Життя для школи та громади

Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?

Чом, чом, чом, земле моя,

Чарує так мене

Краса твоя?

(Віра Лебедова)

Напевне всі чули пісню, початкові слова якої винесені у мотто-епіграф . Але не всім відомо, що написала її у 1904 р. вчителька Костянтина Малицька (1872–1947), яка працювала тоді в Лужанах на Буковині, а переклав її на музику галицький композитор Денис Січинський (1865–1909). Хоча за радянських часів дозволялося виконувати цю пісню заслуженим співакам, таким як Дмитро Гнатюк чи Анатолій Солов’яненко, імені авторки називати не рекомендувалося. Називали часом один з її літературних псевдонімів – Віра Лебедова.

Народилася Костянтина Малицька 145 років тому, 30 травня 1872 року у селі Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області). Її батько о. Іван Малицький (1842–1875) був парохом місцевої греко-католицької церкви Св. Миколая. Мати Олена походила зі священичої родини Гетьманчуків.

Як писав львівський історик Ярослав Лялька, «мати – Олена Малицька, походила теж із священичого роду, була освіченою жінкою, громадською діячкою. Вона була учасницею установчих зборів “Товариства руських жінок”, які відбулися в грудні 1884 року у Станіславі за ініціативою Наталії Кобринської. Дідом по матері Константини був відомий український вчений-історик, етнограф, церковний і політичний діяч, посол до Галицького сейму та Австрійського парламенту, о. Антоній Петрушевич. Батька Константина втратила рано, її освітою займалася мати, яка переїхала до Станіслава. Вона підготувала доньку до вступу в Станіславську державну гімназію, яку Константина Малицька успішно закінчила 1889 року» ¹.

На той час в австрійській Галичині не було державних гімназій для дівчат, і Костянтина мусила здавати матуру екстерном. Потім вона навчалася у державній вчительській семінарії у Львові, яку закінчила 1892 року й отримала диплом народної вчительки. Першою її посадою була школа в містечку Єзуполі (за радянських часів називався Жовтень) біля Станиславова. Відтак 11 років попрацювала в Галичі, де ініціювала створення читальні «Просвіти».

Дослідниця Світлана Гірняк пише: «Громадсько-культурна, просвітницька, публіцистична діяльність К.Малицької викликала занепокоєння серед москвофілів та осіб пропольської орієнтації, тому 1903 р. її переводять до далекого села Бєча. Ось як про цей період згадує К.Малицька: «Моє знайомство з Буковиною датується з року 1903, коли то замість іти на заслання до Бєча на захід, перенеслася я добровільно на полудне. Переді мною були вже там деякі вчителі-галичани, бо тодішній шкільний інспектор, незабутньої пам’яті Омелян Попович, радо в тому часі приймав галицьких утікачів. Посаду дістала я відразу, стала при 5-клясовій народній школі в Лужанах під самими Чернівцями» ².

Містечко Бєч поміж Горлицями та Яслом лежало вже у польській частині Ґаліції, куди намагалися заслати активних українських педагогів і урядовців. Таку практику продовжували урядовці ІІ Речі Посполитої й у міжвоєнний період.

Розташовані поблизу Чернівців Лужани були важливим осередком українства в Буковині. Завдяки місцевій громаді тут навіть далося заснувати гімназію з «руською мовою навчання».

«У Чернівцях К.Малицька заприязнилася з редакторами газети “Буковина” Я.Веселовським і журналу “Промінь” І.Герасимовичем (тут увійшла до складу редколегії), приятелювала з Емілією Кумановською, Євгенією Ярошинською, Ольгою Кобилянською. За три роки на Буковині К.Малицька провела значну роботу з організації жіночих гуртків по селах та заснування у травні 1905 р. “Жіночої громади”. 1906 р. на запрошення українського педагогічного товариства у Львові К.Малицька прибула викладати до приватної дівочої школи імені Т.Шевченка (заснованої 1898 р.), якою керувала визнаний у Галичині педагог Марія Білецька. 1906–1914 рр. редагувала журнал “Дзвінок”» – пише про цей період її життя професор з Івано-Франківська Володимир Качкан ³.

Семикласна дівоча школа імені Т.Шевченка належала до «Руського товариства педагогічного» (РПТ). Містилася вона у власному будинку у Львові на вулиці Мохнацького (тепер Драгоманова), 12. К.Малицька викладала тут рідну мову, природознавство, педагогіку, геометрію, фізику, завідувала шкільною бібліотекою.

За цією адресою діяла також вчительська семінарія РПТ у якій працювала К.Малицька. У 1912 році РПТ було перейменоване на «Українське педагогічне товариство» (УПТ), а у 1926-у – отримало назву «Рідна Школа».

Учениці вчительської семінарії УПТ (березень 1914 року)

Костянтина Малицька разом з Герміною Шухевичевою та Мариною Білецькою була однією з провідних галицьких феміністок, яких тоді називали емансипантками. "Мужчини, що нерадо тоді дивились на їх домагання рівноправности для жіноцтва, прозвали їх "Три Марини", – згадував Степан Шах ⁴.

Відтак К.Малицька стала однією з організаторок жіночого руху в Галичині, який вона вважала частиною загальноукраїнського національного руху:

«Педагогічну працю Константина Малицька поєднувала з активною участю в жіночому русі. За її активною участю в 1909 р. на основі об’єднання “Клубу русинок” та “Кружка українок” було створено нове товариство “Жіноча громада”, яке очолила Марія Білецька, а Константина Малицька увійшла до проводу. Програмним завданням товариства була просвітна, економічна й товариська організація міського та сільського жіноцтва. За ініціативою Константини Малицької в 1910 р. був створений “Кружок ім. Ганни Барвінок”, в якому працювали такі видатні громадські діячки, як Марія Заячківська, Мирослава Мороз, Іванна Скопляк, Ольга Брик, Іванна Витковицька, Дора Ліщинська, Марія Бачинська-Донцова, Стефанія Пашкевич, Ольга Коренець, Михайлина Гевикович, Ірина Бонковська, Марія Кекеш, Софія Вольська-Мурська та ін. “Кружок ім. Ганни Барвінок” опікувався школою ім. Т.Шевченка, вів культурно-просвітню працю серед батьків шкільної молоді, серед широкого загалу українського жіноцтва. Українське жіноцтво вже на початку ХХ ст. виявилось рішучим прихильником державницьких ідей та активним співтворцем військових організацій. Ця концепція була провідною у доповіді Константини Малицької на тему “Політичне положення під теперішню хвилю” на великих жіночих зборах у Львові 14 грудня 1912 р. Із співдоповіддю “Завдання жінки на випадок війни” виступила Олена Степанів, майбутня національна героїня України і хорунжа Легіону УСС. 18 лютого 1913 р. за підписом Константини Малицької, Марії Білецької, Олени Верганівської, Олени Залізняк, Олени Лучаківської, Ольги Гаморак, Євгенії Ясеницької, Олени Степанівної у львівських часописах з’явилася відозва про створення фонду “Потреби України”. Зібрані жіноцтвом кошти були використані для формування Легіону Українських Січових Стрільців. У середині 1912 р. Константина Малицька була запрошена до міжпартійного комітету, членами якого були Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Степан Томашівський, Роман Дашкевич, Іван Чмола, котрий опрацював статут і в грудні 1912 року розгорнув діяльність щодо створення товариства Українські Січові Стрільці II (організації для військового вишколу і національно-патріотичного виховання галицької молоді)» ⁵.

Не випадково саме у будівлі школи ім. Т.Шевченка у серпні 1914 року розмістилася Бойова управа легіону Українських Січових Стрільців (УСС).

Після окупації Львова російським військом царська влада не забарилася з покаранням:

«17 лютого 1915 р. була заарештована Константина Малицька, яка більше трьох місяців перебувала в тюрмі на вул. Баторія. Згодом вона писала: “Єдиною нашою провиною було, що ми “мазепинці”, і не вітали російської армії хлібом-сіллю”. 28 травня 1915 р. Константину Малицьку (єдину жінку) у числі 13 видатних діячів (д-р Микола Шухевич, д-р Василь Нагірний, д-р Володимир Охримович, д-р о. Йосиф Боцян, д-р Юліян Балицький, Кость Паньківський, Тимотей Старух, Микола Курцеба, Осип Неділко, Йосиф Гродський та ін.) етапом через Москву було відправлено в Красноярськ, а звідти – по Єнісею в Тунгуський край. Константина Малицька відбувала покарання в селі Пінчуга над Ангарою… Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Константині Малицькій вдалося вирватись з глухомані, якийсь час вона проживала в Єнисейську. У вересні 1919 р. прибула до Красноярська, за дорученням “Української громади” (голова – професор В’ячеслав Яновицький) організувала в будинку українського патріотичного подружжя, колишніх політв’язнів Катерини та Михайла Антонових, школу ім. Івана Котляревського, була в ній першою вчителькою та директором. Наприкінці липня 1920 р. Константина Малицька вирішила повернутись на Україну, потягом доїхала до Москви, а відтак – до Петербурга, а у вересні 1920 р., через п’ять років, повернулася до Львова, де її урочисто вітала українська громада. Константина Малицька зразу ж зголосилася до вчительської праці в школі ім. Т.Шевченка, де невдовзі стала директором» ⁶.

«Сама Костянтина Малицька так згадувала про роки свого заслання: "Дивує мене, що ви у своїх привітах називали мене "царським в'язнем"... Ми не були "царськими в'язнями", а звичайними політичними в'язнями царської політичної "охрани". Бути "царським в'язнем" за царських часів означало мати привілеї, тобто їхати звичайним поїздом і мешкати в готелі чи в якімсь монастирі, їсти навіть білий хліб, а не як ми, що їхали в заґратованім і запломбованім возі, без місця до сидження, що сиділи в дійсній тюрмі, а живили нас струхлою кашею чи смердячою рибою» ⁷.

Не полишила своєї громадсько-політичної діяльності й за часів ІІ Речі Посполитої. Саме під її проводом відбулися 19 жовтня 1921 року у школі ім. Т.Шевченка створення об’єднаної організації українського жіноцтва. А 22 і 23 грудня того року відбувся у Львові Всеукраїнський жіночий з’їзд на якому відновили «Союз Українок», створений ще у 1917 р. на основі «Жіночої Громади».

К.Малицька після повернення з Сибіру

К.Малицька входила до проводу «Союзу Українок», була ініціаторкою створення таких жіночих організацій, як «Дружини княгині Ольги», «Світового Союзу Українок», «Жіночої служби України».

У 1930–1940-х роках мешкала у Львові на вулиці Лісній, 3 в будинку родини Мацькевичів. Ця вулиця стрімко піднімається від Нижнього Личакова до Цісарського лісу (Кайзервальду).

Щодо літературного доробку Костянтини Малицької пошлюся на узагальнення професора В.Качкана:

«Літературну діяльність К.Малицька розпочала 1896 р. першими віршами у журналі “Дзвінок”. Потім її твори публікуються у виданнях “Світ дитини”, “Молода Україна”, “Нова Хата”, “Діло”, “Промінь”, “Учитель”, “Учительское слово”, “Рідна Школа”, “Назустріч”, “Жіноча доля”, альманах “Жіночої долі”, “Світ” та ін. Перу письменниці, активної учасниці січового руху, належать численні тексти стрілецьких пісень: “Герої”, “В Січ ставай!”, “Поставали козаченьки”, “Вгору прапор!”, “Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…”, “Січ у поході”, “Січовий поклик”, “У Січі, у Січі…”. На її слова написана “Кантата” Стеценка, “Січовий гімн” Ярославенка, “Кооперативний гімн” Гриневецького. А її знаменита пісня “Чом, чом, чом, земле моя…” вже давно стала народною. Костянтина Малицька увійшла в історію української літератури і як неперевершена майстриня дитячого оповідального жанру – переважно невеликих за обсягом етюдів, художніх нарисів, а щонайбільше оповідань…

Дидактичний сенс, конкретні знання з природознавства несуть у собі оповідання-нариси збірок “Чистенький і Юрзя Мурзя” (1932), “І звірята співпрацюють”. Про морські корали, хміль, мурашок, бджіл, птиць, риб, ластівок, бобрів, слонів авторка пише захоплено, зі знанням справи. Нерідко вона використовує сюжети з інших літератур, перекладає (іде за О.Пушкіним, В.Робінзоном, І.Кожішкою, Г.Фошером, Г.Кубніком, А.Бремом, X.Лєвіним, В.Передольським, Я.Булем, І.Робертсом).

Окремий пласт письменницького доробку К.Малицької складають її драматичні твори “Козацькі діти: Образок з татарських часів в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Русалка Дністрова: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1914. – 8 с.), “Вінок на могилі Тараса Шевченка: діточа сцена в 2 відслонах” (Львів, 1914. – 8 с.), “На св. Николая: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1924. – 14 с.), “Вифлеємські діти: сценічний образок у 2 діях” (Львів: Світ дитини, 1936. – 12 с.) та ін., а також драматичні сценки на одну дію “Візьми його на село”, “Пуста цікавість”, “Велика виграна”, що публікувалися на сторінках журналу “Дзвіночок”…

К.Малицька залишила помітний слід як науковий белетрист, публіцист. Глибокі знання з історії української педагогічної думки, історії фольклору, історії української літератури вона виклала у нарисах, студіях, виголошених рефератах. І сьогодні не втратили свого значення основні засадничі національні ідеї, сформульовані у статті “В боротьбі за рідну школу” (ЛНВ. – 1924. – Кн. 12)… Усе, що вийшло з-під пера літераторки, засновано на глибоких дидактичних ідеях наших попередників, на патріотизмі, народній моралі. Кожна річ, навіть найдрібніша, що попервах прийшла до читача через газетні або журнальні сторінки, несе в собі закодовану материнську любов, ласку, повагу до батьків, рідних, довколишніх, до живої природи. Костянтина Малицька системно, поступово, день від дня, рік від року утверджувала на педагогічній ниві засобами друкованого слова найвищі та найсвятіші принципи виховної культури» ⁸.

Варто зауважити, що тексти К.Малицької друкувалися під різними псевдонімами: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра; Чайка Дністрова; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В.Л.; К.; К.М.; К.М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л…

З 1944 року директор Наукової бібліотеки Академії наук УРСР (тепері Львівська наукова бібліотека НАН України імені В.Стефаника) Василь Щурат запросив Костянтину Малицьку на роботу до колишнього «Оссолінеуму», де вона укладала бібліографію української дитячої літератури.

«У січні 1947 року, повертаючись з роботи, К.Малицька впала на Лісній вулиці біля дому і зламала ногу, довго пролежала на холодній землі й захворіла. Доглядали її друзі й давня її колега зі школи ім. Т.Шевченка Стефанія Пашкевич. І хоча К.Малицька самітньо прожила усе життя, але останні хвилі її пройшли в опіці близьких і дружніх їй людей. Життєва дорога К.Малицької обірвалася 17.03.1947 року» ⁸.

Поховали Костянтину Малицьку на полі 5 Личаківського цвинтаря у Львові, поряд з могилою її матері Олени з Гетьманчуків Малицької.

27 вересня 2009 року на будинку №12 при вулиці Драгоманова у Львові, встановлена меморіальна таблиця: «Константина Малицька, видатна громадська діячка, письменниця, педагог, працювала директором і вчителем Української приватної школи ім. Тараса Шевченка у цьому будинку /1906–1914, 1920–1937/».

У 1920-х роках вчився в цій школі, коли вона вже стала змішаною (дівочою та хлопчачою), мій батько Володимир Мельник (1912–1976).

ПРИМІТКИ

¹ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 252, 253.

² Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 6.

³ Качкан В. Просвітницька говерла Костянтини Малицької. // Слово «Просвіти», 9.07.2012.

⁴ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 128.

⁵ Лялька Я. Увічнена в бронзі // Товариство “Рідна школа”: історія і сучасність: Наук. альм. Ч. 5. – Львів, 2009. – С. 254, 255.

⁶ Там само. – С. 257, 258.

⁷ Шах С. Львів – місто моєї молодости. – Мюнхен, 1955. – С. 157.

⁸ Гірняк С. Лексичні особливості спогадів Константини Малицької // С.Гірняк / Рідне слово в етнокультурному вимірі. – Дрогобич, 2014 – С. 8.