку новітніх технологій, стремління суспільства до матеріальних благ, що нерідко руйнує віру, священик повинен стояти як пильний сторож своєї отари, непорушний оборонець євангельського одкровення. Бо «віра – це око, що просвітлює всяку совість і дає людині розуміння» (Св. Кирило Єрусалимський). Цю віру передав для всіх людей Христос-Спаситель через своїх апостолів, а тепер Він поширює її і через нас – священнослужителів.
Як спадкоємці Володимирового Хрещення, ми успадкували віру від наших батьків, які засвідчили її своїм життям, пройшовши крізь різні, часто важкі, випробування. Великими світочами віри для нас є українські святі та блаженні. Особливо близькі нам новомученики ХХ століття. Їхня жертва перегукується з повчаннями великого пастиря Церкви Митрополита Андрея: «Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати своє життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві» (Духовенству і вірним, 1932 р.). Вірні прагнуть – і їхнє бажання небезпідставне – бачити в нас, священнослужителях, людей глибокої і автентичної віри. Тому дбати про своє постійне зростання у вірі – це питання не лише власного спасіння, а й спасіння багатьох людей навколо нас, насамперед тих, котрих Господь і Церква довірили нашій душпастирській опіці. Хтось влучно зауважив, що священик ані не спасається сам, ані не гине сам: завжди провадимо за собою – чи то на спасіння, чи, не приведи Боже, на згубу – багатьох людей, за яких маємо відповісти перед нашим Господом судного дня.
Священик – це той, хто навчає віри, проголошуючи Слово Боже. Святий ап. Павло звертається до нас, священнослужителів третього тисячоліття, кажучи: «Як же призиватимуть Того, в кого не увірували? Як увірують у Того, що Його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро» (Рим. 10, 14–16). Велике це достоїнство і покликання – бути знаряддям, за посередництвом якого Святий Дух поширює Божу науку у світі. За словами св. Діонісія Аеропагіта, «нема нічого настільки божественного, як співпрацювати з Богом для спасіння душ». Ці слова передають головну мету новозавітного священства – поширювати Христову Благовість у світі, спраглому миру, надії та Божої любові. Спаситель своєю смертю і воскресінням із мертвих здійснив усе, що було необхідно для спасіння. А бути співпрацівниками в ділі спасіння доручає нам, своїм священикам, які покликані проголошувати його серед вірних. Тому св. Іван Золотоустий каже: «Бог покликав нас на це достоїнство не для того, щоб нас подивляли люди; не для того, щоб ми вели вигідне життя – ні. Ми маємо бути посередниками між Богом і людьми, пастирями, котрі вівці пасуть, стережуть, загублених відшукують; рибалками, котрі закидають ревно сіті; сторожами, які чувають старанно над стадом; отцями і вчителями, котрі повірених їм дітей вчать; спасіння їм забезпечують». Оживлені думкою св. ап. Павла, – «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (І Кор. 9, 16), – маємо бути готові до проповіді Божого Слова за кожної нагоди: на щоденній Літургії, під час уділювання Святих Таїнств, на різних церковно-громадських заходах, а особливо – під час похоронних богослужінь, коли є можливість промовити до тих людей, які не приходять до храму. Особливим викликом для нас в Україні і поза її межами залишається проповідь, скерована до людей, які ще не пізнали Христа чи з якихось причин віддалилися від Церкви. Бо – доводилося чути слушне зауваження – сучасні священики є радше пастирями, які зосереджують свою увагу на вірних, котрі вже є у Церкві, ніж рибалками, здатними успішно приводити до Христа нових віруючих. Молюся, щоб Святий Дух пробуджував і утверджував у нашій Церкві, а передовсім у серцях священиків, справжній місійний дух, готовність проповідувати Боже Слово «вчасно і невчасно» (ІІ Тим. 4, 2) тим, які Його ще не пізнали.
Священик навчає віри насамперед свідченням власного життя. Усе життя священика повинно підпорядковуватися словам ап. Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Тому, дорогі брати у священстві, щоразу, коли маємо вирішувати певні справи парафіяльного чи особистого характеру, не забуваймо спитати себе: а як Христос повівся б на моєму місці? Принагідно згадуймо життя Ісуса Христа – Його великим бажанням було привести людей до Бога-Отця, даючи їм послугу в їхніх немочах. І це все Він робив, перебуваючи зазвичай у тісному контакті з людьми, переймаючись їхніми болями, турботами і проблемами. Цілюща і спасенна сила, якою Господь Ісус підносив упалих на дусі, оздоровлював недужих, воскрешав померлих і потішав засмучених, походила з того вічного єднання з Отцем у Святому Дусі, яке Він мав як Його єдинородний Син, але яке Він, будучи людиною, підтримував молитвою. Невипадково вся публічна діяльність Христа була тісно переплетена і супроводжувалася молитвою до Отця. Та й після такої праці Він не мав спочинку, адже часто відходив на самоту, щоб спілкуватися зі своїм Отцем (пор. Мр. 1, 35). Це чітко вказує нам на те, що всі наші душпастирські старання будуть мати користь лише тоді, коли будемо оживляти і супроводжувати їх щирою синівською розмовою з Богом.
Улюблені брати в Христовому священстві! Відчуймо сьогодні вдячність за дар святої віри, а водночас особисту відповідальність за збереження, навчання християнської віри нашого народу та повсякчасне втілення її в наше особисте, церковне та громадське життя – усе те, що Святіший Отець Венедикт XVI назвав «новою євангелізацією для передавання віри». Роздумуючи нині над тим таїнством, якого ми стали гідними через жертву нашого Спасителя, – таїнством Священства, заглибмося у своє щоденне священиче життя: чи, бува, нема там чогось такого, що може суперечити Христові, щоб часом нас не стосувалися слова пророка Єремії: «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!» (Єр. 48, 10). Хай ці слова пророка стосуються нас тільки як пересторога від недбальства у виконуванні священичих обов’язків. Наша пастирська праця нехай буде для нас і людей, яким проповідуємо Слово Євангелія, дорогою до спасіння, щоб і ми могли з ап. Павлом закликати: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу» (ІІ Тим. 4, 7–8).
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
25 квітня 2013 року Божого
02.05.2013