Націоналістична Орґанізація Українських Студентів Великонімеччини (НОУС) звернула вже не від сьогодні на себе увагу неодної сторони. До речей, які викликали найбільш дивовижний відгомін, належить явно проголошувана НОУС-ом потреба співпраці з т. зв. "старими", а зокрема з нашими академічними кругами.
Різно в нас вітали такі потягнення НОУС-а. Одні бачили в цьому наявне свідоцтво цієї обставини, що "молоді" порозумнішали. Другі відкрили несподівано, що студенська молодь кидає з рук свій високий прапор, знижує лет, правно капітулює перед тими, яких що вчера від себе проганяла. Треті почали підозрівати в потягненнях молоді якийсь дивний маневр, і то обовязково «політичний». Інші знову признали, що вже прийшов час ловити серед студенської молоді велику й малу рибку... І так понісся в різних кругах нашої суспільности на чужині і в краю дивний пошум. А переважала в ньому не так глибока і творча думка, не так воля лагодити наші справи без старих забобонів; цілий той пошум має на жаль звичайно всі прикмети прикрого чаду.
Усім тим поговіркам, а навіть друкованим статтям, бракує здебільше самої основи, ґрунту, засадничої ідеї. Усі вони використовують на свій спосіб незаперечну річ, що молодше покоління нашого передвоєнного Заходу пережило й переживає воєнні переломові хвилини, що для нього не прийшов ще час повної перемоги над кризою, що його духова рівновага ще наново не відзискана. Що обходить теперішніх "знатоків" легкої руки, що ця криза прийшла у висліді важкого змагу молодшого покоління за речі нові?! Що тут кого обходить, що за відвагу йти на таку борню за наші вершини життя само це молодше покоління платило не тільки траґічним блуканням, але розторощенням і знищенням цілого ряду одиниць з найкращими колись задатками. які раз в тому, чи іншому часі, схибнувшись, як цемент у будові нашого життя, раз на завжди скінчилися?!
Це не значить, що маємо на думці оправдувати й шукати злагіднюючих обставин для молодшого покоління. Якраз навпаки! Якщо комунебудь у суспільному житті можна пробачувати, то ще найменше можна пробачувати молодшому поколінню, яке мало й має змогу вчитися на досвіді, що його трудом і кровю здобули для народу батьки. І можемо бути цього певні, що історія й закон історичної розплати далеко важче судитиме промахи й блукання сьогоднішнього молодшого покоління, ніж промахи його батьків. І так бути повинно.
Можна що далі піти і сказати таке: молодше покоління не мусить навіть його чекати, щоб закон життя нашого народу поставив його до розрахунку за його діла. Цей суд відбувається вже — на наших очах і на наших очах відбувається вже розплата. Знаємо добре, як серед цього покоління знаходять люди важко спільну мову, ще більше — як важко себе обвинувачують самі. А вслід за цим іде почуття неспокою, перелому, якоїсь бездонної кризи. Не раз і не двічі завважите заломання віри серед молодих, а почуття безконечного бездоріжжя аж надто часто приходить настирливим гостем до молодих людей.
Одначе це не значить ще, що саме тепер прийшов час кожному з краю збивати тут капітал. Коли і в чому молодше покоління мало рацію, чи робило промахи, це одна річ. Інша знову річ, чи можуть і повинні забирати голос у цих справах сьогодні ті, що завжди, як і тепер, стоять збоку головного процесу нашого життя, приглядалися, або й ні, як їм було вигідно, та мали навіть свої приватно-хатні думки й погляди, які їх самих не зобовязували надто. Вони тепер проголошують, що все "давно знали" й "передбачували", то "сам час" їм свідоцтвом. І тому саме тепер уважають за свій обовязок у пошумі й поголосках служити народньому ділу й продукувати чад. Не за ними право забирати голос у справах суспільного життя, не їх річ бути суддями, чи обвинувачами. Їх не було там, до кипів і ріс головний процес нашого життя. Вони були неприсутні, а неприсутні ніколи рації не мають.
І знову треба застерегтися: якщо пишемо про людей, що були, чи є в головному процесі нашого життя, то не маємо на думці самих однодумців; а зокрема людей з націоналістичного руху. Сюди належать усі, що на різних станицях творили й відповідали за справи суспільности. І тих тож маємо на думці, що мали у свій час відвагу чесно й одверто йти проти течії серед нашої молоді, не боялися казати їй усю правду й не лякатися брати на себе відповідальність.
Бо треба знати: вихід із сучасної кризи молодшого покоління можуть проломити тільки й єдино ті, що самі стоять, чи стояли там, де усією силою кипить наше життя, що були в його головному процесі. Бо тільки вони можуть здобутися на гостре, безсердечне, пізнання нашої дійсности й на таке діло.
Їм не може прийти на думку пишатися власною непомильністю, ані кидати на всі сторони злобними заввагами. Бо справи молодшого покоління, його шукань і блукань є такі важні й трагічні, що перед цими мусить замовкнути всяка злоба. Їх не можна розглядати в нас без болю до глибини душі. Хто переживання такого болю в собі не знаходить, той є поза головним процесом нашого життя, той на його періферіях.
Тому не бачить він навіть найбільш яскравих речей, як не може добачити життя великого міста той, хто з передмість не виходить. Ціле велике питання поколінь українського Заходу й еміґрації, — питання, що заважило вже дуже помітно на нашій історичній дії, зведено в нього в ніщо. Уся справа полагоджена з місця: вистарчить, щоб "старші" видавали "розумні накази", а щоб молодь ці накази ідейно та з пожертвуваннями виконувала.
Одначе, на жаль справи такими простими бути ніяк не хочуть. Не йде тут зовсім про наказування одних і послух других. Людям старшого покоління, які знайшли на терені Німеччини підставу спільної мови й праці з організованим студентством, напевне не прийде думка "приказувати", знову ж "молоді" є сповні цього свідомі, як мало й як вигідно тут було б "слухати". Тут треба небуденного зусилля, треба, щоб здвигнутися із існуючого стану та перемогти зловісну прірву поколінь. Не таким "слуханням", як великим поновним зривом може молодше покоління кинути міст до найкращих представників старшого покоління, а там далі до попередніх, вже померлих поколінь та з цього зриву винести для себе дорогою ціною оплачений досвід попередників. З другої сторони, тільки поновний зрив власне цих найкращих одиниць старшого покоління може бути для молодшого покоління одною із наступних підвалин нашого суспільного життя і одним із джерел нової його сили. Тут "приказування" і "послух" є тільки дуже дрібними й негативними речами у великому питанні поколінь. Хто до цього тільки хоче звести одну з найважчих справ нашого життя, той нічого не навчився. Він ще перебуває духово надалі в ґазетних статтях зперед яких десяти літ, наче б світ стояв на місці.
Усі знаки вказують на те, що питання поколінь назріває в нас до нової розвязки. Воно можливе єдино при поновному здвизі найкращих і ще не розжертих злобою й негодами життя сил народу. Тільки в новому здвизі можуть себе зустрінути найкращі речники живучих поколінь, щоб цілому суспільному життю увілляти оновлену віру й дати такі перспективи життя, про які сьогоднішнім авторам поговірок і незугарних писань навіть не снилося.
[Український вісник]
31.05.1942