Ігор Котик

 

Муза і чин Остапа Луцького / Упор. В. Деревінський, Д. Ільницький, П. Ляшкевич, Н. Мориквас. – Київ: Смолоскип, 2016.

 

Найбільша частина ідей у молоді родиться з опору

 

Остап ЛУЦЬКИЙ

 

Молоді мають право змінювати образ цього світу. Старі теж мають, але часто є так, що їхні пріоритети заважають їм це робити. Або ж, коли беруться, то показують свою незграбність і вчорашність.

 

 

Остап Луцький, маючи двадцять років, увірвався в українську літературу, аби її змінити. Вдягнувши маску О. Люнатика, безцеремонно накинувся на тогочасний літературний бомонд, а особливо – на Івана Франка, якого нескладно упізнати відразу в двох віршах з дебютної збірки Луцького «Без маски», що її називають першою в українській літературі книжкою пародій.

 

…Всі мають так писать, як я!

Талант же ж в мене дужий, крепкий.

А коли так, проте чому ж

не розуміє сего Лепкий?

Тенденція в штуці – мій девіз!

Клену фантазію гордопанську,

Кобринську в небо піднесу,

а знищу, знищу Кобилянську!

 

Загалом ця історія в літературних колах відома: бешкетник видерся на Парнас, довго не думаючи, образив самого Каменяра, а той у відповідь пообіцяв виправити му хребет і зробити з мавпи людину (вірш «О. Люнатикови»). Слóва Франко дотримав, з Остапа таки вийшли люди (хоча й не відразу: довелося ще трохи попрацювати – якщо міряти критеріями Каменяра), і якби Франко прожив трохи довше, то були б великі шанси колишнім антагоністам стати приятелями. Принаймні, таке припущення висловила під час презентації книжки про Луцького в Інституті Івана Франка НАН одна зі співавторок видання «Муза і чин Остапа Луцького» Леся Салій.

 

Бо хай там як завзято Остап у молоді роки виступав проти літературних тенденцій, суспільницької місії письменства, реалізму, й Івана Франка персонально, та згодом він вилікувався від наївних літературних розваг і зайнявся ділом. Ад’ютант групи Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного), начальник штабу 4-ї бригади Української Галицької Армії – хто? Остап Луцький. Організатор і теоретик кооперативного руху в повоєнній Галичині – хто? Остап Луцький. А ще той самий Луцький – член проводу УНДО, найвпливовішої у міжвоєнний період галицької партії, посол до польського Сейму, згодом – сенатор. Політик, який послідовно відстоював українські позиції. Він із тих, хто залишився патріотом до кінця: в 1939 році, коли прийшли «визволителі», відмовився емігрувати, бо, мовляв, генералам не личить покидати свій народ у важку годину. За це заплатив життям.

 

Нелегко скласти докупи ці дві іпостасі. З одного боку – поет і теоретик раннього українського модернізму, прихильник «чистого мистецтва», який, як мало хто в той час, стояв на позиції, що «штуку не вільно замикати в тісній матеріалістично-позитивістичній клітці». А з боку другого – організатор економічного життя, політичний лідер.

 

«Може, він мав би писати народовські вірші?», – розмірковує в есеї «Пре-альбатроси» Данило Ільницький і зізнається, що основна проблема при створенні книжки про Остапа Луцького полягала в тому, щоб знайти гармонійність переходу від першої іпостасі до другої, від музи до чину.

 

Більшість запропонованих у цьому виданні матеріалів висвітлюють якусь окрему грань особистості Луцького: Василь Деревінський описує його військову, політичну та економічну діяльність, а також історичне тло, в якому формувався майбутній діяч. Леся Салій та Надія Мориквас детально висвітлюють нюанси стосунків Луцького з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською відповідно. Петро Ляшкевич пише про нього як теоретика літератури, Тарас Лучук і Ярема Кравець – як про перекладача тощо.

 

Попри розмаїття тем і дослідницьких голосів, авторам вдалося створити картину, яка показує життя Остапа Луцького у розвитку. Можливо, варто було наприкінці видання додати хронологію діяльності, щоб читач міг собі закріпити деякі дати, розсипані по цій 900-сторінковій книженції. Початком трансформації літератора у громадського діяча слід вважати 1905 рік, як про те зазначено у статті Надії Мориквас. Саме цього року (допіру два роки після збірки пародій) Остап Луцький став лідером української громади у Кракові, відповідальним за організацію культурних заходів для української (та й не тільки української) аудиторії. У році 1907-му він набуває досвіду публічної партійної діяльності, коли долучається до передвиборчої кампанії депутата Миколи Василька, а через кілька років під опікою Степана Смаль-Стоцького починає займатися економічною діяльністю. В ці перехідні роки він перестає писати вірші, але ще пише статті на літературні теми – зокрема, маніфест «Молода Муза», за який йому вкотре дістанеться від Франка, та статтю про дорогу йому Ольгу Кобилянську. У другій декаді ХХ ст. Остап Луцький нагадає про свій літературний талант лише перекладами.

 

Петро Ляшкевич, який багато років вивчав життя і творчість Остапа Луцького, має, здається, найбільш цілісний погляд на цю особистість. У книжці цього немає, але на презентаціях дослідник зізнався, що зрозуміти Луцького йому допомогла соціоніка, на основі класифікації якої він визначив, що молодомузівський теоретик належить до типу логіко-інтуїтивного екстраверта. За допомогою такої призми, вважає П. Ляшкевич, пояснити поведінку Луцького не так вже й важко. Люди цього типу не є добрими поетами, але є добрими підприємцями, організаторами, менеджерами, дипломатами (Луцький, між іншим, був посередником між Петлюрою і Пілсудським). Такі люди завжди шукають раціональних зв’язків, а тому Луцький навіть після різких Франкових відповідей продовжував контактувати з Франком, неодноразово звертався до того у справах, а в 1910 році не забув запросити на весілля.

 

Важко не погодитися з авторами книжки, котрі зазначають, що попри упередженість Франка до постаті Остапа Луцького, ставити Франкові на карб всю вину за «зламане» молодшому поетові перо не слід. Луцький реалізував себе там, де мав більший талант. Якось так сталося, що у цій книжці нема окремої статті про Луцького-поета, тому про його вірші сказано зовсім небагато. Зате передруковано усі три збірки і значну частину перекладацького спадку, тож на основі текстів можна зауважити, що у третій (і останній) збірці «В такі хвилі» – ще до того, як Франко напише на неї розгромку, ну і за кілька років до того, як Франко жовчно відповість на статтю «Молода Муза», – відчувається мотив прощання з поезією. Отже, Луцький вже тоді, у час написання збірки (припускаю, це орієнтовно 1905 рік), бачив свій шлях поза поезією. Втім, мотив прощання не вимагав від автора відмови від подальших літературних вправ.

 

Стосунки Луцького і Франка показують, що різкість, жорсткість була притаманною обом письменникам. Але якщо оцінки, які Луцький давав Франкові, пояснюються естетичними пріоритетами, то Франкове ставлення до Луцького мотивоване не тільки естетикою. Реакції на збірки та статті молодшого колеги певною мірою обумовлені попередніми жестами Луцького у бік Франка, а отже, мають кон’юнктурне забарвлення. Поясню коротко, про що йдеться. Єдиний випадок, коли Франко публічно більш-менш прихильно відреагував на творчість О. Луцького, – відгук на збірку «З моїх днів». У книжці, про яку говоримо, передруковано всі збірки Луцького у повному обсязі, тож кожен може їх перечитати і скласти свою думку. Я перечитав і виніс враження, що «З моїх днів» слабша за інші збірки; додам, що й Надія Мориквас у своєму матеріалі, котрий, як повінь, розливається далеко за тему стосунків між Луцьким та Кобилянською, називає цю збірку гіршою за наступну. Безумовно, Франків відгук на збірку «З моїх днів» міг би бути іншим, якби перед її виходом письменники не знайшли спільної мови при підготовці антології «За красою», або якби Франко помітив у тій збірці якісь негативні жести у свій бік (подібні до тих, які було зауважено в інших збірках та деяких статтях Луцького).

 

Книжка «Муза і чин…» спростовує традиційний погляд на Остапа Луцького як на літературного хулігана, аутсайдера, вискочку, поета-невдаху, з якого розсудливому Каменяреві вдалося зробити людину. Ні, поетичної величі Луцькому вона не додала, жоден з авторів книжки не виказує свого захоплення його віршами, Луцький і сам тверезо оцінював власні поетичні спроби (див. його вірш «Багато, други, похибок нескладних…» з останньої збірки). Цінність цього видання в тому, що цілісно висвітлено діяльність цієї історичної постаті, розкрито різні грані його таланту, повно, наскільки це можливо, представлено його стосунки з найбільшими (принаймні в очах молодого Луцького) тогочасними літературними авторитетами – Іваном Франком та Ольгою Кобилянською, поруч з якими він не виглядає фігурою другорядною.

 

Бо він і не був фігурою другорядною. Його ерудованість, відчуття смаку, його відкритість, відвертість і неупередженість в оцінках вказують на те, що він «мав стати блискучим критиком» (слова Надії Мориквас). Його організаторські здібності могли б придатися в культурній сфері, зокрема, в літературній, спрацювати на розвій модерної естетики потужніше, ніж це сталося. У час, коли О. Луцький входив у літературне життя, модерно налаштованих типів українській літературі дуже бракувало, але головою мур не проб’єш. Якби таких культуртреґерів, критиків у той час було більше, то й доля раннього українського модернізму була б щасливішою, і реакція на публікації Луцького не була б такою гострою (позичаю цю думку в Лесі Салій).

 

Як би там не було, а все ж за коротке літературне життя Остап Луцький встиг стати одним із тих, хто протоптував стежку модерної естетики, відстоював право на вільне самовираження митця. Незважаючи на те, що сам він не створив художніх шедеврів, його голос мав значення. Як каже у присвяченому суголосності «Молодої Музи» та митців міжвоєнного покоління есеї «Пре-альбатроси» Данило Ільницький, лет його «був у відстоюванні права на нього». Муза потребувала чину.

 

11.05.2017