Сучасна українська поезія

Конспективним оглядом А. Б. "Сучасної української поезії" розпочинаємо в "Українському Віснику" друкування серії статтей, з яких міг би читач познайомитись у головних рисах із розвитком українського духового життя за останнє, таке вирішальне для нас чвертьстоліття.

До праці А. Б., написаної напередодні окупації большевиками Західніх Українських Земель, долучаємо зпід власного пера стислу характеристику поетичного обличчя О. Ольжича та кілька заміток про головні появи в поезії на українському книжковому ринку за останні 21-22 роки.

Світова війна застає українську поезію в періоді ліричного розцвіту під прапорами естетики й символізму. Репрезентована іменами М. Вороного, О. Олеся, Гр. Чупринки — над Дніпром та галицькою "Молодою Музою" (В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, та ін.), зрісши під подихом революції 1905 р. та світанком нової доби, що здіймався над мертвою австрійською імперією, вони, ця поезія, підносилася духом і падала разом із хвилею суспільного напруження подій.

В грізній стихії Світової війни, що перекотилась через безвладно тіло української нації, потонув її болючий крик. Зусилля жменьки молоді, що в хаосі біснування намагається поставити на вітрі національний прапор українського лєґіону, приковують її очі й освітлюють морок.

Але бє грім революції 1917 р., коли українські полки виходять на вулицю і над Україною сходить найсліпучіше сонце! Ціле море "сонця і блакиті" (Олесь) заливає землю. Тоді само зазвучали "соняшні клярнети" молодого Тичини.

Та коротка революційна весна замінилася громовицею українсько-московської та українсько-польської війни. Чотири роки надлюдських зусиль та нечуваних жорстокостей і збройний відступ зраненої армії на еміґрацію — підірвали голос української поезії, що кричав слова болю і заохоти у шалінні бурі, і створили грань її розвитку.

Чупринка бере до рук рушницю повстанця і падає під кулями Чека. Олесь Вороний, В. Самійленко, С. Черкасенко, Пачовський — ідуть на еміґрацію виспівувати свій біль і незломану віру на холодному камінні чужих столиць. Інші замовкають назавжди. І коли чуємо ще тепер голоси поетів цієї ґенерації, поетів, що з них мало хто залосився (деякі з поетів старшого покоління під стихійним тисненням націоналістичної революції будяться з духової лєтарґії й, віднайшовши в собі нову віру в життя, стараються на оптимістичний тон переладувати ще недавно безнадійний голос своєї музи), то все це є голоси з минулого, чужі новій суворій добі.

Сучасна українська поезія — це нові люди і нові слова.

***

Література поділеної України виростає на кожному терені з відмінної суспільної дійсности, виставлена різним впливам. Повстають місцеві осередки та зони, але духова єдність нації не нарушується. Всі ці місцеві явища мають тенденцію всенаціонального охоплення. Спільним знаменником цілої української суспільности, а тим і поезії, є щораз потужніше тиснення стихії націоналізму.

Найширший літературний процес був з природи речі на основному масиві української території — на Східніх Українських Землях.

Епіґони символізму: О. Слісаренко, Я. Савченко, Д. Загул, М. Терещенко скоро гублять тут голос. Перший іде до футуризму, щоб потім перейти на реалістичну прозу і нарешті із загальним розгромом української культури на СУЗ в 1930 р. бути зліквідованим. Решта падає жертвою офіційного "совєтського реалізму".

Д. Загул, а особливо марксівський "ерудит" Я. Савченко, ламають списи, як критики за "пролєтарську" літературу, але обвинувачені в націоналістичних ухилах — рівнож ідуть на заслання, згл. пропадають без вісті.

Дуже характеристична роля припадає П. Тичині, центральній постаті української поезії перших років революції, якого вплив на розвиток української поезії був дуже значний. Глибоко самобутнє явище: він найближче може бути окреслений як імпресіоніст. Тичина зріс із стихійного національного піднесення і ясної музики 1917 року, коли то "предки вийшли з могил" і над золотом київських церков замаячіли "голуби і сонце" ("Соняшні клярнети", 1918). Ясність доби розливається тут у радісну музику космосу, світлий пантеїзм. Тичина цього часу надзвичайний і неповторний майстер звуку. Його поезії викликають враження абсолютної нематеріяльности, видаючись вязкою музичних тонів — така надзвичайна є ніжність барв, невломивість образів та граціозність конструкції. Поезії цієї Тичинової збірки нагадують найтонші мініятури. Ліричний хист Тичини є неперевищений в українській поезії та знайде собі мало анальоґій і в світовій літературі.

Та на Україну впала "горобина ніч", стали "всі шляхи в крові". Тичина побачив "Скорбну Матір", що бродить українськими житами. шукаючи тіла свого розпятого Сина! "Стоїть сторозтерзаний Київ" і Тичина гукає: "Діждеться Вкраїна свойого Мойсея, не може так буть!" (Збірки "Замість сонетів та октав", 1920, "Плуг", 1920).

Большевицька влада скоро повела на виразну фігуру Тичини упертий і непереборчивий наступ. Під тиском поліційної критики, перед перспективою кінця стількох українських культурних діячів, у його поезію проходять нові неорґанічні "соціяльні мотиви" та публіцистично-полємічний тон, деформуючи її основно, і поет одверто запитує себе: "а може і собі поцілувати пантофлю папи?" ("Вітер з України", 1927). Скоро він це й робить остаточно, стаючи формально на становищі "пролєтарського реалізму". З Тичини стає один із придворних скоморозів, що мусять складати "вірші" на палацові події з приводу удушення червоного троцькістського візиря, або на славу "найдемократичнішої у світі конституції" (останні збірки Тичини: "Партія веде", "Чуття єдиної батьківщини", і т. п.).

Імпресіоністом, як Тичина, був теж комунізуючий М. Чумак, чутливий лірик, девятнадцятилітнім юнаком розстріляний денікінською контррозвідкою (збірка "Заспів", 1919). З часом його вірші попали в Совєтах... на індекс.

Цікавою поставою був В. Еллан-Блакитний, член Центрального Комітету компартії України, редактор харківського офіціозу "Вісті". Віг був поетом сильного вислову, що відбив неврівноваженість та динаміку революційної доби (збірка "Удари молота й серця", 1920). Як літературний критик, Еллан був першим теоретиком "пролєтарської" літератури, висуваючи імпресіонізм як властивий для неї стиль. Рано померший, він зазнав по смерті і офіційної (за "буржуазність") критики, бо большевизм прийняв офіційно за стиль "пролєтарської культури" реалізм — і твори Еллана були останньо взяті також на індекс.

Тут треба згадати відомого М. Хвильового, більш знаного як прозаїка, основника літературної орґанізації "Вапліте" та провідника в протимосковській боротьбі на полі літератури. Він був автором теж кількох збірок поезій ("В елєктричний вік", 1921, "Молодість", 1921, "Досвідні симфонії", 1922). Їх характеризує романтично-імпресіоністичний стиль. Націоналіст Хвильовий завзято боровся проти наступу казенного реалізму, що був засобом духового опанування української культури Москвою, і самогубством (1988 р.).

*

Окрему ґрупу творили футуристи з орґаном "Нова Ґенерація" та теорією "відмирання мистецтва". Проводив ними М. Семенко, характерна фігура екстраваґантного снобізму (збірки "Девять поем", 1918, "П'єро задається", 1918, "Кобзар", 1924. і т. д.).

З футуристів вийшов ряд поетів, що принесли з футуризму освіжений матеріял слова, динамічність та революційний дух. Футуристи гралися на найбільших комуністів, а в дійсності осмішували й компромітували комунізм. Журнал "Нова Ґенерація" був закритий за надто свавільне у совєтських умовинах теоретизування та шкідницьку практику. М. Семенко зник без сліду. Г. Шкурупій, поет (збірки "Психотези", 1922, "Барабан", 1923, "Жарини слів", 1925), цікавий прозаїк та критик пішов на заслання, обвинувачений в приналежності до терористичної націоналістичної орґанізації (1935).

Друга талановита постать, що вийшла з футуристів, був О. Влизько (збірки "За всіх скажу", 1927, "Моє ударне", 1929, і т. д.). Він дав українській поезії багаті морські мотиви та цікаву динамічну ритміку. Його творчість ціхує бадьорий боєвий світогляд, ясний оптимізм. Разом з іншими письменниками обвинувачений в підготовці терористичних актів проти совєтської влади, він був разом з 28 товаришами зпоміж української еліти розстріляний за вироком військового суду 1935 р. З футуризму виплив нарешті пізніший член "Вапліте" М. Бажан (збірки "17-тий патруль", 1920, "Різьблена тінь", 1927), поет дуже виразної індивідуальности — культурний і своєрідний у своїй тематиці, трактуванні й формі. Найціннішою є його збірка "Будівлі" (1929), де поет досягає високої зрілости концепцій та експресивности вислову, його пристрасне протиставлення московській духовості та глибоке почуття звязку з національною традицією стягнуло на нього урядові репресії. Бажан мусів замовкнути. В останні роки Бажан знову був допущений до літератури. Він робить благонадійні, формально високоякісні переклади (поема Шота Руставелі "Витязь в барсовій шкурі", тощо) та час-від-часу пише панегірики високопоставленим особам.

***

Найяскравішою появою на Східній Україні була київська школа неоклясиків. Давня столиця України, Київ, від початку окупації протиставилася Харкову, що, як столиця "Совєтської Української Республіки", був ворітьми впливу московської комуністичної культури на Україні. В час розцвіту в Росії футуризму, імажинізму та урядової фаворизації на Україні "пролєтарського реалізму", Україна, в особі неоклясиків, протиставила їм національну творчість, оперту на клясичній традиції та західній культурі й виразно ворожу духово, до азійсько-комуністичного наступу та витвореної ним дійсности. Чоловим поетом цієї течії був М. Рильський, ідеолоґічним провідником — М. Зеров.

М. Рильський почав друкуватися ще перед революцією. Перша його збірка "На білих островах" (1910), написана 16-літнім хлопцем, зраджує вплив символізму, але й виявляє вже основні для творчости Рильського клясицистичні тенденції.

Дальші збірки поета ("Під осінніми зорями", 1918, "Синя далечінь", 1922, "Поеми", 1924, "Крізь бурі і сніг", 1925, "Тринадцята весна", 1926) показують його вже у всій зрілості та завершенності. Рильський — поет неповторної особистости. Його неоклясицизм не має в собі нічого з формалістичного холоду, чи гіперболічної патетики та врочистости. Поезії Рильського ціхує особливе ліричне тепло. Клясичним в нього є, попри античні мотиви й форми, основне: спокій та внутрішня гармонія духовости й віршу.

Будучи в своїй природі ліриком, Рильський, великий майстер, дає теж зразки прекрасного епічного стилю, зокрема у своїх перекладах (напр. "Пан Тадеуш" — Міцкевича).

М. Зеров — літературознавець, перекладач клясичних авторів ("Антольоґія римської поезії", 1920) — був чоловим теоретиком і критиком неоклясиків. Професор української літератури на київському університеті, властивий редактор київської трибуни неоклясиків "Життя і Революція", він був тим, хто формулював позиції неоклясицизму, обстоюючи звязок з европейською культурною спадщиною та високу культуру слова. Був він тим громозводом, що в нього били всі громи марксистівського Олімпу.

Але одночасово Зеров був і практиком своєї ідеї, видавши збірку ориґінальних поезій, "Камена" (1924), що клясичною досконалістю нагадують Герадія. Суворіший, холодніший в порівнанні до поезії Рильського, клясицизм цієї збірки виразно вплинув на молоду українську поезію.

Третім великим неоклясиком був П. Филипович, рівнож професор Київського Університету та літературознавець. Більш динамічний, ніж два попередні, Филипович виявляв в своїх глибоких рефлєксійних поезіях ("Земля і вітер", 1922, "Простір", 1925) більший суспільний змисл та гостріше відчуття дійсности.

Вплив неоклясиків на українську літературу ставав щораз більший через світоглядову базу та культуру і якісний рівень їх творчости. Під їх сильним впливом стояв другий великий український літературний журнал — харківський "Червоний Шлях" та інш. Ряд молодих авторів згуртувався по цілій Україні навколо ідей цієї школи.

Д. Тась, О. Лан, з їх спокійною формою, романтична Л. Могилянська, національний М. Антіох (обоє властиво найпізніші символісти), елєґійний, часто емоційно напятий Е. Плужник ("Дні", 1926, "Рання осінь", 1927; в недовгому часі має вийти посмертна збірка поета  — "Рівновага"), дуже культурний у своїх поезії автор старшої ґенерації М. Філянський — та інші.

Окремої уваги заслуговує В. Мисик, молодий поет-"комсомолець" з пантеїстично-містичним відчуттям природи та глибоким духовим контактом з психікою українського села ("Трави", 1927).

До неоклясиків прийшов вкінці своєї творчости теж Д. Фальківський ("Чабан", 1925. "Обрії", 1927, та інші). Комуніст, відомий своїми пригноблено-розпучливими поезіями на тему спогадів з чекістської діяльности та духового конфлікту між собою, як сином села, та чужим містом, Фальківський в цій своїй попередній творчості є ще реалістом. Справжнього майстерства досягає Фальківський у своїх пізніших речах. Зокрема є він прекрасним баталістом.

Кінець неоклясиків був основний. З посиленням московського наступу на Україну підчас колєктивізації, приходить розгром культурної політики наркома освіти, "націонал-ухильника" М. Скрипника. Той кінчає самогубством, а на Україну приїздить Москвою уповноважений диктатор П. Постишев.

На неоклясиків приходить один із перших ударів. Зеров, що не визнав своїх помилок, а навіть публично обороняв на диспуті позиції Хвильового, пішов на заслання, де і помер. Рівнож Филипович, Тась, Лан, Філянський, Антіох та інші зникли без сліду (Плужник помер 1936 р. на засланні). З Рильським та іншими величинами відбув "балачку" сам Постишев і з того часу тонкий неоклясик раптом переродився в реаліста, що витрублює бадьорі салюти на адреси комуністичних вождів.

Мисик, обвинувачений в участі в націоналістичній терористичній орґанізації, був засуджений на розстріл. Розстріляно тоді ж і за те ж і Фальківського (1935).

Хоч творчість неоклясиків і ціхував пасивний спротив, а не динамічна аґресія, та, проте, в умовах тої дійсности це була теж відповідальна форма боротьби. І цю школу треба вважати одним із першорядних факторів українського змагання з Москвою в ділянці культури.

(Закінчення в наступному числі.)

[Український вісник, 31.05.1942]