Швидке поширення тероризму є однією з найнебезпечніших глобальних тенденцій сучасності. З початку ХХІ ст. кількість жертв терору зросла удесятеро. Ескалація терору ставить низку нагальних запитань перед соціальними психологами: Що спонукає екстремістські групи до нелюдської жорстокості? Чому багатьом людям подобаються радикальні ідеї і насильницькі методи їхнього втілення? Кого терористи набирають у свої лави і про що вони думають, коли прицілюються у невинних людей?
Багато людей переконані, що тільки психопати або садисти можуть одягнути на себе начинений вибухівкою жилет чи взяти в руки меч для стинання голови. Але, на жаль, це далеко не завжди правда. Класичні соціально-психологічні експерименти, проведені у 60-70 рр. минулого століття, довели, що навіть цілком пристойних і добре влаштованих в житті громадян можна спонукати завдавати шкоду людям, які не зробили їм нічого поганого. Експеримент Стенлі Мілґрема, в якому він досліджував підкорення авторитету, показав, що його добровольці – середньостатистичні обивателі – були готові завдавати своїм жертвам смертельних ударів електричним струмом, якщо їх про це просила людина в лабораторному халаті, котру їм представили як наукове світило. А соціальний психолог Філіп Зімбардо у своєму (сумно)відомому Стенфордському тюремному експерименті показав, що звичайні студенти коледжів, яким призначили роль тюремних наглядачів, почали жорстоко знущатися  тих, кому випала роль в'язнів.
Ці експерименти свідчать про те, що майже кожну людину за певних умов можна схилити до вчинків крайньої жорстокості. З психологічного погляду більшість прихильників радикальних груп, таких як ІДІЛ, не є монстрами чи садистами. Важко повірити, але вони не сильно відрізняються від американців, які брали участь в експериментах Мілґрема і Зімбардо. Антрополог Скотт Атрен, який тривалий час вивчав психологію терористів, стверджує, що більшість з них є звичайними людьми. У книзі «Говорячи до ворога» (2010) він спробував відповісти на питання, що перетворює людину на фанатика: «Це не якісь вроджені дефекти особистості, а динаміка групи, до якої вона належить».
В експериментах Мілґрема і Зімбардо ця групова динаміка полягала у конформізмі – підкоренні лідерові або волі більшості. Однак за декілька десятиліть, що минули з часу цих експериментів, наше розуміння поведінки людини в групі сильно змінилося. Результати останніх наукових досліджень вказують на те, що групі насправді не так легко перетворити людину на слухняного зомбі, а харизматичним фанатикам – промити їй мізки. Ці результати свідчать про те, що радикалізація не відбувається у вакуумі. Натомість її рушієм є розколи та ворожнеча між різними групами, яку екстремісти навмисне створюють та загострюють. Якщо ви зможете змусити велику кількість немусульман ставитися до мусульман зі страхом та підозрою, то самі мусульмани, які раніше уникали конфлікту, почуватимуться маргіналізованими і уважніше дослухатимуться до радикальних голосів у своїй спільноті. Своєю чергою, якщо спровокувати багатьох мусульман сприймати західну цивілізацію як ворожу, то й населення Заходу підтримуватиме політиків, налаштованих на конфронтацію. Ми часто схильні розглядати ісламістів та ісламофобів як дві протилежні групи. Але насправді вони нерозривно пов’язані між собою. А це означає, що вирішення проблеми терору полягає не тільки серед «них», а й серед «нас».
Дослідження психологів Генрі Тайфеля та Джона Тернера у 1980-х встановили, що поведінка групи та авторитет її лідерів критично залежать від двох факторів – ідентифікації та дезідентифікації. Щоб хтось пішов за групою – можливо, аж до точки насильства – він має одночасно ідентифікувати себе з її членами і такою ж мірою відокремитися від людей за її межами.
У нашому власному дослідженні, в якому ми модифікували класичні парадигми Мілґрема та Зімбардо, ми встановили, що, як і стверджували Тайфель і Тернер, люди здатні діяти жорстоко лише настільки, наскільки вони ідентифікують себе зі справою, яку їх спонукали підтримувати, і відокремлюють себе від людей, яким завдають шкоди. Що більше вони вірять у значимість своєї місії, то більше виправдовують свої дії як хоч і прикрі, проте необхідні.
Думка про те, що ключову роль відіграє саме соціальна ідентичність, а не примус до конформної поведінки з боку групи, є важливим дороговказом до розуміння психології терористів. Як пише у своїй книжці «Зрозуміти мережі терору» (2004) судовий психіатр Марк Сейджман, колишній офіцер ЦРУ, терористи зазвичай добре знають, що вони роблять. Вони демонструють при цьому неабияку винахідливість та креативність і зовсім не схожі на бездушних зомбі-автоматів. «Моджахеди не були роботами, які пасивно реагували на соціальні тиски чи групову динаміку. Це були вбивці, сповнені віри та ентузіазму», – пише він. Сейджман не відкидає ролі лідерів, таких як Осама бен Ладен чи засновник ІДІЛ Абу Бакр аль-Багдаді, але стверджує, що їхня роль радше символічна. Як правило, не вони дають команди і організовують чергові акти терору.
Всупереч тому, що можна почути у медіа під час висвітлення цих подій, насправді є досить мало доказів, що планування чергових терактів здійснюють саме лідери міжнародних терористичних організацій. Люди, які потрапили під вплив екстремістських ідей, не підкоряються пасивно авторитетам, а натомість активно шукають індивідуальних шляхів для просування групових цілей. Під час Стенфордського тюремного експерименту один із найфанатичніших наглядачів запитав одного з в’язнів, що б той робив, якби йому випала роль наглядача. В’язень відповів: «Не думаю, що я був би таким винахідливим, як ти. Не думаю, що приділив би цьому стільки уяви. Що в мене вдався би аж такий “шедевр”». Терористи якраз схиляються до автономності та креативності, а нестача ієрархічного керівництва є однією з причин, чому з ними так важко боротися.
Як же лідерам терористичних організацій вдається вербувати відданих і креативних послідовників, якщо вони не віддають прямих наказів? Автори книжки «Нова психологія лідерства» стверджують, що їхня роль полягає у вибудовуванні нової ідентичності, яка дає змогу каналізувати та організовувати колективний досвід. Експерименти Мілґрема та Зімбардо подають чудовий урок того, як спершу вдалося створити спільну ідентичність, а згодом використати її для мобілізації людей на досягнення деструктивних цілей. Так само, як експериментатори змогли переконати добровольців у цінності своїх досліджень і в тому, що вони повинні завдавати шкоди ближнім заради прогресу науки, так і успішні лідери повинні подати свою справу як почесну і шляхетну.
І Аль-Каїда, і ІДІЛ використовують цю стратегію. Звертаючись до прихильників, вони подають терор як засіб досягнення кращого суспільства, що схоже на спільноту, яка оточувала пророка Мухамеда. Професор Університету Аризони Шахіра Фамі проаналізувала агітаційні матеріали ІДІЛ і встановила, що лише 5% з них містили характерні сцени жорстокості, які асоціюються з ІДІЛ у західних ЗМІ. Натомість більшість агітаційних матеріалів зображала «ідеалістичний халіфат», який гармонійно об’єднав усіх мусульман. Значний елемент успіху ІДІЛ полягає в тому, що її лідери говорять про державність, тобто у свідомості своїх прихильників намагаються втілити цей утопічний халіфат у реальність.
Однак дуже багато залежить не лише від лідерів терористичних організацій, а й від того, що кажуть чи роблять їхні опоненти. Цю тезу доводить низка експериментів, проведених нами (Хаслам) та Ілкою Ґлібс із Лондонської школи економіки, під час яких було проаналізовано, які фактори впливають на вибір лідера групи. Однією з ключових знахідок було те, що люди схиляються до підтримки войовничого лідера, якщо їхній групі загрожує конкуренція з боку іншої групи, налаштованої агресивно. Дональд Трамп, мабуть, уважно продумав це перед тим, як стверджувати, що всі мігранти-мусульмани – це потенційні вороги, яким потрібно заборонити в’їзд до США. Такі заяви лише підсилили ісламських радикалів. Недаремно Аль-Каїда поширювала заяви Трампа у своїй пропаганді.
Більшість біженців з Сирії і Афганістану не налаштовані войовниче до Заходу і взагалі розглядають його як землю можливостей. Цей факт дуже не подобається авторам статті у виданні ІДІЛ Dabiq, які закликали до кінця «сірої зони» співіснування між мусульманами та немусульманами й боротьби на знищення між мусульманами та kuffar (невіруючими).
Отже, так само, як ІДІЛ живить нетолерантних політиків на Заході, так і ці нетолерантні політики зміцнюють ІДІЛ. Дослідник релігії з Університету Вайкато в Новій Зеландії Дуґлас Пратт називає цей феномен «співрадикалізацією». Саме в цьому полягає головна небезпека і сила тероризму. Лідери терористичних організацій навмисне провокують вороже ставлення до груп, з якими їх ототожнюють, адже це дає змогу консолідувати ці групи навколо цих самих лідерів, які закликають до ще більшої ворожості. Метою терактів є не так нагнітання страху, як поширення ідеології ворожості, відплати та подальшого нагнітання конфлікту. Старший науковий співробітник Міжнародного центру вивчення радикалізації та політичного насильства при Королівському коледжі Лондона Шіраз Мехер стверджує, що ІДІЛ активно і цілеспрямовано шукає можливостей спровокувати Захід на реакцію, яка мала б ускладнити мусульманам відчуття, що вони також є членами західних спільнот.
Тобто тероризм повністю залежить від поляризації і пов’язаний з реконфігурацією міжгрупових відносин, при якій екстремальне керівництво виглядає як єдина адекватна відповідь екстремальному зовнішньому оточенню. З цього погляду тероризм не є стратегією бездумного знищення, а стратегією цілеспрямованого створення конфронтаційних відносин, які підживлюють існування екстремістських груп. Тож аби збагнути суть тероризму, нам потрібно проаналізувати не тільки їхні дії, а й наші реакції. Як написав у статті для Foreign Policy його редактор Давид Роткопф після листопадових терактів у Парижі, «надмірна реакція є достеменно хибною відповіддю на тероризм. Адже це саме те, чого прагнуть терористи. Це виконує роботу терористів для терористів».
Багато досліджень психології терористів припускають, що жертвами радикалів зазвичай стають молоді люди, в яких щось негаразд у житті: дискримінація, втрата батьків, цькування, зміна місця проживання або щось, що спонукає молоду людину почуватися невпевнено, самотньо або розчаровано. Молоді люди, які перебувають у процесі формування своєї ідентичності, особливо вразливі для «сходження з рейок». У цьому стані вони стають легкою здобиччю для радикальних груп, які обіцяють їм підтримку і відчуття сенсу життя через причетність до «великої місії».
Нема сумніву, що ці фактори відіграють важливу роль, однак самих собою їх іще не достатньо. Адже подібні зв’язки і почуття обіцяють багато інших організацій, які не ставлять перед собою деструктивних цілей, наприклад, спортивні, культурні, природоохоронні та інші товариства. Тож чому окремих людей притягують саме екстремістські організації?
Ми вважаємо, що ці групи пропонують щось більше, ніж розрада та підтримка. Вони формують наративи, які резонують із переконаннями їхніх рекрутів та організовують досвід колективної фрустрації. Саме тому потрібно серйозно проаналізувати, які ж ідеї проповідують войовничі ісламські групи. Чільне місце тут посідає твердження, що Захід – це довготривалий ворог, який ненавидить усіх мусульман. Може, Захід сам причетний до формування такого наративу? Можливо, поліція, шкільні вчителі, суспільство загалом спонукають мусульман на Заході почуватися маргіналізованими та непотрібними? Якщо це справді так, то як це впливає на їхню поведінку?
Наші колеги (Райхер) разом із психологами Ледою Блеквуд (тепер – Університет Бата в Англії) та Ніколасом Гопкінсом з Університету Данді в Шотландії у 2013 році провели серію індивідуальних та групових інтерв’ю у шотландських аеропортах. Як і національні кордони, аеропорти посилають чіткі сигнали про нашу належність та ідентичність. Ми встановили, що більшість шотландців – як мусульман, так і немусульман – в аеропорту мали чітке відчуття «прибуття додому» після поїздок за кордон. Однак у багатьох мусульман було відчуття, що служба безпеки аеропорту ставиться до них із підозрою. Чому мене відвели вбік? Чому обшукали мій рюкзак? Чому мені ставили усі ці питання? Як сказав 28-річний робітник із Шотландії, мусульманин: «Я вважаю Шотландію своїм домом. Чому мене зупиняють у мене вдома? Чому мене змушують почуватися чужим у власному домі?».
Щоби позначити досвід хибного сприйняття або заперечення чужої ідентичності, ми запровадили термін «невизнання» (misrecognition). «Невизнання» систематично провокує гнів та цинізм у ставленні до влади. Після такого досвіду один шотландець-мусульманин визнав, що почувався так, наче він здаватиметься смішним, якщо далі захищатиме толерантність в інституціях, які його принижували. Зрозуміло, що «невизнання» не перетворює в один момент поміркованих людей в екстремістів та терористів. Однак у стигматизованих спільнот воно зміщує баланс від підтримки лідерів, які кажуть «працюйте з владою – вони ваші друзі», до тих, які твердять: «влада – це ваші вороги».
Щоб проаналізувати досвід невизнання, ми адаптували тюремний експеримент Зімбардо. Зокрема, ми хотіли протестувати деякі з останніх теорій того, як соціальна ідентичність впливає на групову динаміку і те, як людина ототожнюватиме себе зі своєю групою, якщо матиме змогу її залишити. Під час дослідження виявився цікавий факт. У групі в’язнів був учасник, який з самого початку мав амбіції стати наглядачем. Він вважав, що здатний об’єднати охоронців і змусити їх працювати як єдину команду (з чим у них були проблеми). Коли частину в’язнів таки підвищили до охоронців, цього в’язня обійшли увагою, вибравши тих, хто, на його думку, був слабшим та менш здібним. А його претензії на роль охоронця відкинули і публічно висміяли.
Після цього його поведінка кардинально змінилась. Раніше він тягнувся до охоронців й майже уникав спілкування з іншими в’язнями. А тепер приєднався до них з великим ентузіазмом й поступово став головним підбурювачем до непокори режиму охоронців. Драматичне навернення цього в’язня стало підсумком психологічних ходів, які регулярно відбуваються в наших суспільствах. Це – прагнення до належності, невизнання, відокремлення і дезідентифікація. На наш погляд, ні закликів радикальних лідерів до екстремістських дій, ні власного негативного досвіду недостатньо, щоб радикалізувати меншість. Але коли ці фактори поєднуються, тоді вони підсилюють одне одного і ситуація стає загрозливою.
Ми не заперечуємо, що окремі терористи справді мають психічні відхилення. Але в лави екстремістських організацій потрапляє багато людей, які зазвичай не були б схильними вистрелити в когось чи закласти бомбу. І тому в розумінні феномену тероризму і екстремізму важливе значення відіграє саме вивчення контексту міжгрупової динаміки. Це той контекст, який створюємо ми всі разом. Чи трактуємо меншими у нашому суспільстві з підозрою? Чи заперечуємо право мігрантів на отримання громадянства? Чи відповідаємо на терор закликами до контртерору? Добрі новини полягають ось у чому: наскільки ми є частиною проблеми, настільки ми є й частиною її вирішення.
Stephen D. Reicher, Alexander Haslam
Fueling Terror: How Extremists Are Made
Scientific American, 25.03.2016
Зреферував Євген Ланюк
26.05.2017