Павло ГРИЦЕНКО

Доповідь директора Інституту української мови НАН України, доктора філологічних наук, професора Павла Гриценка на тему "Українська мова сьогодні: виклики, шанси", виголошена у Львові.

 

 

Сьогодні триває цілеспрямована ідеологічна війна проти України. Війна, яка розпочалася значно раніше від мілітарної війни на сході України і в Криму. Бо якби вона розпочалася лише зараз, то за короткий час [збройної агресії] не було б тих наслідків, які ми сьогодні маємо.

 

А що ми маємо? На сьогодні, на моє глибоке переконання, іде – чи триває – новий етап русифікації. Він має зовсім інші форми, бо протікає на тлі іншого, супротивного, процесу – на тлі українізації.

 

Як із цим розібратися?

 

Перше, українізація. Чи відбулася українізація бодай частково за ці 25 років? Безперечно, українізація має сьогодні великі здобутки. Це поза всяким сумнівом. Тому що загальне функційне поле української мови дуже змінилося. Воно структурно змінилося, змінилося докорінно. Тепер є не тільки скеровуючий ідейний стрижень, що Україна має бути українськомовною, – що є дуже важливим і українізуючим началом, – а є й реалізація цієї ідеологеми.

 

Зіставляємо: вся силова сфера України сьогодні українськомовна. Якою була? Російськомовною.

 

Багато спеціальностей в Україні ніколи не можна було здобути українською мовою – лише російською. Що ми маємо сьогодні? Маємо дуже потужний – хоч і не завершений – процес творення української освіти. Сфера науки не демонструє 100-відсоткової українізації – одначе є і українськомовні журнали, і ведення всієї документації українською мовою, і видання книжок, хоч і мізерне сьогодні.

 

Таким чином, ми бачимо, що відбулася дуже відчутна зміна в переділі функційного поля між українською та російською мовами.

 

Одначе не варто думати, що ці процеси були прості, і не варто думати, що вони завершені. Тому що прагнення реваншу живе, воно підживлюється і є одним із елементів тиску Росії на Україну.

 

Я хотів би акцентувати особливу увагу на тому, що багато хто знає сам, але в контексті нашої теми воно дуже важливе. Починаючи з кінця 80-х, ще до офіційного визнання незалежності України, в українськомовному просторі в державі, а ширше – у загальному мовному просторі нашої держави, відбулася одна знаменна подія, яка відлунює сьогодні і матиме надалі позитивні результати. Це знесення цензури і знесення тієї куртини, яка ділила українців на «метропольних» і діаспору. Бо усе те, що було створене діаспорою, усе те, що зберігалося в діаспорі, – і «Розстріляне наше відродження», велика українська література світового звучання, – це все повернулося в український мовний, культурний і літературний простір, і ми сьогодні маємо цілковито змінену літературу, а відтак маємо змінений сумарний українськомовний текст.

 

Супроти урізаної літератури, супроти того, що значна частина була відкинута, заборонена,ми маємо сьогодні цілісну текстову парадигму. А це дуже вагомо. Тому що це не тільки імена. Це і той мовний простір, який був або схований, або відкинутий і заперечений. Тобто відбувається внутрішнє збагачення нашої мови.

 

Знову ж таки, цей процес іще не завершився. Чому? Тому що багато з того, що повернуто, ще не запрацювало на повну силу, адже механізми, які дозволяли би широко імплементувати ці досягнення, відсутні.

 

Практично українське слово, українська мова сьогодні ще не допущені по-справжньому до медійного простору, до мас-медіа. Причина одна – це не є наш простір. Не ми замовляємо музику. Бо не ми проплачуємо. Як не глянеш на наших гіперолігархів, які прибрали [мас-медіа] до своїх рук, – та це якісь не українські олігархи, та вони якісь «віддалені»! І доки ми не повернемо собі медіа-простору хоча б у тих вимірах, які потрібні для оборони українства, ми будемо постійно зазнавати оцих втрат. Тому що без цього ресурсу слово наше не долине, не буде донесене до мас, які мають його почути і мають бути окрилені цим словом.

 

І далі ці «зомбоящики», і серіали російські, і російська попса – вони вестимуть перед, а ми будемо, знову ж таки, з позиції рабства національного, плескати в долоні, тому що нам вдалося аж 25% зайняти. Ганьба! Ганьба, щоб в Україні ми раділи з того, що ми крихітку [квот на українську мову] відвоювали, коли маємо ситуацію абсолютно іншу.

 

Говорячи про те, що ми маємо певні здобутки у царині відвойовування українськомовного простору, ми повинні розуміти одне: міна уповільненої дії, яка була закладена від 60-х років і яка впродовж десятиліть була нарощувана, зараз спрацює.

 

Про що йдеться? Безсмертна партія, яка почила в Бозі, і безсмертне КДБ, які поміняли свої назви, об’єднували такі аналітичні сили, які надзвичайно точно точково пропрацьовували форми впливу на суспільну свідомість. Ці форми впливу працювали і працюють зараз.

 

У Росії сьогодні плачуть, що в Україні перебувають у приниженому стані 5 мільйонів етнічних росіян і 8 мільйонів так званого «русскоязичного насєлєнія». Незрозуміло, де взяті ці цифри і дані, але це є один із елементів тиску на Україну. Вигадана доктрина російськомовного населення в Україні – це та технологія, яка спрацювала зараз. Людина, що володіє російською мовою чи віддає перевагу російській мові, дорівняна «співвітчизникам», росіянам. Відповідно: ми захищаємо своїх «співвітчизників». Хоча прекрасно всі розуміємо, що це не має під собою ніяковісінької юридичної чи правової сили.

 

Воно працює на отруєння суспільної свідомості. Воно постійно підіймається. Це є один із моментів, який широко, агресивно, послідовно експлуатується у мас-медіа.

 

Якщо ми зі свого боку маємо певні ціннісні орієнтири, то обов’язково з іншого боку розробляють цілу систему, аби ці орієнтири або прибрати до своїх рук, або показати їх такими, ніби вони жодної цінності не мають.

 

Я хотів би чітко наголосити, що ріст української мови як окремої системи, що відмінна від усіх інших суміжних систем – і польської, і російської, і білоруської, – засвідчений уже у пам’ятках XI століття. Нам сьогодні з високих трибун російські академіки і професори – ті, що працюють на цю ідею, – говорять: «Ето ошибка. А нєізвєстно откуда нєкоториє чєрті украінского язика появілісь только вконце XIV вєка». Ви скажете: та хіба так важливо – XIV чи інше століття? Важливо, тому що за цим стоїть абсолютно інша історія.

 

Не тільки українські, а й прогресивні російські дослідники віддавна сповідують науково обґрунтоване положення, що українська мова бере свій початок від кінця VI століття, з моменту розпаду праслов’янської мовної єдності, а не з моменту розпаду міфічної східнослов’янської єдності. А вже XI століття, коли ми маємо писемні пам’ятки, ці риси – сформовані риси української мови – відбито писемно.

 

Отже, перше, що ми маємо відстоювати у будь-яких дискусіях, – те, що наша мова – це мова давня, яка формувалася паралельно з іншими слов’янськими мовами. Вона не є «пізнішою», вона не залежна від тих всіх історичних змін, росту російської чи іншої мови. Взаємодія, взаємовплив, спільність окремих процесів – це інша річ. Але формування індивідуального обличчя української мови доведено і представлено у писемних пам’ятках.

 

Друга теза, дуже важлива теза: українці завжди були автохтонами на цій території. Це не хтось невідомий – це та людність, яка тут була принаймні від праслов’янського періоду.

 

Згідно із Загальнослов’янським лінгвістичним атласом, де на картах одночасно представлена інформація про всі мови, наше українське Полісся – сучасні північна Київщина (там, де Чорнобильщина), майже вся Житомирщина, Рівненщина, північно-східна частина Волинської області, Берестейщина і Пінщина – це єдиний регіон у слов’янському світі, де збереглися унікальні окремі явища ще з праслов’янського періоду. Народи перемішувалися, але вони зберегли цю автентику. Це надзвичайно важливий аргумент нам, щоб ми розуміли, що це наша, відвічно наша земля, і ми її зобов’язані боронити.

 

Система боротьби проти української мови була тривалою, послідовною і наступальною. Тільки-но було оголошено, що Україна приймає незалежність – тобто ми формально стали тими, ким ми в душі були до цього, – то до нас одразу ж прийшли дуже милі, дуже симпатичні, з дуже хорошими пропозиціями вчені з Росії. Для того, щоб у нас був інститут СНД, щоб були філії у всіх областях, щоб у нас був науково-культурний центр Росії. Через інституції відбувалося постійне формування і насичення – насичення грішми, літературою, ідеями – п’ятої колони. Вона в нас потужна, вона сьогодні особливо потужна, і вона зовсім не ховається і не збирається скласти зброю.

 

Той факт, що і Міністерство оборони, і СБУ – український аналог ФСБ, були нашпиговані фахівцями, що не приховували роботи на російські спецслужби, говорить сам за себе: маючи задекларовану незалежність, ми не були незалежними від російського недремного ока. Тому-то і приймалися половинчасті або ж антиукраїнські закони. Тому-то пройшов закон Ківалова-Колесніченка, послідовне виконання якого змоделювало абсолютно іншу мовну ситуацію в Україні. А закон Ківалова-Колесніченка виписаний дуже ретельно. Це єзуїтство: коли стаття закону розпочинається з того, що у певній сфері функціонує державна мова, пауза – кома або капка з комою – а далі йде такий виклад, що все, сказане попереду, вже не має жодного значення.

 

Дії ФСБ проти України і бездіяльність СБУ (або неповна діяльність СБУ) упродовж тривалого часу створили багато анклаву, який вибухає в Україні. Анклав спротиву українськості, спротиву Українській державі – наприклад, під гаслами федералізації або статусу якогось вигаданого окремого регіону.

 

Інколи дивуєшся близькорукості наших політиків на місцях, які кажуть: та це велика справа, що ми дружимо, наприклад, з Румунією, у певному регіоні, чи з Угорщиною, – хай люди їздять, хай пізнають світ, хай мають два паспорти і так далі. Шановні колеги, це саме та ситуація, якої домагалися. Це один із планів розчинити територію України і поступово підпорядковувати іншим державам. Усі ці дії – це не просто якийсь рух культурного спрямування або рух за те, щоб цей регіон пізнали краще. Бо це все ширма. Насправді ми маємо розчинення, поступове нівелювання українськості за рахунок того, що там виростає щось неукраїнське.

 

Тому сьогодні є ідеї русинської республіки, бессарабської республіки. Є ідеї – вже внесли у вуха Президентові в дуже гарній обгортці, – щоб зробити окремий болгарський спершу національно-культурний регіон, а потім і національний регіон із центром у місті Болград (де народився сам Порошенко). І тиснуть з одного боку болгари, які проштовхують свої ідеї, а з іншого боку – сотні тих, хто працює на цю ідею в Україні. І коли я дивлюся на цю всю активізацію, то інколи сам себе питаю: ну невже та людина, яка володіє інформацією, у вищих ешелонах влади не бачить всієї цієї облудності? А може, й бачить. А може, там є ціна питання? Не можу відповісти на це питання. Але те, що із цих сфер українськість і українська мова є загроженими, – це стовідсотково.

 

Підсумовуючи, в Україні вже зроблено багато. Але ситуація сьогодні така, що не дає підстав для спокою і для того, аби ми поставили крапку в цьому питанні. Мовне питання – це питання стратегічне, це питання такої ж оборони України, як і питання мілітарне. Тому нам необхідно зрозуміти: крім того, що ми маємо творити кожен навколо себе не просто ауру, а реальний українськомовний простір – можливо, у Львові, це не так помітно, як східніше, навіть у центрі, у Києві, де це актуальніше, – а найголовніше: ми з вами маємо розуміти оці всі ходи, оці всі антиукраїнські дії задля обниження ролі, місця і значення української мови, аби не допустити реваншу нової, ще більшої, русифікації.

 

Я оцінюю мовну ситуацію як загрозливу для української мови, як таку, де, маючи здобутки в українізації, ми маємо багато програних зон. Одна з них – це наш медійний простір. Тому ми зобов’язані вигадати тактику і стратегію власної поведінки, взаємодії з нашими депутатами, яких ми обираємо і які мають бути нашим голосом у парламенті, аби домогтися, щоб ситуацію було змінено.

 

Я не можу погодитися з тим, щоби скорочувати кількість годин на українську мову та українську літературу у школах, де, як ми говорили, маємо певні здобутки. Простір української мови – я маю на увазі правдиве володіння українською мовою – і простір української літератури як один із виявів національної культури такий величезний, що якби і десять років цей один предмет вчили – і то би забракло часу. Нашим письменством створено стільки і такого якісного; оволодіння цим підносить людину, облагороджує людину – що, зрештою, ми би і хотіли мати кінцевим результатом.

 

Я не можу погодитися з тим, що сьогодні ми маємо тарапунько-штепселівські програми, де говорять один однією мовою, а інший – іншою, – і ні той, ні той досконало нею не володіє, і той, і той засмічує цю інтерференцію.

 

Зрештою, я не можу погодитися  з тим, що саме мовлення у медійному просторі сьогодні настільки збіднене, настільки обнижене, що це вже не українська мова. То що це таке? Це витвір і результат отого нашого спільного недопрацювання. Витвір і результат цієї неоголошеної війни проти української мови.

 

Доповідь "Українська мова сьогодні: виклики, шанси" виголошено у Львові на VІІ Наукових читаннях імені академіка Ярослава Ісаєвича у березні.

 

Зреферував Володимир СЕМКІВ

 

11.05.2017