Телевізійне виробництво постійне і плинне як життя. І так само бурхливе та цікаве. Хоч і не в Україні, де існують пластикові канали з пластиковими керівниками і таким же, ними створеним пластиковим світом. Тож поговоримо про повнокровні живі країни і перше їх півріччя, про найочікуваніші серіали – про їх злети і провали.
Очевидно, що найбільшою інтригою є свіженькі оригінальні проекти, незвідані доріжки яких глядач відкриває з бентежним незнанням: чи виявиться це ящиком Пандори, чи звільненням Тантала від його мук? Про них ми й будемо говорити… Втім, відразу хочеться перепросити – почнемо із «несвіжого». Про те, що на піку уваги, куди більшість світу пірнуло і… розчарувалося. Мова про «Твін Пікс». Звісно, це не перший сезон, мова йде про продовження і загалом третій сезон, що таким чином відхиляє нас від обраного і приємного обговорення «першої шлюбної ночі». Але «Твін Пікс» – не просто ніч, це прірва, в яку ми два роки поспіль вдивлялися на початку ‘90-х, і яка 25 років після того вдивлялася в нас. Із жахом мазохиста ми чекали на результат цього перезиркування, і ось дочекалися. Кабельний канал Show Time, творець доречних серіалів «Декстер» і «Страшні казки», купив у творця і режисера Девіда Лінча права на те, щоб дати змогу вже новому поколінню заглянути в ту сам прірву. Та сталася непередбачувана річ: тип погляду змінився. Тепер сучасний глядач розпилює темряву ліхтариками, сканує на предмет того, що там є, а чого не видно – аналізує з допомогою комп’ютерів. Як в радянському мультику про Кентерберійського привида: навіть дітей тепер не злякати нічним брязканням ланцюгів, а дорослих це просто таки дратує, тому привиду чемно пропонується змастити заіржавілий інструмент лякання машинним мастилом.
Всі сюрреалістичні й абсурдистські фішки Лінча більше не є ані страшними, ані вражаючими. Фільми Яна Шванкмаєра і Квентіна Дюп’є привчили до цього обізнану публіку, а необізнану таке просто «не гребе». Маріхуана, «молоко» чи навіть ЛСД не підходять, бо уповільнюють, а сучасний світ має кокаїнову швидкість. Тому й ритм нового «Твін Піксу» – не commeilfaut. Те, що було новим, психоделічним, медитативним і заворожуючим в ‘90-91-му роках, наразі нудне, дивне повторення вже всім відомого. Ні Чорний вігвам, ні мова-як-у-глухих, ні застигле обличчя Дейла Купера, ні нічні проїзди лісом – це все вже не працює. Лінч не став гіршим, він не став нормальним – він залишився тим самим. Божевільним, іншим, – таким як і був. Хоч і не без оновлень. Тепер історія розгортається не тільки в містечку Твін Пікс у Вігвамі, а й в Нью-Йорку. І нью-йоркська детективна історія розслідування вбивства не без своїх родзинок (чого тільки коштує саме вбивство – вартісний уваги жах). Але фактично 3-й сезон «Твін Піксу» є подарунком шукачам відповіді на питання «хто вбив Лору Палмер?» і куди зник Купер.
Назагал критики оцінили новий сезон високо. На порталі Metacritic рейтинг складає 74 бали із 100, а на IMDB- 9,4 з 10. Протилежна ситуація з НЕкритиками – перші два епізоди, показані 22 травня один за одним, переглянуло лише 506 тисяч звичайних смертних. А це – провал, і особливо, якщо порівняти з аудиторію першої серії першого сезону 1990-го року, коли біля телевізорів, часто лампових, зібралося понад 34 мільйони глядачів.
Зрозуміла річ, динаміка перебігу подій, швидкість зміни планів та кадрів не є вирішальним у боротьбі екранного продукту за увагу публіки. І тим паче за рейтинг критиків. І четвертий сезон британського серіалу «Шерлок» це підтверджує. Блимання зображення у стилі музичних кліпів та блазнювання перед масовою аудиторією – розтовкмачування кожного сюжетного повороту – пішло на гірше серіалу, чий новий сезон критики розбомбили, як німці Лондон під час Другої світової. Мають бути такі собі звичайні чари, що органічно поєднують ритм і сюжет, таємницю та її подачу. Як в іншому британському серіалі, «Табу», першому в цьому році гіпнотичному зразку телевізійної магії. Штучний світ довікторіанського Лондона потворний, мов містер Гайд, але переконливий, як доктор Джекіл. А сам герой, Джеймс Ділейні, є уособленням нашого, сучасного уявлення про минуле, стилізованого і містичного, пропущеного крізь призму художнього бачення. Один з найбільш очікуваних – як бенефіс улюбленця публіки англійського актора Тома Гарді, – «Табу» повністю виправдав очікування, хоча й немало знервував манірних і блакитно-кровних любителів «Абатства Даунтон». І не тільки тому, що він жорсткий і брудний, дражливо містичний, але прямолінійний, з рясним кровопусканням і гріховним кровозмішенням – мов реальний портрет Доріана Грея, виставлений на огляд. А й тому, що противники серіалу переконані в його «багатозначному ніщо», натякаючи на сенс, якого ніби, як у зайця хвоста…
Велику ставку робили і на «Смарагдове місто», бронюючи йому поважне місце у списку «найбільш очікуваних». Бо шоураннером і режисером «…міста» є Тарзем Сінгх, любитель в кадрі (а може й в житті) використовувати елементи БДСМ і естетизувати насильство. Втім, над кожним творцем стоїть адміністратор, і умови роботи диктують саму роботу. Замовником виступила одна з національних мереж Америки, , де мовлення охоплює 99% сімей США. Тож і контент мусить бути приземлений і усереднений, і бажано з рейтингом не більше за обмеження в 14 років. Оригінальність форми – як для серіалу – суттєво була пригнічена сценарним спрощенням. Казка про чарівника з країни Оз мусила залишатися казкою, не зважаючи на численні осучасненні відхилення та відсутність дитячого вектору спрямування. У підсумку ми отримали ріденьку зупку замість гострого і наваристого харчо, звичного для Сінгха. Та коли мова йде про телебачення і національного бодкастера, перець та спеції забираються з рук куховара-режисера, любителя . Не допомогли ні страшна суть Сінгха, ні його (і наш) улюблений виконавець людей-монстрів Вінсент Д’Онофріо у ролі Чарівника – серіал закрили після першого ж сезону. Менше з тим, злочином буде не відмітити чумові ідейки, за рахунок яких «Смарагдове місто» залишиться достойним представником візуалізованих збочень збочених творців: наприклад, дорога з жовтої цегли, посипана опіумом; або лісоруб, що закохався в друга-хлопчика, який раніше був дівчинкою, яку перетворили на хлопчика…
Сміливість ідей – ось як можна охарактеризувати перше півріччя телевізійного ринку. Ні в Британії, ні в Сполучених Штатах не бояться експериментувати (коли є відповідна аудиторія). Кращі не йдуть вже раніше пройденими шляхами, видумуючи паралельні, або навіть перпендикулярні доріжки. І одна з вершин сміливості та оригінальності в цьому сенсі – «Легіон». Будучи спін-оффом марвелівських коміксів, він мусив би орієнтуватися на численну і давно спаяну та ідейно – і формально – вивірену аудиторію. Та попри це зробив революцію в жанрі про Людей Ікс і додав хаосу в середовище фанатів: любителі коміксів однозначно відчували амбівалентні почуття щодо серіалу. В суміш драми, комедії, екшену, тріллеру і фантастики густесенько додали вінтажного стилю, сюрреалізму і – що дуже важливо – гротеску та стьобу. Творці «Легіону» наважилися, як у Іздрика, «мавпувати все, що можна було мавпувати: художні прийоми, філософські методи, засоби вираження, форми протесту і форму окулярів…». І це було чудово! Фонтан ідей, різновид прозрінь і розмах крил! Вперше кіно по коміксам і про мутантів можна було дивитися – і радити дивитися! – ні тільки дітям і людям з дитячими уявленням. Можна було сміятися і чудуватися, захоплюватися і боятися.
О, яке це рідкісне явище! Як і всезагальне схвалення: на порталі Rotten Tomatoes рейтинг у серіалу склав 93%, на Metacritic – 82 бали, на – 8,6, а прем’єру серіалу загалом подивилося 3,27 мільйона глядачів. Це на мільйон більше, ніж у серіала «Табу»… Все разом може завдячити сміливості, на яку наважилися головні замовники – канал і компанія 20th Century Fox Television. Щоправда, тут ситуація проста: у торбинці злетів лежать «Сини анархії» та «Міст», «Вейворд Пайнс» і знаковий «Фарго». А шоураннером «Легіону» був сценарист «Фарго», Ноа Хаулі… Це як культивація, як еволюція, а не дееволюція, як в Україні, де в ефір навмисно ставлять найгірше, бо ж як потім справитися з кращим – аудиторія почне розумнішати, сценаристи – просити більше грошей, продакшени не будуть загинатися, як зараз…
Ще один приклад великого кабельного телеканалу США, НВО, який поставив на немасового режисера, що до цього проявив себе в «розумному» кіно – канадця Жана-Марка Валле, режисера пронизливого «Кафе де Флор», сміливого «Далласького клубу покупців» і правильної «Руйнації». Він повністю сам відзняв сім епізодів серіалу «Велика мала брехня». І наразі це, напевно, кращий серіал 2017 року. Як гіпнотизер на сцені, серіал поглинає твою увагу, потім твою свідомість і нарешті підсвідомість… І ось перед усіма в залі розкриваються найпотаємніші, найглибші і найбільш огидні секрети. Але як тонко це зроблено! Ніякої наруги над глядачем!.. За сюжетом поступово, влучними мазками, точно підміченими деталями, реакціями людей в стандартних ситуаціях, моделюється життя заможних сімей, в яких, як і у всіх людей на землі, шафи забиті скелетами. Майстерність цього моделювання однозначно заслуговує «Золотого глобуса» за кращий серіал, сценарій і/чи акторський ансамбль: Різ Візерспун і Адама Скотта, Ніколь Кідман і Александра Скарсгарда, Шейлен Вудлі, Лори Дерн та інших. Тріллер тут на рівні Хічкока, детектив – не гірше за Крісті, а шокова розв’язка у фіналі – як знамениті закінчення М. Найта Шьямалана.
Хтось із особливо прискіпливих може вказати на факт екранізації – мовляв, це ж в першу чергу вислуга автора інтриги, австралійської письменниці Лайан Моріарті та її однойменної книги зі списку бестселерів New York Times. Так, без сумніву, книжка Лайани запаморочливо гарна, але наявність доброї літератури в основі серіалу, на жаль, не гарантує такого ж доброго наслідку. Підтвердження? Будь-ласка: екранізація коміксу Роя Томаса і Гіла Кейна «Залізний кулак», що на цей момент входить у антисписок очікувань – як найбільше розчарування року. І це при тому, що створений революціонером-провайдером , є частиною всесвіту «Марвела» і вже мав підґрунтя у вигляді незвичних і добре прийнятих фанатами екранізацій «Шибайголови», «Джесікі Джонс» та «Люка Кейджа». Ок, це комікс, це не велика література. Тоді згадаємо «Лемоні Снікет: 33 нещастя», екранізацію блискучих дитячих романів американця Денієла Хендлера. При всіх чеснотах цього серіалу – фантастичних декораціях та спецефектах, високих рейтингах і вже підтверджених одночасно 2 сезонах, його нудно дивитися. І не зовсім зрозуміло нащо: інтрига вже розкрита фільмом з Джімом Керрі в головній ролі, перипетії важкої долі дітей Бодлер хоч і карколомні, але одноманітні, а головний поганець і центр тяжіння всього сюжету – хоч фізично на голову вищий за Керрі, як актор – рівно на голову його нижче.
…Чому один серіал смакує публіці, а інший – ні? Чому 100-мільйонні «Ігри престолів» були сприйняті на «ура», а 100-мільйонний «Край «Дикий захід» глядачі засудили? Чому збільшену до серіалу «Рідіохвилю» від каналу CW, примітивну і пласку, як камбала, закрили, а «Поза часом» від , не «товстішу» і не розумнішу – залишили в ефірній сітці? Чому не вдалося зробити захопливим британський серіал «Великий куш», якщо була така класна першооснова – однойменний фільм Гая Річі з Бредом Піттом?.. Бо ніхто точно не може спрогнозувати 100% позитивний результат. І кожен новий продукт – рулетка долі. Ніхто не сумнівався в «Залізному кулаці», а він дав мінімально очікувані рейтинги. Натомість ніхто не ставив на «13 причин чому» від того самого ’у, а він вистрілив. І так, що спровокував потужний резонанс в Сполучених Штатах і Канаді. Розповідаючи про зґвалтування і самогубство дівчини зі старших класів, він збурив суспільство до обговорення цих проблем в школах, до обговорення існуючої системи спілкування дітей і батьків.
І вже точно ніхто не міг сказати, чи вдасться перенесення на екран роману Ніла еймена «Американські боги». Всі критики і журналісти поставили його у свій топ телесеріальних очікувань 2017-го року. І тому, що у нього за душею премії Н’юбела, Г’юго і Стокера, і тому, що за нього попервах взявся гігант НВО, і тому… що його в принципі неможливо екранізувати, а неможливо – це виклик! І попри відмову НВО від проекту, його підхопив канал , не менш іменитий. «Чорних вітрил» цілком вистачить для підтвердження його іміджу. Однак, «… боги» виправдали дещо інше, ніж від них очікували. Все відбувається в інший спосіб, ніж ми на те розраховуємо, і серіал показав протилежність кожної з можливих ситуацій – він не є ані провалом, ані успіхом. В тому сенсі, в якому цього хотіли б керівники студії чи боялися фанати роману. Здається, химернішого продукту кабельний американський телеканал ще не випускав. Поєднуючи в собі містику, жахи, гротеск, драму і чорну комедію з очевидним відхилом в арт-хаус, «Американські боги» поки займають перше місце… як найбільш неординарний, невизначальний і позасистемний серіал, і працює він скоріше на імідж каналу і загалом американського телебачення, ніж на прибутки. А як інакше можна потрактувати офіційне затвердження другого сезону ще до виходу в ефір першого?
P.S. В статті не вказані багато інших серіалів, про які сказати просто не вистачило місця, втім, можемо заспокоїти тих, хто очікував на драматичний мінісеріал «Ворожнеча» із Сюзан Сарандон і Джессікою Ленг, вестерн «Син», військово-драматичний «Шостий» чи британську костюмовану драму «Алкіон» – це варті уваги речі. Натомість британська «Герилья» з Ідрісом Ельбою, американська «Заручниця» за французькою трилогію Люка Бессона чи «Тренувальний день» з останньою роллю Білла Пекстона не виправдали надій. Рулетка проминула вибране число. Чи я чогось не догледів…
07.06.2017