Уваги українізаторам

Ця передмова Олекси Синявського до "Норм української літературної мови" – монументальної, за словами Юрія Шевельова, праці, "яка і сьогодні має значення авторитету і закону для української літературної мови", – знову стає актуальною, бо не обтяжені знаннями "українізатори" вкотре беруться вчити нас "правільних проізношеній", цілковито підтверджуючи т.зв. ефект Даннінґа-Крюґера, коли люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки й ухвалюють невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє це усвідомити.

Тільки там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно зформується єдина всеукра­їнська літературна мова — чиста та красна.

Як і кожна велика справа, українізація не обійшлася без певних збочень, перекручувань, ухилів. Велетенський стихійний і організований розмах українізації не міг не породити й специфічних ухилів та викривлень саме в українській мові. Свого часу навалою навалили були всілякі мовні барбаризми, без найменшої користи захаращуючи мову зайвиною, непотребом. У боротьбі з цим виявився другий ухил, в своїй основі не менше шкідливий, як і перший. Це тенденція „українізувати“ українську мову. Справді бо, як назвати досить поширені тепер намагання прищіпати українській мові все таке, що не властиве російській чи польській мові, обминати все спільне з ними, і тим з одного боку подекуди калічити мову, а з другого зводити її на ступінь селянського примітиву? Тільки наявністю цієї тенденції можна пояснити такі, напр., явища, як дуже поширені в Києві написи „Будинок належить до Іваненка“ (бо „Іваненкові“ ж, мовляв, не досить буде по-українському, нагадуючи російську конструкцію), написи в трамваях „не виглядати“ замість „не висуватися“, оті безконечні „вважаю за зайве“, „перш за все“, „визволений від пролетаріяту“ (замість „пролетаріятом“) і т. ін.

Але всі такі нісенітниці зрозумілі в світлі виразної тенденції „українізувати“ українську мову за всяку ціну: все, що хочете, аби тільки не було схоже на російську чи на польську мову, аби тільки „своєрідне“, „своє“, „одмітне“.

Та в тім то й річ, що винні цьому не тільки ті недолугі українізатори, що частенько збиваються з твердої колії знання на м’якенькі манівці вигадок. Привід до такого калічення дають деякі теоретики мови, що в етнографічних матеріалах добачають альфу й омегу української мови, а в мові М. Вовчка вершок стилістичних досягнень і можливостей. Голінні до всіляких (навіть і фалшивих) архаїзмів мовних, ці теоретики ідеал української літературної мови бачать у далекому минулому, в тих часах, коли непорочна українська мова обслуговувала непорочні інтереси селянської садиби. Власне це епігони (нащадки) колишніх „народників“, що, приходячи до українського народу зокола, на нього і зокрема на його мову дивилися як на екзотику, отже й помічали насамперед „своєрідне“, незвичайне. Звідціля й характерна імітація української народньої мови з неминучою пристрастю до „занадто“ народніх виразів у таких письменників, як Квітка, М. Вовчок.

І от сьогочасники народники-мовознавці, не маючи спромоги втримати літературну мову в берегах селянської – та ще й колишньої селянської – мови й селянської тематики, намагаються „українізувати“ її, защіпаючи їй дивовижні „своєрідності“. Не всі, певна річ, курйози пішли безпосередньо від тих теоретиків, але з них береться ця течія навмисної „українізації“ української мови на подобу наведених зразків.

Рішуче не поділяючи цієї тенденції й засуджуючи її як шкідливу для розвитку української мови, мушу вказати на засади своєї праці й її спрямування.

Насамперед я виходжу з визнання, що мову творять маси і тільки маси, отже й маси живі, а не тільки колишні; найкраще мову виявляють і оформлюють письменники, надто найталановитіші; автори ж таких книг, як оця, повинні тільки вивчати мову і нічого їй не нав’язувати. Не фетишизуючи ні народньої мови, ні мови будь-якого одного письменника, автор цієї книги вважає українську мову в цілому річчю незмірно більшою, ніж мова якогось письменника чи мова етнографічних матеріялів. Не відкидаючи взагалі такої речі, як „мовний смак“, автор проте найкращий „мовний смак“ має за величину дуже малу проти того, що становить собою ціла українська мова.

Основний авторів намір – давши ніби анатомію й фізіологію української літературної мови, збагатити мову читача гнучкими й різноманітними можливостями, прищепити йому звичку спостерігати мову інших й любов до мови найкращих письменників, наблизити їх мову до нього, пояснити її, а не відтрутити різними заборонами, приписами й рецептами, і нарешті привчити уміло використовувати всі мовні можливості на своєму місці. Звичайно, це все передусім стосується лексики й синтакси, такі ж речі, як морфологія, правопис тощо повинні бути тільки точно формульовані. Та й такі речі, як синтакса, синтаксичні пари чи фразеологічні звороти, зрозуміла річ, не могли не цікавити автора з нормативного боку, тільки ж нормативність він тут розуміє не як самоправну й безпідставну заборону й дозвіл, а як вияснення значіння словосполучення, поширення його, стосунки до споріднених, іноді походження, словом усього того, що допомогло б споживачеві книжки якнайкраще усвідомити факт. Автор цілком переконаний, що не тільки самовільні заборони й дозвіл, а навіть слушні й доречні призводять лише до калічення й зодноманітнення мови, коли вони подаються в супроводі тієї думки, що гарне в мові міряється віддаленням від російського, польського тощо і орієнтацією на найвідсталіші культурно верстви українського населення. На його думку органічний і на своєму місці мовний барбаризм кращий, ніж недоречний „українізм“, а вже надто вигаданий, штучний, бо „кращий живий собака, ніж мертвий лев“.

Ця книжка не підручник, а тільки порадник, а часто попросту покажчик. Обсяг її дуже широкий – від абетки до тонкощів ортоепії, словотвору, пунктуації тощо.

Корисна вона може бути тим, хто з самої професії своєї повинен ставитися до мови уважно, пильно, передусім учителі, а потім і взагалі всім, хто, кохаючись у слові, потребує перевіряти себе, порадитися щодо того, чи вживається такий то мовний факт, чи дуже він поширений, який відтінок він має супроти споріднених тощо.

Зокрема автор був би дуже щасливий, коли б ця його книжка потрапила до рук українського артиста, де той міг би покористатися з розділу Ортоепія, і таким чином може хоч трохи покращала б вимова в нашому театрі, часто ще й досі дуже недобра (акання тощо).

Слід іще сказати, що цією книгою я ніби синтезую свою дотеперішню працю в галузі української літературної мови, дуже щедро використовуючи матеріал із таких своїх праць, як „Порадник української мови“, „Украинский язык“ тощо. Здебільшого, звичайно, той матеріал ґрунтовно поперероблюваний й подоповнюваний, а окремі місця й розділи заново написані.

Відповідну літературу я намагався використати якнайповніше, хоч вона за останні роки так зросла, що про повне використання її говорити не можна.

20.IV. 1930.

[Олекса Синявський  «Норми української літературної мови» (Харків, 1931), с.5–8]

Назва редакції.