(Репортаж).
Широкі тіні клали каштани вздовж Янівської вулиці, що наче довга й нeскінчена сіpа смуга послалася між два ряди камяниць, присипаних першим вecняним пилом. В гарячих проміннях сонця немов мурашки рухалися швидко люди в гору Янівської, туди, де за камяним муром, у повені буйних дерев, кущів і трав — вічним сном сплять наші рідні, приятелі, знайомі. Туди, де під однаковими, рівним камяними хрестами лежать найкращі сини України, слухаючи нашіптувань вітру, гудіння комашок і час до часу уриваного відгомону прибрамного дзвону.
А муравлище людей не зупиняється. Початок його вже розсипається по доріжках і стежинках цвинтаря, поміж могилками. Між хрестами, що піднявши свої рамена понад високими травами, застигли в німій і таємній молитві, видко, як дехто пристає, пригинається, паде навколішки і, склонивши голову в долоні, застигає в пошані, для висказання якої не треба слів, лише мовчанки, що така сильна, як і біль. А над коронами дерев, у синій височині, що розтоплюється в проміннях сонця, цвіркають ластівки. Їх короткий, уриваний, гострий цвіркіт, їх швидкий лет, коли дивитися вслід за ними — наче б то говорять про тиху радість життя, що тут завсіди знаходить своє закінчення. Праворуч від входу, де гострою сирістю дихає земля, де ледве викільчилися трави — збірні й окремі могили жертв НКВД, які своє палке життя поклали на жертівнику Батьківщини.
Майже на кінці цвинтаря, в чотирокутнику широких стежок, в обрамуванні низького живоплоту — ряд могил, на яких уже стільки років і стільки людей віддавало молитовну пошану. Тим, що під ними лягли — це могили українських вояків. І коли нога спирається на ту землю, на якій буйно виросли трави, рощені кістками героїв, мимохіть шепочуть уста:
— Cпіть, хлопці, спіть,
Про долю-волю тихо сніть...
В декого, що поволі задержується зосереджено перед кожною могилою, на руках квіти. Очі вдивляються в камяний стрілецький хрест, а думка щось пригадує, вичаровує давні картини з-перед 20 років, що тепер і завсіди примушуватимуть кров живіше кружляти в жилах, що тепер і завсіди говоритимуть: "Це сталося не даром, це наша історія"...
Чотирокутник площі камяних хрестів наповнюється людьми. Голосних слів не чути, лише шепоти, що звиваються з переливним пошумом вітру. Ще хвилина — і високо в небо і широко понад дерева, понад янівське узгіря вдаряють і мельодійно розпливаються перші заспіви хору. Це почалась панахида. Люди начеб-то закамяніли. Слова і мельодія заспівів глибоко входять у душу та обвивають її наче терновим вінцем. На обличчях не видно сліз, лише легко примикаються повіки, а на чола і лиця кладуться тіні. Тихий і стільки років колисаний жаль просверлює серце — і тоді відчуваєш, що з нього скапує поволі каплина крови. Тут серед ряду однакових могил видніє могила ген. Мирона Тарнавського, команданта Української Галицької Армії, а побіч могила великого громадянина, през. д-ра. Костя Левицького.
Минають хвилини — минають незамітно, проносяться над головами разом з вітром, разом з уриваним співом ластівок і пошумом дерев. Панахида закінчується. Потім зворушлива проповідь о. пралата Куницького і хор пяніссімо починає "Вічну память..." Ще кілька хвилин — і поволі широкий потік людей розпливається, задержується, наче прислухується ще востаннє звукам жалібної пісні — і крок за кроком губиться між хрестами і зеленню.
Праворуч і ліворуч, десь з-переду і позаду, на окремих могилах по цілому цвинтарі, священики півголосом співають панахиду, в гурті рідні та приятелів покійників. Поміж братками й барвінком втиснуті в сиру землю короткими вогниками блимають лампадки.
З цвинтарі довго не розходиться ніхто. Ось ліворуч від стрілецьких могил — могила Біласа й Данилишина, прикрашені терновими вінцями. Кругом могил мовчазно схиливши голови, стоять ті, які таксамо, як і ці герої, носять у серцях вічний вогонь любови для Батьківщини.
А в другому кінці цвинтаря, при бічній алеї — могила О. Басарабової. Чорний марморний памятник і свіжий тepнoвий вінець на ньому. Побіч могили постаті рідні тієї мучениці, колишні знайомі та юнаки.
А сонце, що купало зелень у жарі свойого проміння, поволі хилиться до заходу. На цвинтарі густішають тіні, небо прибирає cipяву барву, а ластівки, знизивши свій лет, черкають крилами вершки дерев. Вечоріє.
*
Зелений понеділок, другий день Свят. Українське громадянство, за старою традицією, відвідало масово Личаківський цвинтар.
Найдорожчі нам могили Січових Стрільців і вояків Української Галицької Армії рівними вояцькими рядами ожидають своїх рідних. Панахида. Бренять пісні, в блакитне небо несуться молитви за Тих, що в незабутніх днях Великого Зриву зложили свої голови. О. д-р Костельник виголошує глибоко обдуману проповідь. Помолившися на могилах поляглих, увесь народ переходить на інші, свіжі могили, що виросли побіч. Це могили жертв, закатованих по-звірськи большевицькими катами, підчас їх відступу зі Львова. Масові могили безіменних героїв, але якже голосна їх мова? Їх могили, їх кров заєдно німим голосом кричатимуть до нас, завсіди закликатимуть нас до боротьби проти загрозливої червоної потвори. Завсіди пригадуватимуть, що поміж нами українцями й московськими наїзниками нема й бути не може спільної мови.
Побіч цвинтаря жертв большевицького терору, як же це не дивно, положений цвинтар аж надто дивний. Увесь зарослий буряном, без одного знаку, опущений, занедбаний. Тут лежать "большевики", звичайні армійці й командири та інші з-поміж тих, що з далекого Сходу прийшли на наші землі і тут життя покінчили. Це ті одурманені жертви божевільної комуністичної ідеї, що, силою долі вплетені в колеса большевицької машини примушені були тягнутися у далекий край. В большевицьких часах на їх могилах стояли дивовижні червоні памятники з дерева з пятикутними зірками та ще більш дивовижними написами. Але по звільненні нашої землі від большевицької орди населення Львова, спонукане стихійним гнівом, понищило ці символи большевизму. І стоять тепер оці "большевнцькі" могили трагічно самітні та свідчать про вічну ганьбу людства, якою був і є комунізм.
Зелені Свята. Свято померших, що їм ми складаємо в цих днях наш глибокий поклін. Заселюються щораз більше цвинтарі Львова, — ці міста померших. До могил старих прилучуються нові, що яскраво свідчать про наші непокриті втрати. Ось могили: Юрка Шухевича, молодого інженера, замученого большевиками, м-ра Кухара, м-ра Струка і ряд інших замордованих озвірілими енкаведистами. Ось могили жертв воєнних дій. На них короткі написи: "погибли трагічно". І свіжі, найсвіжіші могили. На них ще земля розгорнута дише своїм нутром. Могила жінки-діячки Ольги Ціпановської, поета Василя Пачовського, дириґента Івана Охримовича й остання, найсвіжіша, наймолодша і може тому найдорожча — могила письменника Миколи Голубця.
Від могили до могили, немов від хати до хати, переходять з поклоном українці. Хилять свої голови та прислухуються до тієї таємної мові, що нею говорять могили. Говорять ті, що відійшли. Їх життя проминуло, але їхній дух належить до майбутнього і про майбутнє говорить. Про прийдешнє говорять могили Шашкевича, Огоновського, Франка, Пачовського, Голубця й інших, могили стрільців і жертв терору. Про те світле майбутнє українського народу, якого вони тільки бажали всією душею, для якого працювали й життям своїм жертвували...
Цьогорічні Зелені Свята пройшли без опіки польських поліцаїв і большевицьких аґентів. Пройшли спокійно й достойно.
БЕН і З. Т.
[Краківські вісті]
29.05.1942