Повільною ходою іду вузенькою стежечкою, прочитуючи написи на почорнілих хрестах... Ах, скільки їх тут! Величаві муровані гробівці, скромні дерев'яні хрести, а там дальше... наче вояки на збірці, рядом стоять... cipі хрести... Такі сірі, як сірі були однострої тих, що тут лежать...
— Ходи, сину, он там... — проводить батько сина за руку.
— А хто там лежить? — питає цікaвo русявий хлопчина.
— Твій брат! Ішов у першій бій і... упав...
Похилився батько над могилою і втирає сльозу... Спомини з давнопроминулих днів ворушать батьківське серце...
— Так, це було двадцять чотири тому назад... Він з дому утік, щоб ніхто не бачив, щоб мати його не здержувала, щоб не дивився на її сльози... І тільки ми бачили... Аж... одного дня повідомили нас, що наш Юрко згинув геройською смертю на полі бою... — шепче батько малому синові...
А ось... якась жінка у чорному одязі клякла біля могили і тихо... тихо... молиться.
За душу єдиного сина, якого віддала на жертву найсвятіших ідей...
— Пане! — говорить вона до мене — єдиного я його мала, і, коли прийшла така хвилина, я хрестик йому почіпила на груди і у бій з лютим ворогом вислала. Мені здається, що у цій же хвилині якась нерозгадана, таємна благодать розлилась на обличчі жінки у чорному одязі.
— Чому ти мене покинув?... Чому покинув ти оці дрібненькі діточки? — припала лицем до маленької могили уже старша жінка і рясними сльозами поливає намогильну землю.
— А його взяли ті прокляті червоні кати... Стільки я його і бачила.. А в кілька днів пізніше вже тільки мертве тіло, постріляне, порубане — я знайшла на Лонцького — оповідає мені...
_____
Іду повільною ходою все дальше і дальше... Скільки тут людей! Старих і молодих, жінок, чоловіків і дітей... Усі у чорному... Усі втирають сльози, що пливуть по обличчі, на якому горе, сум і біль випечатали своє п’ятно...
_____
На самому краю, он там... могила друга, який в одному ряді ішов зі мною у бій!
Нахилився я над сірим хрестом і наче чую:
— Гей! Гей! Чи виповнили ви вже уже наш заповіт, чи сповнили ви наші золоті мрії?
Здається мені, що порушилась земля...
— У час зневіри і важких сумнівів приходіть Ви сюди, щоб тут набрати нових сил до нового змагання! — несуться слова із глибини сірої могилки.
_____
Стою серед могил... А скільки їх!.. І тут... і там!.. Ген... ген... як далека і широка рідна земля!...
[Львівські вісті]
28.05.1942