Микола Голубець (1891—1942)
З Миколою Голубцем відійшла від нас ще зовсім молода людина, повна сил і запалу, життєрадісна і життєздатна. Почавши писати дуже рано, ще гімназистом, він більш як 30 років цікавився громадськими, мистецькими і літературними справами. Вже попередня світова війна застала його серед різних літературних плянів. Голубець закінчував самотужки свою освіту, яку перервали воєнні події, писав поезії, перекладав, виконував різні обов'язки позафронтового новобранця, знайомився з літературою і мистецтвом.
Це був по вдачі журналіст в найкращому розумінні цього слова. Його тягнула до газети вічно жива цікавість до громадських справ і сотні питань зв'язаних з рідною культурою. Були такі роки, коли Голубець за редакційним столом відгукувався на всі потреби, які хвилювали і повинні були хвилювати громадянина. Він умів написати політичну передовицю, великий фейлетон на мистецьку чи історичну тему, оповідання, малий фейлетон і призбирати цікаву "всячину". Треба було подивляти, як вроджений хист до мистецтва, тонкий смак, заступав йому студії, без яких не може звичайно обійтися жоден мистецтвознавець, майже професійно примушений довгими роками просиджувати по різних музеях на чужині. Голубець любив мистецтво і бажав, щоб рідні мистецькі зразки виходили якнайкращі, щоб вони могли стояти нарівні з мистецькими творами щасливих народів з багатою культурою. Як вірний син свого народу, відчуваючи його духові потреби, він прив'язував велику вагу до розвитку національних ознак і форм українського мистецтва, яке мало за собою давню пребагату народну традицію. Неодна мистецька вистава у Львові завдячувала чимало починові та зусиллям М. Голубця.
Від історії мистецтва один крок до загальної історії; поправді вони нерозривні. Голубець недаремне вивчав минуле свого народу. А що перед його очима пересувалися сліди цього минулого в місті, де він жив, він сам ставав поневолі істориком Львова. Коли приходив відповідний момент, він умів використати вивчений матеріял для популярних історичних статтей і брошур, історичних оглядів, навіть історичних повістей. Його повість "Жовті води" найкращий доказ цього всестороннього хисту.
Голубцеві було тісно у Львові, затісно в рямцях галицького життя. Він раз-у-раз пробував прорвати їх кліщі та поширити. Хвилинами бунтувався на різних своїх становищах, коли не міг ладнати з вимогами своєї професійної праці або з хлібодавцями. Через те нераз тратив він посаду, залишаючись без хліба. Але як уроджений оптиміст Голубець ніколи не падав духом і негайно брався за якусь іншу роботу. Так повстав неодин його чисто літературний твір, для якого він не мав часу підчас редакційної праці.
Доказом великої ініціятиви та енергії Голубця були його численні спроби організувати власне видавництво. Він умів приєднувати для новостворених журналів приятелів і знайомих, умів передавати іншим той невгасний запал, яким горів при кожному свому новому почині.
Неодин, переглянувши все його надбання залишене його пером, може висловити жаль, чому така талановита одиниця не спрямувала всіх своїх природних завдатків в одному напрямку, щоб дати якийсь великий одноцільний твір. Хто знав обставини, серед яких доводилось працювати галицьким журналістам, той матиме ясну відповідь, чому М. Голубець не здійснив тієї і йому такої близької мрії. Роками треба було виконувати тяжку щоденну роботу і для прожитку і для громадського обов'язку. Завжди там, де треба було виповнити якусь прогалину в газеті, Голубець міг був це зробити і, знаючи свої сили, він писав, недбаючи про те, чи це матиме "тривку вартість".
М. Голубець належав до не дуже численних у кожному громадянстві одиниць, які легко від першого погляду сприймають довкільні явища і негайно дуже живо на них реагують. Це була причина, через яку він нераз робив собі ворогів, коли його гостре перо або живе різке слово передавало критичний осуд. Зате як людина він не мав злоби ні гніву до тих, з якими попадав у конфлікт, завжди готовий простягнути руку тим, які на нього гнівались.
Одною з цінних прикмет вдачі М. Голубця був його гумор, який не покидав його в найтяжчі хвилини життя і не покинув навіть в обличчі смерти. Приятелі та близькі, які бачили, як Голубець умирав, могли водночас подивляти його зрівноваженість, повагу та непорушний спокій, з яким він прощався з найближчими і зі світом. Він відходив у повній свідомости своєї смертельної хвороби, не як знесилений, з розбитими нервами поет, а як дужий, загартований ґазда на власному господарстві.
Усе, що вийшло зпід пера М. Голубця, мало на собі ознаки людини живої, яка змагається за краще, шукає, вчиться і йде вперед. Він заєдно старався розкривати нові сторінки громадського життя, за яким стежив, з кожним роком поширював свій досвід і свою вражливість. Відгукуючись на все, що діялось довкола нього, він не мав часу на шліфування своїх творів ні на чисто особисті справи, які дозволили б йому спокійно, у власному інтересі, працювати тільки для себе. В цьому його чимала громадська заслуга і велика трагедія з природи талановитого працівника, який при сприятливих умовах міг був дати багато-багато більше, ніж дав з себе.
[Львівські вісті]
23.05.1942