Це один із двох найвидатніших американських політиків XX ст. Другим є Кіссінджер — каже Адам Міхнік.
— У віці 89 років помер Збіґнєв Бжезінський. Хто він для тебе?
— Багато хто мав його за ароґанта, котрий вивищувався. Це неправда. Тільки він мав низький поріг толерантності щодо глупоти. А коли вже його подолати, то був безпосереднім, сердечним, дотепним, доброзичливим.
Це один із двох найвидатніших політиків Америки XX і початку XXI століть. Другим є Генрі Кіссінджер. Вони відрізнялися, але їх об'єднувало одне: були американцями в першому поколінні. Це давало їм глобальну перспективу, а не вузько американську.
— Обидва були прихильниками Realpolitik, тільки розуміли її інакше. Для Кіссінджера, вихованого в традиції віденського конґресу, Realpolitik означала фіксацію світового порядку, концерт моцарств, тобто їхній диктат.
— Бжезінський наполегливо прагнув змінити світовий порядок на кращий. Це означало для нього включити в політику права людини та права народів на самовизначення.
Він чудово розумівся в проблематиці радянської політики. З самого початку кар'єри зайняв позицію, що супроти СРСР треба вести політику без ілюзій, що це тоталітарна держава, може, пом'якшена в епоху Хрущова, але за своєю структурою далі імперіалістична і тоталітарна.
Він розумів, що поняття Soviet Block в американській політиці було хибним, бо охоплювало держави і народи з різною традицією, історією, культурою та інтересами. Він усвідомлював і їхню єдність, і конфлікти. Таким, зрештою, був підзаголовок його книжки про совєцький блок: "Єдність і конфлікт". І це стало чимось новим у політології США.
Словом, він, з одного боку, не мав ілюзій, а з іншого — мав критичні компетенції вищого порядку.
— Кіссінджер — цинічний реаліст, а Бжезінський — реаліст і захисник вільного світу?
— Я так вважаю. У 1990 році я зустрів Кіссінджера у Варшаві в посла США Джона Дейвіса. Були Гелена Лучиво, Броніслав Ґеремек та Яцек Куронь. Я кажу йому: "Ви себе ідентифікуєте з Меттерніхом. Але при всьому своєму реалізмові Меттерніх не зумів передбачити, що з'явиться хтось такий як Ґарібальді. А ви? Бо сидите тут перед паном Ґарібальді", — і вказую на Куроня. Натомість Бжезінський завжди знав, що Ґарібальді можливий. Він мав дуже емоційний стосунок до AK і приятелював з Яном Новаком-Єзьоранським. Зрештою, я познайомився з Бжезінським через Новака.
Це було в 1964 році. У Мюнхені Новак говорить, що є тут такий видатний американський політолог і чи не хочу я з ним познайомитися. Ну ясно, що хотів. Ми випили пляшку віскі, а я пережив шок. Видатний авторитет, вчений, який співпрацював з Кеннеді, розмовляв з 18-літнім смаркачем як із партнером. Цю картину я зберіг назавше.
— Бжезінський не хотів бути міністром, волів бути радником президента Картера.
— Він ніколи не хотів займатися дипломатичною бухгалтерією. Хотів дати Картеру візію. Це він намовив його зробити з прав людини частину американської ідеології і протиставити її радянській ідеології. Це було геніально! Бо, до того ж, це переплелося з підтримкою дисидентських рухів: КОР, Карта 77, Сахаров і Солженіцин, і разом дало політику розрядки з людським обличчям.
Для нас це був дар із небес! Бо це означало змусити совєцький режим до розмови про права людини, і цей режим не міг їх офіційно заперечувати, отже мусив лавірувати.
Однак у той же час Бжезінський знав, що політика США — це не балачки в святої Катерини. Знав, що така потужна країна як Китай не може бути ізольована, бо це небезпечно для світу. Був за мир на Близькому Сході, але знав, що і палестинці мають свої права.
Він не погоджувався, щоб політику США диктувала ізраїльська націоналістична правиця. Щоб, інакше кажучи, Нетаньяху вказував держдепартаментові, що той має робити. У зв'язку з цим його навіть звинувачували в антисемітизмі. Цілковитий кретинізм! Він був цілком вільним від усілякого націоналізму, цієї хвороби наших часів.
У 1968 році, коли демократичний кандидат у президенти оголосив, що радянська інтервенція в Чехословаччині для США нічого не міняє, то Бжезінський, демократ, оголосив, що це ідіотичне і цинічне висловлювання.
Коли він був із Картером у Варшаві в 1977 році, то вислизнув увечері до SPATiF-у [Stowarzyszenia Polskich Artystów Teatru i Filmu (Товариство польських артистів театру і фільму) — місце тусовки польської богеми в Сопоті. — Z], щоб поговорити з польськими журналістами.
У грудні 1980 року він намовив Картера задзвонити до Брежнєва і попередити, що совєцька інтервенція в Польщі дуже погано закінчиться. Дзвонили тоді і до Папи, і до багатьох інших. Тоді в Бжезінський йокнуло серце поляка.
— Після розпаду СРСР він знав, що незалежність України є запобіжником від російського імперського рецидиву.
— Але не відразу. Бжезінський же був прихильником Realpolitik. І в 1988 році ще не вірив у швидке падіння комунізму. Ми сиділи тоді в посла Дейвіса, Бжезінський був після розмов з Ярузельським, Раковським і намовляв нас акцептувати пропозицію зареєструвати "Солідарність" як товариство. Ми йому на те відповіли, що не можемо цього прийняти, бо "Солідарність" — це профспілка, Лєх Валенса і світ праці. Крапка. Він був скептичний. Але після двох років сказав: "Ви мали рацію, що вперлися".
У незалежність України повірив після путчу Янаєва в 1991 році. Визнав як велику помилку, що тоді президент Буш приїхав до Києва намовляти українців, щоб не виходили з СРСР. Разом з тим вважав, що українці не повинні рвати стосунків із Росією, яка сама тоді шукала свій шлях до демократії.
Бжезінський ніколи не був антиросійським, не вважав, що росіяни — це рабський народ, який не вміє інакше жити, а тільки під батогом, що це народ, який ніколи не зазнав свободи, тому не хоче її і не розуміє.
У 1988 році поїхав до Москви і в Катинь. І там з вінка, який йому вручили, зірвав офіційний напис, що польських офіцерів вбили німці, і написав на картці, що були жертвами Сталіна та НКВД.
І росіяни завше його поважали, трактували доброзичливо, бо бачили, що то не якийсь піцусь і що він не є антиросійським.
— В 2004 році він підтримав революцію на Майдані, але українці були розчаровані...
— Власне, бо він вважав, що НАТО має дати запевнення, що ніколи не прийме України. На мою думку, впав тоді — так дуже реалістично пішов по землі, що аж занадто. Це була постава ніби і не його, Збіґа, а така якась "ялтинська".
Його поразкою був Іран і фіаско операції зі звільнення заручників.
Була в ньому риса дисидента. Він був чи не єдиним американським експертом, який однозначно критикував інтервенцію в Іраку. Писав в "Washington Post", що це мусить зле скінчитись, і так, зрештою, й скінчилося. Я був іншої думки і мусив потім визнати його рацію. Віддаю честь його відвазі — тоді в США антитерористичний закон Patriot Act об'єднав суспільну думку, а він мав відвагу бути проти.
У 2006-му він погодився прийняти нагороду "Людина року" від "Виборчої". Дав нам тоді короткий курс раціональної політики, яка хоче лишитися вірною цінностям. І завжди нас сенсибілізував: вважайте на антисемітизм, дмухайте на зимне, бо це Польщі шкодить і вороги це використають.
Всілякий дух націоналізму, ендеції був йому чужим. Він поважав повстанські традиції, але до нових повстань не намовляв. Ідентифікувався з Польщею, але не з американською Полонією.
Щодо урядів PiS був обережним. Але спротив щодо вибору Туска на голову РЄ однозначно оцінив яко небувалу глупість.
— Він устиг бути також критиком Трампа.
— Він був американцем у традиції батьків-засновників, Джефферсона, Франкліна — тобто країни, побудованої навколо особливого поєднання християнських і просвітницьких цінностей. Він був дуже критичним щодо неоєвангелістських консервативних нуртів, щодо Tea Party, він вважав, що це загроза Америці. Аксіологічно він виростав у традиції Дж. С. Мілля, Едмунда Берка чи Алексіса де Токвіля.
Критикував також і неувагу до освіти громадян. У своїй найбільш філософській книжці "Out of Control: Global Turmoil on the Eve of the 21st Century" він писав із сумом, що американська система резигнує з освіти яко громадянської чесноти.
Але був також і атакований американською лівицею з університетських кампусів, якій антиамериканізм заступає антитоталітаризм і яка нещастям для світу вважає США, а не Путіна, Китай чи Північну Корею.
Бжезінський був лібералом і демократом, а навіть соціал-демократом в європейському сенсі. В нас найближче до нього стояв Броніслав Ґеремек.
Колись я отримував нагороду певної фундації у Вашингтоні, і Збіґ виголосив лаудацію. Він тоді нагадав про такі речі: як ми познайомились в Мюнхені, як дістав від мене ґрипс з тюрми у 80-х роках, в якому я просив про інтервенцію у справі убецьких матеріалів, які подавали його як автора зловорожого плану повалення комунізму за допомогою маріонеток — таких як я — з "Солідарності", та як важливо для нього було отримати нагороду "Виборчої" в 2006 році.
Я відповів йому тоді, що він є видатним американцем з гарячим польським серцем. І так нині думаю про нього. Його відхід — це велика втрата для демократичного мислення в термінах цінностей і в Польщі, і у світі. Всюди його слухали, ніде не іґнорували.
В ньому не було демаґоґії. Я з ним мав і різні позиції. Він був, наприклад, прихильником люстрації і суду комуністів. Я ж ні.
Польща і демократія багато йому завдячують. Хоч він і не був "солдатом виклятим", але я би постарався, щоб у Варшаві постав йому пам'ятник.
Розмовляв Мацєй Стасінський
Adam Michnik
Zbudujmy pomnik Zbigowi
Gazeta Wyborcza, 29.05.2017
Переклад О.Д.