З буденних таємниць рідної мови

Олекса Синявський: "Норми української літературної мови". Українське Видавництво, Львів. 1941 р., ст. 364.

Часто чуємо нарікання наших інтелігентів, чому наші вчені нарешті не дадуть нам остаточних правил, як писати і говорити. Ті, що так нарікають, здебільшого уявляють собі мовні закони на зразок правил вуличного руху. Хто з нас зважився би спитати їх, чи вони часом заглядають до граматики або словника? Само слово "граматика" наводить жах на тих, що не бачили такої книжки ще від гімназійної лавки.

Ось перед нами спроба, зроблена 12 років тому, коли т. зв. українізація в СССР висунула потребу дати людям у руки підручник, який розв'язував би різні мовні сумніви. Тут знайдете не тільки те все, чого ви шукаєте у звичайній граматиці, коли вивчаєте чужу мову, але і багато дечого для вас несподіваного. Чи ви задумувались коли над тим, чому ви те саме слово різно наголошуєте, відповідно до свого настрою? Це залежить від місця, яке воно займає в реченні. Раз кажете ба’йдуже, раз байду’же, а то і байдуже’ — переконані, що теж інші слова в українській мові (так само як і ви за ними) хитаються на всі боки. Синявський робить спробу вказати на деякі напрямні в цьому ніби-то безладді. Коли вам здається, що наш нарід зовсім своєвільно говорить "багато книжо’к", але "сто кни’жок" то треба вам знати, що українці, які мають добре вухо для мельодійности рідної мови, зовсім послідовно наголошують інакше те саме слово, коли воно йде в черзі з іншими, які тратять свій звичайний наголос або його набувають.

Ніхто не повинен читати граматики, наче роману. Така насолода доступна тільки для мовознавців. Адже навіть запеклі господині не всилі прочитати одним махом цілу куховарську книжку.

Ви розгорніть тільки такі суворі "Норми" наприклад на главі словотвору. Це роз'яснить вам таке часте ваше здивування, звідкіля береться в нас раз-у-раз так багато нових слів. Слова народжуються так само, як діти і машини, і природно, і для життєвої потреби чи конечности. Наш нарід віддавна виявив небувалий творчий хист у мові, яка в нас недаремне споріднена з піснею. Добре каже автор: "Як знаючись тільки добре на музиці, маючи вправність у грі людина може взяти і новий добрий акорд, так тільки глибоко й повно знаючи мову, можна витворити нове слово, без наміру, не надумано, а цілком натурально, "само собою".

Саме вухо каже вам, що неоднакове значення мають такі всі прикметники як довгий, довгенький, довгавий, довганястий, довгасний, довговатий, довговастий, довжелезний, довжезний, довженезний, довженний, довгелючий, довгеленький. В усякому разі вони, наче птахи, відрізняються від інших, хоч їм і близьких своїм "хвостом". Чи навіть людей зовсім незацікавлених мовними проблемами не здивувало не раз явище, що в якомусь моменті розвитку нашої мови почали зникати слова з такими "хвостиками" як "аючий" та "уючий", а на їх місце почали народжуватися куди кращі, приємніші для нашого вуха та ока слова з прикметниковими наростками на "ивий" і "ливий". Чи не краще сказати "жартівливий" ніж "жартуючий", "дрімливий" ніж "дрімаючий", "втихомирливий" ніж "втихомиряючий"?

(Д. б.).

[Львівські вісті, 04.06.1942]

(Докінчення)

Ви зупинитесь на хвилину над таким чисто вченим питанням як роля наростків у значенні слів, аж тут мимоходом ваш зір паде на цілу низку прегарних незаступних слів, які ви чомусь так рідко вживаєте в розмові та письмі. Ось кілька з тих прикладів, які наводить Синявський при прикметникових наростках: зоревий, дебеластий, головастий, пикатий, окатий, стрільчатий, стовбатий, верткий, отакісінький, манісічкий, грузький, заміткий, вязкий, шумкий, непамятливий, непробудний, тямовитий.

А яке незвичайне багатство прикладів з літератури, з живої мови та усної словесности знайде читач у головній частині "Норм" — у відділі "Синтакса". Тут автор старається вказати на різні чужомовні шкідливі впливи, за якими йдучи сліпма письменники і звичайні письменні люди, викривляють духа мови і творять інколи ломиголовки для читача нпр. "Дігтер вийшовши з в'язниці повідомив про катування прокурора" — так і не знаєш, коло катували. Навіть найзвичайніші речення такі як "Це вчора трапилось" набирають іншого значення, коли в них переставити слова "Вчора це трапилось", "Трапилось це вчора". Порушуючи нормальний лад слів у реченні, письменники йдуть стихійно за різними духовими вимогами, щоб переносити ритм на деякі поодинокі слова та словосполучення. Як це робиться, чому, чи завсіди доцільно, чи можна в цій царині відкрити якісь закони — це все питання цікаві для кожного, хто має до діла з живим словом. Головно вчителі і робітники пера можуть з міркувань Синявського навчитися багато дечого.

Хто не має терпцю перегорнути всю книжку, хай починає з її кінця. Там він знайде розділ про сполучники. Це такі маленькі, непомітні словечка як "а", "але", "хоч", "аби", "бо", "би", "ба", "же", "і"... А які дива з ними витворюють наші грамотні люди! Мало хто в нас певний, де можна покласти і "й" або "та", гадаючи нпр. що саме тепер прийшла кон'юнктура на "й". Самому питанню, коли вживати "та" і коли "і" присвячує Синявський майже повних чотири сторінки.