П’ята річниця Євро-2012 минає в Україні зовсім непомітною. Принаймні авторові цих рядків за минулий тиждень не трапилося на очі ані тематичних телевізійних програм, ані спогадів у пресі, ані ностальгійних відеороликів чи бодай колажів у Facebook’у.
У Польщі навпаки. Західні сусіди, котрі ділили разом із нами статус господарів європейського чемпіонату, бадьоро смакують річницею. Minęło już 5 lat! Zobacz jak polscy kibice żyli Euro 2012; Na Euro 2012 zabrakło nam tylko sportowego sukcesu; Jak opowiedzieć dzieciom o tych dniach; Smuda spadł, Lewandowski został gwiazdą... Co z resztą? – слухайте, та в них вирують емоції! І видається так, наче їхній Славек мав якесь інакше свято, ніж наш Славко.
Маскоти Євро-2012 – Славек і Славко
А свято нашого Славка таки інакше. І з дистанції це видно дуже чітко. Свято самодурства і чистої показухи. Свято марнотратства і марнолюбства. Нахабної корупції і немірної захланності. Останній, «брежнєвський», рік режиму Януковича перед початком краху. Рік стабільності, яку вже розривало зісподу.
Може, наша колективна пам'ять саме через таке неподобство витискає Євро зі своїх «меморіз»?
…14-й за ліком чемпіонат Європи з футболу розпочався 8 червня 2012 року на стадіонах Варшави та Познані. Наступного дня, 9 червня – це було акурат п’ять років тому, – м’яч перелетів на наше поле. «Українське» Євро-2012 починалося в Харкові матчем Нідерландів проти Данії, а через кілька годин продовжилось у Львові зірковим двобоєм Німеччини та Португалії.
Чемпіоном Європи зрештою стала збірна Іспанії.
Україна зайняла третє місце в групі D, утішившись олімпійським принципом – як не добіжу до медалей, то принаймні зігріюся. А що хтось на тому добре нагрівся – сумнівів ніяких.
Посередній результат України – «заслуга» арбітрів, котрі не зауважили гола у ворота Англії
Організація турніру обійшлася Україні у $5 мільярдів. Принаймні саме таку суму називав віце-прем’єр-міністр Борис Колесніков – основний «прораб» Євро-2012. Озвучена Колесніковим сума є, вочевидь, заниженою, адже проекти Євро-2012 були розкидані на чимало бюджетних програм і місцеві бюджети: за «футбольні» гроші будували не лише стадіони чи аеропорти, а й ремонтували гуртожитки, рихтували музеї, оснащували вокзали, прокладали дороги, розширювали готелі – ці гроші дуже легко було «загубити». А пізніше, коли трибуни стадіонів уже стихли, з бюджету ще чотири роки виділяли кошти на Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та реалізацію інфраструктурних проектів.
Але ми не будемо говорити про те, що на чемпіонаті крали гроші – бо крали по-чорному! – а натомість придивімося до того, що ми отримали на сухий залишок. Тим паче, що сподівання від Євро-2012 були епічними – за масштабом ілюзій та облуди.
Відколи заявка України з Польщею перемогла на конкурсі у 2007 році, про прийдешнє «свято футболу» говорили, що воно поліпшить нам інвестиційний клімат, наблизить нас до Європи, об’єднає країну, посилить польсько-українську дружбу. Гаслом вибрали – «Увікми... Уві... Увікмн.. Увікни... Вімкніть для себе Україну». Ми почали будуватися «під дату», наче ніколи раніше в нас не було нагоди відремонтувати дорогу чи замінити електролінії. І вже «з понеділка» ми мали зажити інакше, як собі часами планує замріяний пиячок.
Янукович і Колесніков перевіряють Львів на готовність до Євро
Смішно нині згадувати солодкі прицмокування політиків та футбольних функціонерів. Особливо про «зближення» Януковича з Європою, котре завершилося революцією, і про майстрів інвестиційного клімату штибу Саші Стоматолога, та й про дружбу з поляками, котра – ти диви, а не допоміг нам футбол! – переживає найгірші часи за минулі 25 років.
А коли діло доходить до фотоальбому і берешся переглядати знимки з червневого Донецька п’ятирічної давнини… Якщо хто забув, то Донецьк приймав два з трьох матчів нашої національної української збірної. Донецьке «земляцтво» вкупі з Януковичем і Колесніковим (omg, досі не забувається вірш, який читали віце-прем’єрові на львівській залізничній станції: «Щоб красень Львів наш ще гарнішим став, відомо всім, що сил своїх багато віце-прем’єр Колесніков доклав») постаралося, щоб свято ощасливило Донбас своєю присутністю якнайбільше. На тих світлинах п’ятирічної давнини – тисячі українців у синьо-жовтій символіці, діти з розмальованими щоками, прапори, руки на серці, усмішки… Де зараз усі вони? Як їм? Чи багато втекло на ту територію, де футболку збірної все ще можна вдягнути без страху опинитися в темному підвалі, а чи багато таких, хто нині носить автомат на плечі з погоном «деенер»? Чому, зрештою, місто «не зшилося» з рештою України, не пройнялося «магією футболу»?
А ще варто подивитися на той футбол, який застиг у камені. Тобто на стадіони або інші споруди, що залишилися нам після чемпіонату. Частина з тих будов тепер зруйнована до фундаменту, з огляду на те, що декотрі визискувачі «євро»-тендерів не знали міри в своїй клептократії та політиканстві.
«Донбас Арена» не знала футболу вже понад три роки. Донедавна Рінат Ахметов ще експлуатував її як гуманітарний штаб, проте олігарха звідти вигнали.
Донецький аеропорт перетворився на монумент героїзмові українського солдата.
Донецьк червня 2012 року. Веселі хлопці у мирному місті
У Харкові після Євро-2012 футбол зник. Тандем Допи і Гепи поцупив футбольний клуб «Металіст» на користь олігарха Сергія Курченка, а після того, як Курченко втік до Росії, команда зійшла на пси й тепер виступає в аматорській лізі. Харківський стадіон не бачив би великого футболу, якби не команди-переселенці з Донбасу і зрідка – збірна України.
Львову пощастило більше. Донецький «Шахтар» кілька років користувався «Ареною Львів», тому поле не затяглося павутиною, а негативний фінансовий баланс вдавалося латати. Після того ж, як «Шахтар» виїхав зі Львова, на стадіон перебралися «Карпати» – арена якось та й живе. Аеропорт Данила Галицького, на щастя, теж стоїть. І – спасибі Колеснікову (#сарказм) – найближчим часом прийме кілька нових маршрутів лоу-костерів.
Київ не пропаде. На «Олімпійському» постійно грає «Динамо», а наступної весни стадіон прийме фінал Ліги чемпіонів.
Цікаво: яким чином вимірюють практичну користь із тих мільярдів, залитих у бетон? Потоком туристів, чи приростом інвесторів, а, може, успіхом національної збірної з футболу? Про «успіхи» команди на тлі недавньої ганебної поразки від команди карликової Мальти ліпше й не згадувати…
Натомість щодо туристів та інвесторів, то краще спроектуймо свої тодішні побажання до вже теперішнього досвіду Росії. Чи хтось вірить, що приїзд британців у Саранськ на мундіаль 2018 року поліпшить імідж Росії в Об’єднаному Королівстві? А чемпіонат світу в Катарі 2022 року допоможе залагодити кризу у Перській затоці? Далебі.
Червень 2017 року. «Донбас Арена» взялася бур'яном
А ще незабутньо, як у ранніх 2000-х декотрі діячі пропихали футбол на статус «національної ідеї» для українців. Війна на Донбасі нарешті ставить жирний хрестик на цій маячні. Бо ані єврочемпіонати, ані кубки «Шахтаря» на цей виклик не відповідають. Але ясно: та річ, що отримує «офіційний» статус «національної ідеї», може привабити купу грошей – бюджетних і не тільки. Поки хтось бездумно віритиме у міць футбольної ноги – чиясь спритна рука набуватиметься грішми. Бо це дуже просто: видавати успіх футболіста за успіх цілої держави. Товчемо голи – нас шанують, ми найкращі, славні сини козацького роду! І це головний індикатор нашої національної моці, яким ми смакуємо від середи до середи у дні Ліги чемпіонів, чи від суботи до суботи у дні чемпіонату України.
Чи ж не те ховалося за «славними традиціями» українського футболу кінця 90-х і початку «нульових»? Коли футбольні клуби перетворилися на цяцьку олігархів. Коли багатії мірялися не лише трубами заводів, а й дорогущими трансферами футболістів. І дивіться ж: щойно країна почала переживати найінтенсивніший період змін за історію своєї незалежності і щойно почалася сяка-така деолігархізація – як футбол, бачте, деградував. До чого довела нас «злочинна влада»!
Іноді здається: ілюзії вже остаточно розбилися. Коли ж ні: у листопаді минулого року Ігор Суркіс сказав, що футбол – це «остання відрада» для українців… Дякуємо, відрадою було б вас усіх не бачити.
У цьогорічному сезоні з Прем’єр-ліги вилетів недавній фіналіст Ліги Європи – «Дніпро». Разом із ним у нижчий дивізіон упала ще одна команда Ігоря Коломойського – луцька «Волинь». Бідося не тільки в Коломойського: лихоманить майже всі футбольні клуби. Бо для футболу скінчилися гроші. Прикро. Та саме такі процеси і діагностують справжній рівень українського футболу, котрий увесь час розвивався на корупції і на «показусі».
Добрим прикладом був сусід Славек: хоча на його душу перепадає неспівмірний із нашим рівень ВВП, при тім клуби не женуться за мільйонними футбольними трансферами, а Славеку не задурюють голови всілякими фікціями штибу «футболісти отримали завдання на сезон – стати найкращими в Європі, аби прославити наш славетний королівський край». Чи хтось би взявся порівняти рівень ВВП європейських країн із тим, скільки власники клубів витрачають грошей на купівлю футболістів? Напевне, український графік демонстрував би найбільше збочення, поряд із російським.
Голландські вболівальники не могли надякуватися Харкову за євро-прийняття. Втім, теорія «покращення іміджу» не справдилася: коли дійшло до євро-референдуму, Нідерланди показали Україні фіґу
Коли взимку 2014 року Мирон Маркевич подав у відставку з посади тренера «Металіста», то, відповідаючи на питання про причини свого звільнення, сказав такі слова: «Дещо вам розповім: мій тато у 16 років потрапив у німецький концтабір – як остарбайтер, а коли повернувся в Україну, його відправили до Сибіру – як «прєдатєля Родіни»; рідний брат батька взагалі відсидів у тюрмі за те, що воював у лавах УПА. До чого веду? Я щасливий із того, що відбулося минулої суботи (втік Янукович, – Z), – ось що важливо! А не всякі там футболи…».
То – слухайте – може, це і є те місце, коли футбол таки перетинається з національною ідеєю? Коли тренер чітко бачить, де державний інтерес переважає «всякі там футболи». Коли спортивні хулігани, котрі за інакшої нагоди продовжували б між собою ворогувати, оголошують безстрокове перемир’я і йдуть охороняти акції протесту на захист своєї держави. А потім вони беруть однострій і йдуть до війська. Такі «футбольні» вчинки набагато ближчі до національної ідеї, ніж наше минуле Євро.
На щастя, з України разом із Януковичем зникло кілька інших марнотратних прожектів, спрямованих на вдоволення власного закомплексованого єства: Олімпіада-2022, що там ще? Ну гаразд, провели «Євробачення» – було направду файно! – але таки попросімо, щоби горщечок більше не варив. Жодне показушне свято не створить нам доброго іміджу, якщо при владі буде бандит, і жоден спортивний мундіаль не дасть нам таких добрих стартових позицій, як їх дала недавня Революція гідності.
А що занепадає футбол – не страшно. Головне – не занепасти нам самим.
09.06.2017