В майбутньому наш час постмодерну будуть визначати зокрема і за такими фільмами, як «Король Артур. Легенда меча» режисера Гая Річі. Класичний міф-казку до такої міри переробили, осучаснили і видозмінили, що годі думати про його минулу версію – більше про неї ніхто не згадає. Наш час – це простір старого, вражаюче упорядкованого по-новому.
Момент форми, власне, є головним в цих пертурбаціях – це точка опори, з допомогою якої кінематографічні Архімеди перевертають світ. І новітній «Король Артур» є черговим переворотом, тотальним і всепоглинаючим, справжнім карколомним сальто, під час якого виконавець наливає шампанське, посміхається у тридцять три зуби – включаючи один зуб мудрості – і при цьому тримає дулю в кишені. Повірити в таке – визнати себе дурнем. Але так хочеться вірити в надприродне! Як в дитинстві, коли все – дивовижне і природне водночас. «Король Артур» Гая Річі апелює саме до спогадів дитинства. Цей фільм так само смачний, як в дитинстві, тільки для того тебе, який вже виріс. Неймовірно вдало перенесений з минулого захват, але перероблений з максимальним дотриманням сучасного уявлення про це. Як таке вдалося Річі – пояснити ледь можливо, бо там, де сполучаються дитячі спогади, талант і надані мільйонні можливості для їх втілення, народжується диво. А диво не пояснюють, в нього вірять. І нехай тебе потім будуть називати дурнем, байдуже: у вірі – щастя!
Блюзнірства тут нема. Бо і релігія, і кіно дають втіху, хоч порівнювати їх марно. Річі дуже близько підійшов до статусу кінобожества. Чи так це, гадаю, можна буде взнати в найближчі місяці після 10 травня, коли його «… Артур» вийшов у світовий прокат. Підстави для такого твердження є.
«Легенда меча» уявляє собою поєднання «Володаря перстнів», «Гри престолів» і «Карт, грошей та двох стволів». Тобто, масштабні фентезійні картини сполучаються з малою формою, котра виконана у фірмовому стилі Річі – з усіма його грубуватими дотепами, колоритним бандитським світом і «кліповим» монтажем. Зі сторони – це не тримається купи, але я ж не даремно говорив про диво. Річі вдалося органічно змішати раніше не поєднуване аж до визнання цієї суміші прекрасною есенцією, жанровою амброзією. Назагал, це краще кіношне вариво цього року із заслуженою оцінкою в 10 балів із 10 можливих.
Отже, що ми маємо? Крім режисури Річі виконував роботу ще й сценариста (плюс камео). І робив це з твердим наміром суттєво «почистити шафу»: повикидати з неї все старе – що стосувалося пошуків Грааля, задрипаного хлопчика, Мерліна та всіх решту Ланселотів та Гвіневр. Любовний трикутник так само полетів у смітник. Натомість був накреслений трикутник за гамлетовським сюжетом, коли короля вбиває його брат, а син вбитого мститься своєму дядькові. За форму ж бралися попередні річівські колоси – дві частини «Шерлока Голмса», так добре прийняті і глядачами (майже 1 млрд. 100 млн. доларів світових зборів), і, відповідно, очільниками студії-виробника Warner Bros.(інакше вони йому б не заплатили 13,5 мільйонів гонорару з процентами).
Маючи факт довгої відсутності в прокаті чогось подібного до «Володаря перстнів» («… престоли» йдуть лише по ТВ), Warner вирішив зробити хід конем – зайти на територію толкінівськіх поем, але під видом іншої, оновленої легенди. Можливу складність сприйняття такого «абґрейду» дуже вдало допомагав обійти гумор Гая Річі. В Америці він відомий так само добре, як і на батьківщині режисера, Англії, через популяризаторську роботу Квентіна Тарантіно та Бреда Пітта, великих заокеанських фанатів річівського стилю. Усю цю конструкцію правильно було скріплено 102-ма мільйонами доларів, а зйомки проведені в не дуже дорогих регіонах Вельсу та Шотландії… Чи варто говорити, що навіть без підтверджуючих мільярдних зборів першої частини вже є погодження на створення двох серій продовження і, можливо, цілого серіалу.
Втім, це все не пояснює, чому перша частина вийшла такою досконалою! Ми знаємо, як Пітер Джексон створив шедевр під назвою «Володар перстнів»: як його малювали, готували, вигадували цілий світ, в той самий час підганяючи його під світ, вже придуманий Толкіном і поширений багатомільйонною армією його вірян-прихильників. У «…Артура», не зважаючи на численні лицарські романи Кретьєна де Труа в середні віки та близько сотні (!) серіалів і фільмів в наш час, такої «релігійної» складової не було і не має. Більше того – головні складові тут зовсім не настояні, як добре вино. Там все молоде та ігристе! Там, до того ж, все смішне: ніякої величі, ніякого пафосу! Звісно, без різкості, зламаних носів та вуличного арго, як в «Картах…», «Великому куші» чи «Револьвері». Бо ж вимоги студії стосувалися масовості. І треба було вписатися в аудиторію PG-13, раніше незвичну для Річі та його англійських стрічок, свідомо доведених до рейтингу R – «вхід особам до 16-ти років заборонений». Тому тепер дивитися можливо практично всім. До прикладу, в Британії, Ірландії, Голландії та Німеччині місцеві Експертні комісії при тамтешніх Держкіно обмежили аудиторію 12-ма роками, в Швеції – 11-ма роками, а в Японії – взагалі ніяких обмежень не ввели. І ця толерантність аж ніяк на позначилася на видовищності.
Новітній «… Артур» переважає всіх своїх попередників у всьому. Ефектний, динамічний, оригінальний, смішний, музичний і з грамотно виписаним героєм, що може сподобатися масам. Він однаково вміло дає в пику і отримує удар, за що дякує вулиці, на якій виріс. Мечем фехтує так само вправно, як плеще язиком – і з підлеглими злодюжками домовиться, і з місцевими мечниками теж – як не в один спосіб, то в іншій. А личко має писане (не те що в Клайва Овена у фільмі 2004-го чи тим паче у Малкольма Макдавелла 1985-го років). Взагалі вибір на роль Артура англійського актора Чарлі Ханнема був доволі суперечливим. Не зважаючи на його головування у серіалі «Сини анархії» та участь у фільмах Гільєрмодель Торо – «Тихоокеанському рубежі» та «Багряному піку» – це не давало гарантій на успіх у публіки. Але екранний час робить свою магічну справу – ти звикаєш до актора, навіть якщо мав до нього амбівалентне ставлення, він починає тобі подобатися, і врешті ти вболіваєш за нього, як за свою команду, ледве не вистрибуючи з крісла після кожної його перемоги чи поразки… Звісно, мова не про мене – я ж статечний, врівноважений кінокритик, – мова про інших… Хоча саме я після показу фільму хотів залишитися непомітним в залі, щоб вдруге його подивитися.
Річі добре натаскав актора, весь час, перед кожним кадром, говорячи з ним, наштовхуючи на правильне сприйняття сцени, навіть на жест чи деталь. Зазвичай це робить кожний режисер, але достукатися до актора і довести його гру та свій фільм до легкості можуть лише поодинокі… Деталі визначають «Короля Артура» так само, як короля робить його свита. Наприклад, після одного бою герой, ніби відходячи вбік, жартівливо ляскає свого супротивника пласким боком меча по дупі, чим розряджає атмосферу, «опускаючи» її з вершини звитяги на рівень панібратства. Ось ці хі-хі, розкидані по всьому фільмові, мов у дружній бесіді двох друзяк, перетворюють двогодинний епос на пригодницьку комедію, комедію без напружень.
Одним з неявних, але без підступу – цілком законних – чинників такого захвату є музика. Саме вона є тією чарівною паличкою, яка – з-поміж інших паличок – допомогла неосвіченому і малокультурному Тарантіно стати культурним феноменом фіналу XX сторіччя. На відміну від «Кримінального чтива», де вся музика була великим пазлом з різних пісень, віднайдених самим режисером по «канавах світу», в «… Артурі» музичне тло складається з невербальний композицій та нео-фолкових пісень. Та й назагал вся музика фільму – неофолк. І більше тут якраз «нео», а не фолку (від Нео у самого Артура теж багато, але про це потім). В одному з інтерв’ю Гай Річі розказав, що повністю довірився композитору Деніелу Пембертону, щоправда, випробуваного ним на своєму попередньому фільмі «Людина з А.Н.К.Л.». Він дав йому карт-бланш, виряджаючи в путь, мов король посланця, із напучуванням: «Будь сміливим, коли поєднуєш екзотичність із простотою!»… І сміливість у Пембертона була, і була вона у силі, і створив він маленький шедевр…
Осучаснений фолк – це те, що і має бути в осучасненому міфі. Хоч від міфу практично нічого не залишилося. Чи це правильно? Гадаю, після такої постановки питання легко вирулити на філософський дискурс з приводу зміни традиційних парадигм і, під впливом сучасних тенденцій, формування «цього шаленого, шаленого, шаленого, шаленого» «чудового нового світу». Ця тема більш ніж актуальна, важливіша за всіляких Артурів, і навіть за тему музики в кіно. Проте, мені зараз ведеться не про це. А про Нео.
Артур у фільмі Річі цілком класичний. Тобто, його ідейний каркас складений з прописних істин людського життя та мистецької драматургії, в основі яких лежить конфлікт. Син короля мусить успадкувати трон, злочинно відібраний у нього зрадливим дядьком. Він має пройти ланцюжок випробувань, болі та духовних мук, і врешті народитися як новий лідер. Гамлет Шекспіра таким не став, бо мова йшла не про те. Таким став Нео у «Матриці», а сам фільм – етапним для кіно і епохальним загалом для мистецтва, філософії та світу. На ідею нереальності життя і виходу з марення, в якому ми ніби-то перебуваємо, почали дивитися інакше, почали переносити ілюзорність на світ навколо. Це був очевидний крок вперед (хоч і не відомо чи в правильний бік). «Король Артур. Легенда меча» теж про такого собі Нео, Обраного з великої літери. Бо він не просто пересилює в собі фрейдистські страхи дитинства і бере в руки меч Екскалібур. Він відшукує в собі надприродні сили, передані йому генами батька. Не просто повертає собі своє, не тільки перемагає злого дядька і з ним злі сили. Він – випестуваний повіями в борделі і вихований вулицею – отримує разом з троном і владу в Камелоті, а за круглий стіл садовить своїх друзів, вчорашніх кишенькових злодюжок і вишибал в тому ж, рідному, home-sweet-home, будинку розпусти. Добрий, чуйний, красивий хлопець голубої крові з минулим і навичками розбійника, неодноразового свідка того, що кров у людей таки червоного кольору. І от він – при владі. Він – осучаснений король Артур, взірець для дітей, мрійників та фінансистів. Це постріл не в брів, а в око. І дуже схоже на чергову парадигму, на новий спосіб подивитися на світ, де не потрібна культура, традиції, країна, національність, освіта, наступництво поколінь, ба навіть класичні знання не потрібні. Важлива наполегливість, цілеспрямованість, сила, витривалість і підтримка однодумців, ким би вони не були…
Ну, може такого і не має у фільмі. Може це лише розваги, майстерно сконструйовані так, аби навіть кінокритики, хто просторікує про філософію та дух, хотіли побачити їх знову. Може. Але те, що тепер міфи ліпляться, мов з тіста – легко, винахідливо і смачно – так це точно.
