Повороту нема.

Під таким наголовком подало "Дїло" за "Новою Радою" з 12 ц. ст. квітня отсю статю:

Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадських і партійних зїздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають нїякого сумнїву щодо тої полїтичної плятформи, на якій обєднюють ся всї активні елєменти української людности. Се старе наше домаганнє широкої національно-територіяльної автономії України в російській федеративній республицї на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченнєм національних меншостей нашої землї.

Инакше й бути не могло. Домаганнє народоправства й суто демократичного ладу на Українї, у відокремленій "несумісній" автономній Українї, звязаній тільки федеративним звязком чи то з иншими народами славянськими чи то з иншими народами й областями російської держави, — се старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України: Шевченком, Костомаровим, Кулїшем, Гулаком, Білозерським і иншими. Від того часу воно не переставало бути провідним мотивом української полїтичної мисли, орґанїзаційної роботи, культурної і громадської працї. Нерозгортуване тільки часами широко й прилюдно, з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режім Росії окружав гасла автономії і федерації, — воно повторяло ся неустанно всюди й завсїди, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку з трибуни першої і другої Думи, в пресї "днїв свободи" і т. д. Тепер воно могло бути проголошене нетільки друкованим словом, але й живим — на великих зборах, манїфестаціях і в усякого рода прилюдних заявах, до котрих прилучають ся україпські й неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солїдарність з ними і потверджуючи, що се домаганнє всього українського громадянства та всїх полїтично-свідомих верств України.

Без сумнїву воно зістанеть ся тою середньою полїтичною плятформою, на котрій буде йти обєднаннє людности України без ріжницї верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганнєм повної полїтичної незалежности. Програма культурного самоозначення, котру недавно в одній з своїх промов необережно прийняв за міру національних домагань народів Росії, і в тім і народу українського, голова нинїшнього тимчасового правительства кн. Львов, тепер вже нїкого на Українї не вдоволить. Ті часи, коли українському громадянству приходило ся рахувати ся з обставинами старого режіму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всеї повноти національного життя і з тим недовірєм, яке виявляло до українства, як до руху народнього, громадянство російське, навіть поступове, — минули безповоротно. Українцї не мають вже потреби переводити педаґоґічну роботу над сим громадянством, по принципу "від лекшого до труднїйшого", висуваючи на чергу найбільш елєментарні, безсумнївні для всякої простої, тільки гуманно і культурно настроєної людини, як домаганнє українського навчання в школї, допущення української мови в урядуванню, судї і церкві на лїнїї, де українські маси стрічають ся з культурою, громадською і державною орґанїзацією. Сї скромні домагання, повторювані так довго і так ще недавно, коли були-б услухані в час, витворили-б трівку моральну звязь між українським громадянством і російською державністю і великоруським поступовим громадянством. Але вони не були услухані. В критичний момент, коли російське правительство, користаючи з війни, заходило ся знищити і викорінити українство в Галичинї і в Росії, не спиняючи ся перед найбільш вандальськими, варварськими заходами, Українцї не знайшли помочи і підтримки у великоруськім громадянстві нїде, — крім деяких соціялїстичних ґруп, і се — треба правду сказати — викликало в Українцях глибоку зневіру до російської поступовости і демократії, до можливости забезпечити повноту українського національного життя в рамах російської конституційности. З тим зростало ще більше переконаннє в неминучій потребі забезпечити українському народови державне право — чи то федерацією російської держави, а як нї, то повною незалежністю України — як запоруку його вільного полїтичного й національного розвитку. Від сього не може бути повороту назад в пройдені стадії чисто культурного самоозначення або культурної автономії.

Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім звязку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенню її з боку провідників російської держави чи кермуючих кругів російського громадянства може мати тільки один наслїдок, — се повне пересуненнє центра ваги в бік українського самостійництва. Прихильники України тепер годять ся зістати ся на спільній плятформі широкої національно-територіяльної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Але прапор самостійної України стоїть і розгорнеть ся з хвилею, коли всеросійські централїсти захотїли-б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній російській республицї. Се ясно і — повинно бути ясно керманичам російської держави.

[Вістник Союза визволення України]