Малий фейлєтон.
На чім-то не відбилися роки воєнного лихоліття?
Я сидів вчора в товаристві педаґоґів ріжного калібру. Народний учитель жалувався на химерність теперішної дітвори. Події останніх років так поділали на уми дітей, що становище учителя в класі стає щораз-то труднійше. Нераз відповідь дитини вводить учителя в дійсне заклопотання.
Ось напр. на лєкції ґеоґрафії: Питаю: Крім природних які ще можуть бути границі держав?
— Такі, які визначив версальський договір — відповідає бубон.
— Який нарід заселює Білорусь?
— Се залежить від сього, хто виграє війну.
Або в ботаніки:
— Що подибуємо на дні моря?
— Затоплені кораблі: панцирники ,кружляки, дреднавти і підводні лодки.
— Що найбуйнійше росте в нашому підсоню?
— Ціни поживи.
Або таке: Завдяки чому може чоловік переноситися в місця на місце залізницею?
— Завдяки паскарству залізничними білєтами.
— Яке звіря найскорше переноситься з місця на місце?
— Свиня-паскар, що доробився майна на війні і має свій власний автомобіль.
Або на лєкції рахунків в першій клясі:
— Питаю дитину — каже професор Кабак — скільки є два рази два?
— Шість.
— Чому шість? Як хочеш купити два зошити по дві корони, то скільки заплатиш?
— Шість корон.
— Чому?
— Ніби пан професор не знають, що зошит подорожів змов о корону.
— Не думайте, що лиш в діточих головках довершилося таке перетворення понять — перебив старий, досвідний професор української ґімназії. Те саме й серед нашої середної і академічної молодіжи. Возьміть під увагу. Хлопець, що на війні здав матуру, приготовляє відчит і то нe-аби який відчит. Як мав терпеливість перечитати три сторінки з якого небудь лєксікону, то говорить на тему "Нових течій в будівництві", як має за собою незатерті спомини двійок з латини і греки в ґімназії, тo шкварить цикль викладів п. з. «На марґінесі навчання латинської і грецької мови в середних школax", а як припадково молодець є співолюбивий і збагнув тайну, яка є ріжниця між віоліновим ключем а ключем від ОО, то пише про "Основи музичної культури..."
Я не дослухав розмови, бо мусів йти на концерт композитора Миколи С. Лисенка. І тепер жалую...
Громадська думка
09.04.1920