Доволі опіки

Женева, травень 1942.

Коли старинні римляни поважали й чужих богів у власнім Пантеоні та не накидали своєї віри переможеним народам, то Україна мусіла боронити протягом віків і волю своєї віри проти своїх гнобителів. Той ганебний стан з-перед сучасної війни на наших західніх землях, коли українець мусів міняти обряд, щоб дістати працю хочби лише залізничника, належить до минулого, але війна проти большевиків ще триває, а большевики і далі "займаються" віроісповідною справою в Україні, хоч тепер не мають до цього вже найменшого права.

Цілком хибно було б думати, що на Україні не було реліґійного поневолення, бо Московщина прийняла віру з Києва. Поневолення це виявлялося не лише в московщенні мови та старих обрядів Української Церкви, але було справжнім поневоленням віри, бо зміст її та цілий релігійний український світогляд різнився завсіди від московського і то навіть більше ніж, скажім, від якого небудь західного народу.

Історичний розвиток церковної організації, а в звязку з ним і реліґійного світогляду на Московщині, був остільки своєрідним, з такою домішкою фетишизму і психічних збочень у народніх масах, що можна мати оправданий сумнів навіть до непорушности христіянських основ московської "віри". Оскільки нація є основою кожної культури і реліґії, як її початкового складника, і оскільки невільництво є запереченням новітньої нації, творять москалі наскрізь своєрідну національну і реліґійну спільноту.

Боротьба поміж церквою і державою, що прибирала часом дуже драматичні форми, залишила свій слід у цілій европейській культурі. В Московщині вона скінчилась раніше ніж почалась, по суті ще перед витворенням московської нації, а саме протягом царювання Івана Грізного, — "премієр-міністер" якого, Малюта Скуратов, душив власними руками увязнених священиків, що насмілювалися ставити опір деспотові. Тому зрозуміло, що й сучасні московські можновладці зідеалізували свого грізного попередника в пресі, фільмі і "краснім письменстві" для молоді. Останній цвях у домовину незалежности і якогось морального значіння московської церкви забив неменш зідеалізований большевиками Петро І, великий своїми кривавими присудами, зробивши московську церкву бюрократичною установою, що разом з іншими мусіла служити справі московського імперіялізму. Ставити йому якийсь поважніший опір церква не могла, не маючи очевидно поважної підпори в невільницьких масах. І пастирі були гідні отари, якої "моральний" відрух був незвичайно характеристичний для "загадкової московської душі". За свої "реформи" та виправлення церковних книжок дістав Петро І серед міліонів московських "старовірів" славу Антихриста, що "пробив іжем бік Христа" наказавши писати слово "Ісус" з двома "і". Не менше типовими були такі секти, як скопци, хлисти, вертуни та інші, що або калічили і палили себе, щоб "урятуватися від антихриста", або скакали і крутились у своїх молебних домах, кінчаючи "повальним гріхом", під проводом різних "богородиць". Нічого окрім жорстоких судових переслідувань московська церква цим збоченням пpoтиставити не могла. Вона бо мала інші завдання. Її духовенство тримало московське село у сліпім послусі царатові, а в Україні, було найпильнішим носієм московщення та помічником царської поліції.

І большевицьким можновладцям московська церква не могла ставити якогось поважнішого спротиву, ще як і їх царським попередникам: московські народні маси противлялися у переслідуванні віри майже прийняти якусь поміч зовні. Коли ці переслідування затривожили ввесь христіянський світ, і коли в 1930 р. Ватикан виступив із протестом проти них, представник Православної Церкви в Москві скликав пресову конференцію, заявляючи журналістам, що в Росії нема "ніякий реліґійних переслідувань", при тому ще запротестував гостро проти того, щоб чужинецькі чинники втручались до російських справ. Бо московське духовенство більше боялося впливів Европи ніж большевицького знущання. Незабаром після цього видав патріярх Тихон свій сумної слави заклик, в якому він себе самого старим московським звичаєм обвинувачував, проголошючи водночас цілковите піддання Православної Церкви під владу кремлівських катів і без божників.

Політична акція московського імперіялізму в Европі підтримувана т. зв. "демократичними" державами не минала й Ватикану. Його визнання намагався осягти московський уряд здогадними уступками, то злагіднюючи, то загострюючи реліґійні переслідування, як це було, наприклад, — в 1936 р., коли совітська "конституція" визнала навіть "громадянські права" священиків. Ці провокаційні заходи почались очевидно й тепер, наново, при допомозі аліянтів, які протестують проти створення представництва Японії при Ватикані, але — вимагають його для Москви.

Як широко розгорнено цю акцію, можна бачити між іншим з того, що її поширено й на невтральну пресу. "Спец" для совітських справ, Ніколявс Бaссехес, пише в ціріхській совіто-москвофільській "Вельтвохе" в тоні гідним Майського та Літвінова й таке: "Большевизм є, розуміються, не лише державною, але й духовою потугою, з тим-же самим правом на універсальність і виключність як і католицизм... Ватикан був завсіди тією рушійною силою, яка шукала навязати взаємини з великим духовим партнером (?!?)"...

Та в дійсності справа мається навпаки, бо коли тепер московський уряд робить безупинні заходи через аліянтів та своїх власних аґентів, щоби порозумітися з Ватиканом, то робить це тому, бо боїться, щоб визволення України від Москви не було зміцнене і під національно-реліґійним оглядом — щоб її звязок на полі обряду і церковної орґанізації з Московщиною не був остаточно зірваний. Московська "дипльоматія" намагається розпучливо не допустити до зміцнення звязків на цім полі України з Европою та дає підступно до зрозуміння, що вона готова навіть уможливити поширення цих впливів на цілу Московщину.

Коли б був якийсь сумнів щодо того, що сучасна московська акція у Ватикані спрямована проти України, то його усунув би самий факт рівнобіжности її з виступами московського "митрополита" Сергія проти створення Української Автокефальної Церкви, зокрема проти архієпископа Полікарпа. Але коли б ці заходи й мали якісь успіхи у східніх патріярхів, то це могло б мати ті добрі наслідки для Української Церкви, що наблизили б її ще більше до Европи. Його ж поразка буде перед усім політичною поразкою Сталіна, від якого московська церква залежить, як і врешті все залежала від кожночасного московського можновладця.

З українського боку треба в кожному випадку зазначити в найбільш рішучий спосіб і всюди, що московська церква не може мати ніякого відношення до остаточного наладнання справи Церков між українцями. Це наша внутрішня справа. Ми надто добре знаємо затії Москви та її аґентів і знаємо не від сьогодні. Москалі перезвались "руськими'', щоб московщити нас, "соціялістами'' — щоби грабувати, "атеїстами", щоб руйнувати духові основи спротиву, а тепер вони готові обєднатися із Заходом і статись католиками, чи протестантами, а завтра, як цього вимагатиме їх імперіялізм — вони стануть чим лише захочете. Та це їх внутрішні справи, але українці не хочуть мати нічого спільного з Москвою в усіх ділянках життя, тимбільше на полі віри й обряду.

Не є ніяким випадком, що саме тепер навіть в такій невтральній державі, як Швайцарія, зростає щораз більше зацікавлення церковними спpавами в Україні. І так напр. "Ля Ві Протестант" подає досить систематично за українською пресою вістка з українського реліґійно-церковного життя. Багато цих вісток можна знайти і в інших часописах. Це зацікавлення більше ніж зрозуміле. Віра є складовою частиною тієї европейської культури, яку Україна боронила від віків і до останнього часу в боротьбі проти московського варварства. Входячи у склад Европи, Україна знову приверне своє обличчя і на церковному полі, яке мала вже в XI столітті, коли то була повна єдність, а Київ духово й політично був звязаний з Европою. Відомі ж, династичні звязки Києва з усіми домами володарів Европи. — І тепер Україна ще не забула того, що в часі першого голоду, зааранжованого свідомо московським урядом. Україні спішили з допомогою Червоний Xpecт під проводом Нансена й нинішнього премієра Норвеґії Квіслінґа та Ватиканська Місія.  По двох десятках років голодування України та по жахливих масакрах, тепер для України відчинилися двері в Европу. Тому й кінець московської влади має бути раз назавсіди кінцем московської "віри" в Україні, а "митрополитові" з ласки Сталіна, Сергієві, зась до українських церковних справ.

Кожне втручування у внутрішні справи, Україна відкидатиме в найрішучіший спосіб.

[Краківські вісті]