І.
Не завадить нїколи розглянутись від часу до часу серед обставин та в суспільности, серед котрої жиємо, і спокійно та зовсїм предметово зібрати разом хоч деякі прояви, які нам тут впадають в очи; хиби наші стануть нам тогди виднїйші, а хоч их ще тим не поправимо, то будемо мати бодай то вдоволенє, що причини их стануть нам хоч би трохи яснїйші.
Богато пише ся у нас, а ще більше говорить ся, про нужду в нашій суспільности, про упадок матеріяльний, про розстрій суспільний і національний, але дуже маленько, бо майже й зовсїм не слїдить ся за причинами того лиха. Нїкому майже не приходить і на гадку подумати над тим, з відки то все лихо бере ся і чи єсть якій спосіб, щоби єму як зарадити.
От такі гадки насунули нам послїдні збори відпоручників деканальних вдовичо-сирітского фонда львівскої епархії, тим більше, що из сими зборами якось чи случайно, чи умисно, повязано ще й другу справу, котра хоч єсть ледви що ще лиш в самім зародку, дотикає також наших интересів матеріяльних. Маємо тут на думцї інтересів матеріяльних. Маємо тут на думцї засновуюче ся товариство взаїмних обезпечень "Днїстер". Но з гори мусимо зараз сказати, що ми не маємо тут на думцї за пускати ся в фахове подрібне розбиранє одної або другої справи: нам иде лиш о річи загальнїйші, річи такі, котрі дотикають цїлого нашого житя суспільного а котрі лиш случайно виринули на верх при сих двох справах. По сих кількох замітках приступім до самої річи.
В справозданю комісії управляючої вдовичо-сирітским фондом львівскої епархії сказано між иншим так: "Комісія мусить дати свідоцтво правдї і навести... що многі з наших собратів відносять ся до фонда холодно і не хотять до него річних вкладок платити. Дуже много єсть таких, котрі по кілька навіть і кільканацять лїт залягають і то нераз на суму висшу як 300 зр., а се по більшій части такі, котрих матеріяльне положенє єсть користне. То тим сумнїйше, коли зважити, що біднїйші платять по більшій части правильно а заможнїйші відтягають ся. З відси походить, що залеглости священьства до фонда виносять все ще поважну суму звиш 30.000 зр."
Піднесені тут жалї комісії дотикають найчисленнїйшої у нас части суспільности интеліґентної, а тим самим кидають досить ярке світло і на цїлі наші відносини суспільні, бо показують, як уміє дбати і як дїйстно дбає та найчисленнїйша у нас кляса людей интеліґентних про свої власні интереси, та кляса, від котрої у нас жадає ся, щоби она була світочем для цїлого народу і давала єму провід до піддвигненя ся не лиш духового але й матеріяльного. Скаже хтось на то: Тому не виновате духовеньство, тому виновата сама институція, бо люде горнуть ся до институції тогди, коли видять в нїй свій хосен. На то скажемо, що таки духовеньство виновате, бо від него чей зависить мати таку институцію для своїх матеріяльних интересів, яка для него добра, а коли оно о ню не старає ся, коли про ню не дбає, то видко, що єї для него не потреба. Коли дуже богато членів якої институції запомогової не платить до неї вкладок, то видко, що они старають ся в иншій спосіб забезпечити будучність свою і своєї родини; видко, що кождий робить то окремо на свою руку, і обходить ся без институції; видко, що може, або бодай кождому здає ся, що може, обійти ся без спільної помочи. Колиж сі загальні погляди примінимо до нашого духовеньства, то мусимо прийти до того переконаня, що в нїм брат єдности і спільности гадок, брак почутя спільности интересів, а що духовеньство становить у нас все ще найбільшу масу интеліґенції, то виходить з того, що цїла ся хиба переносить ся і на цїлу нашу суспільність.
Але правда; скаже хтось, що из одного справозданя та ще й з одного фонда львівскої епархії годї витягати таких далеко идучих гадок та ще их і ґенералізувати. Було би в тім може й трохи рації, колиб нас хто переконав, що наведені повисше хиби не суть у нас загальні, і що в других фондах не відтягають ся так само заможнїйші, а лиш біднїйші до них точнїйше платять. Вже то само, що вдовичо-сирітскій фонд міг розбити ся аж на три части, єсть найлїпшим доказом, що серед нашого духовеньства не достає почутя спільности интересів. Ми знаємо добре, що було того причиною, і маємо то на оцї; але і та причина єсть як раз доказом, що наше духовеньство не уміло дбати про свій спільний интерес. Кождий журив ся лиш сам про себе, а про других єму було байдуже і тому мало що не прийшло до катастрофи; треба було ратувати, що і як дало ся. З того браку почутя спільности интересів вийшло таке, що институція, котра добре поведена, могла би була давати забезпеку цїлим родинам і прожиток многим людем, що були би при нїй заняті, зійшла, скажім так отверто, на добродїйне товариство, котре нїби з ласки дає запомоги вдовам і сиротам по священиках. Тим то й поясняє ся, для чого біднїйші священики платять вкладки а заможнїйші відтягають ся; перші потребують ласки, а другі о ню не стоять; сим другим здає ся, що то они мусять платити за когось а не за себе і то стає ся для них тягаром.
[Народна Часопись, 10.05.1892]
ІІ.
В попереднім показали ми на примірі, як в одній, найбільшій части нашої суспільности не достає почутя спільности интересів і яка панує в нїй байдужність про своє власне матеріяльне добро. Колижь теперь розглянемось дальше в сїм напрямі, то побачимо знов ті самі прояви. Возьмім н. пр. світску интеліґенцію.
Правду сказавши, у нас світскої интеліґенції майже нема що й брати в рахубу, бо она не то що дуже нечисленна, але ще й розірвана на всїлякі кляси так, що годї їй і думати о якій спільности. Але як раз то, що она розірвана, єсть доказом недостачі тої спільности. Бо возьмім хочь би таки кляси, як учителї шкіл середних і шкіл народних. Що стоїть им на перешкодї, щоби они якось спільно дбали про свої интереси матеріяльні, щоби собі закладали до помочи якісь товариства, котрі могли би улекшувати им житє і забезпечувати будучність? А кількожь то єсть Русинів урядників всїляких катеґорій та адвокатів, а чи єсть межи ними яка звязь, чи почувають ся они до якої спільности интересів? Гублять ся так, що і слїду з них не видко. Часто оден о другім в тім самім місци навіть не знає, хто він, а як же теперь мають они собі якось спільно помагати? Ще в більшій мірі можна то само сказати і о людех зовсїм независимих, котрих впрочім єсть найменше. А як нема звязи, нема духа спільности межи поодинокими клясами интеліґенції, так не має их і в цїлій интеліґенції. Наша интеліґенція блукає сюди і туди, кидає ся в одну і другу сторону і шукає собі всюди деинде, де лишь може, ради і відради в своїй нуждї матеріяльній, лишь не в собі самій.
Возьмім же тепер дальші, менше интеліґентні або й зовсїм неинтеліґентні верстви нашої суспільности; гляньмо на наше міщаньство і селяньство. Тут вже ажь сум бере дивитись на них. То люде заголюкані, переполохані, люде самі себе не тямущі, ба люде й зовсїм темні; у них вже о зрозуміню спільности интересів не може бути й бесїди. У инших народів — щоби не далеко шукати, хочь би у Поляків — міщаньство і селяньство — н. пр. Мазури — зовсїм инакше держить ся. Ті верстви у инших народів, хочь би і так само мало просвічені, а всежь таки вже з якоїсь, чи природної навички чи з традиції народної, чують в собі якогось духа спільности і єдности. Подивім ся н. пр. на тих кольоністів, що жиють межи нами. Мазури приходять цїлими громадами і спільно беруть ся до дїла. Нїмецкі кольоністи, від коли у нас, а не стратили свого духа спільности. Громада Нїмцїв держить собі спільно і священика і учителя спільним коштом, будує школу і церковь, та не чути, щоби коли нїмецкі громади сварили ся задля церкви або школи та грозили переходом на иншій обряд, або щоби процесувались задля школи. А прийде яка пильна робота в поли або спаде на громаду яке нещастє, всї собі спільно помагають. А вже найлїпшим приміром спільности интересів могли би нам послужити таки наші жиди.
А як же то инакше дїє ся серед нашого міщаньства і селяньства! Анї слїду якоїсь звязи, якогось духа спільности, ба противно, проявляєсь навіть як би якесь стремленє до розлученя до незгоди. Оден хоче бути від другого лїпшій, оден від другого розумнїйшій, оден другому завидує завидує і готов хочь би і з лихим получити ся, щоби лишь свого брата побороти. Де у нас по містах єсть єдність межи міщаньством? Ще по маленьких місточках єсть єї трохи більше, але вже по середних містах дїлять ся міщане і старають ся навіть ношею себе від других відрізнити. Серед таких обставин о якихсь спільних предприємствах, о спілках промислових та торговельних не може бути й бесїди. Кождий робить на свою руку і оден против другого. Най би хочь одень другому не шкодив, коли бо і без того не може у нас обійти ся.
А як буває по сїльских громадах? Там найчастїйше дїлять ся люде на богачів і бідних і оден дивить ся на другого завистним оком. Нема згоди і єдности навіть в загальнім нещастю. Горить чіясь хата, то каже другій: Або то моя? Нехай люде рятують, а менї яке дїло? Знайде ся кількох, що ради би заложити читальню, то зараз знайде ся ще більше, що будуть тому противні. Навіть церковь дуже часто не годна всїх получити і довести до згоди. Одно, що тут всїх сполучає, то найчастїйше хиба коршма, і она то дуже часто в громадї верховодить.
Ми тут кидаємо лиш маленькій шкіц нашої нужди суспільної, а варто би, щоби хтось єї основнїйше розслїдив і розібрав, бо в нїй по нашій думцї лежить і вся наша нужда матеріяльна і моральна, весь наш розлад політичний і національний. Коли так близше приглянемось нашій суспільности, то побачимо наглядно, що нам недостає духа спільности і згоди, що у нас нема змислу до спільної працї і що всему нашому лиху таки ми самі найбільше виноваті. Щожь дивного, що відтак чія не будь рука може викликати серед нас роздори і борбу партійну? Ми кличемо всї: Згоди! згоди! а не знаємо, де єї шукати, бо не знаємо, де лежить причина незгоди. Той невідрадний стан серед поодиноких частей нашої суспільности, відбиваєсь і на цїлім нашім житю суспільнім, національнім і політичнім, а найбільше видко єго на нашім житю суспільнім, національнім і політичнім, а найбільше видко єго на наших институціях і в нашім житю публичнім, о чім иншим разом поговоримо.
[Народна Часопись, 12.05.1892]
IV.
Наша нужда суспільна за надто велика, щоби єї збути лиш кількома словами; тож нехай нам вибачать читателї, що ми трохи більше над нею розволїкаємось. А всеж таки і то, що ми пишемо, єсть ще нїчим против дїйстности, єсть лиш дуже поверховне і, що так скажемо, лиш на борзї зібрані деякі прояви з нашого житя суспільного. Нехай також не вражає нїкого тон підношених думок, а противно, нехай кождий і собі старає ся слїдити та переконувати ся, чи то дїйстно так, як отсе ми представляємо, чи нї, а відтак най сам судить; колиж може в дечім знайде разом з нами то саме лихо, нехай же старає ся по своїй змозї против него дїлати. А вже нехай нас нїхто не посуджує о якусь нещирість, коли може порушимо ще не одну і то дуже болючу сторону нашого житя суспільного; не на те ми то робимо, щоби комусь докоряти, або що би лиш добувати на верх наші бруди; але на то, щоби по змозї поставити річ в правдивім світлї і показати, де у нас єсть причина всеї нашої нужди суспільної.
Той лиш погляд на річи подав нам гадку розглянутись трохи близше в наших институціях і та лиш цїль руководить нами, коли беремось сказати кілька слів і о львівскім "Народнім Домі", а нїяке "посягательство". Нам байдуже, в чіїх руках спочиває доля сеї институції, а дивимось лиш на то, якій хосен она приносить рускому народови. При сїм мусимо однакож ще й то додати, що не хочемо тикати найбільше болючих сторін сеї институції, і не будемо для того розводитись о нїй широко, щоби як разї, не виставити ся на всїлякі закиди і докори.
Ми сказали вже повисше, що львівскій "Народний Дім" то вірний образ нашої суспільности і здає ся нам, що не ошибає мось в сїм порівнаню. Гляньмо лиш на сам будинок сеї институції. Львів підносить ся; в містї повстають що раз то кращі будинки публичні, дїйстні палати, таки саме против нашого "Народного Дому" а він стоїть собі, як... ну, аби було з чим порівнати, то переведім єго назву руску на француску, то й будемо мати, як... Hotel National, як звичайний собі дім та лиш троха більшій. Таке вже було єго заложенє. Русинам, видко, не треба будинків монументальних, котрі би вже самою красою єго до себе потягали і оставались в єго памяти. Чужій чоловік, що приїхав би до Львова, певно не пішов би оглядати сей рускій будинок задля краси єго будови, а оглянувши, то хиба почув би якійсь несмак в собі, бо єму представились би лиш брудні, понукані і дощем сполокані стїни та ряд дрантивих вікон, коли вже не з повибиваними шибами, словом, — будинок без всякого артистичного значеня. Навіть того льва спинаючого ся на скалу, що має репрезентувати историчне значенє будинку, поставили так, щоби єго нїхто не видїв; майже бояли ся, аби він не пригадувавсь нїкому, що то руска институція на рускій земли!... Русини боять ся, бачите, навіть власної тїни, як жеж ям дивити ся на пригадку давної минувшости! А спитаймо тепер, що то за институція "Народний Дім"? Як зарекомандувати єї людем чужим? По нашій думцї то хиба найлїпша ще відповідь сказати: то спеціфікум галицких Русинів. То нї институція публична, нї приватна; нї міска, нї краєва, нї державна, нї добродїйна, нї наукова, то нї се, нї то, то мішанина всего, котра називаєсь народною длятого, що нарід складав на ню гроші.
А длячого вийшла та перша у нас институція з найновійших часів такою? Просто длятого, що єї здвигнула суспільність, котра не знала, хто она, чого хоче і чого їй потреба суспільність, котра мала вправдї добру волю і охоту, але котрий попри то й ще чогось не доставало. А яке насїне, такі й овочі. Институція така, як львівскій "Народний Дім", колиб була заложена з певними і ясними цїлями, могла би була доси принести свому народови величезні користи, була би єго бодай о два рази только лїт посунула наперед, кілько лїт сама стоїть. Тимчасом яка з неї користь?... Не хочемо дальше говорити, бо й серце болить і готов ще хтось сказати, що у нас якась инша цїль на гадцї, як добро народу. Нинї у нас такі часи, що скажи лиш словечко правди людем в очи, то они зараз накинуть ся і коли не добачать в тім вже зради народу, то певно особисті напасти. А ми мусїли бодай в сей спосіб порушити справу "Народного Дому", бо він став ся прототипом для Домів Народних на провінції. Нехай же ті, що их закладають, дивлять ся добре на то, щоби і з них не був такій хосен як з институції, що повинна би дїйстно бути взірцем.
Перейдїм же тепер до найстаршої у нас институції, до Ставропигійского Института. Ся институція, братство церковне, стоїть вже звиш 300 лїт; а гляньмож, де слїди єї дїяльности, єї кількасотлїтного истнованя? Скаже хтось: она зберегла нам наш обряд, зберегла памятники давної минувшости, заховала традицію... Тай тілько. Неперечимо, що і она має свої заслуги, але кождий безсторонний чоловік, судячій річи безпристрастно і обєктивно признасть, що ті заслуги відносять ся більше може до минувшости як теперішности та роздїлюють ся в рівній мірі і на цїлий нарід. І ся институція єсть також мішаниною, мішаниною цїлей реліґійно-обрядових з світскими, добродїйних з промислово-торговельними, а з того виходить знов таке, що нема хісна нї Богу нї людем. Ставропигійскій Институт славить ся тим, що був розсадником культури і просвіти на Руси. Признаємо. Але питаємось, длячого той институт, що через кількасот лїт удержує печатню, не виховав нам хоч би свідомих своєї народности і своєї віри товаришів штуки друкарскої? Длячого той институт не був в силї піднести своєї печатнї до первостепенного значеня? Длячого институт той яко реліґійно-обрядовий не міг по нинїшний день згорнути около себе ті останки рускої людности — о міщаньстві не можна вже говорити — в містї? Замість простої відповіди — чуємо вже то — буде хтось нарікати на всілякі злиднї, на обставини політичні і т. д. А ми своє скажемо: тому, що институт вийшов і истнує серед суспільности несвідомої себе самої, несвідомої своєї цїли і свого призначеня. Перші основателї мали добру волю і охоту, але оставили дальше дїло своїм нездалим наслїдникам.
Так то завсїгди буває, що там, де суспільність до нїчого, там і институції єї бувають такіж самі, хоч би они матеріяльно не знати як добре стояли, хоч би розпоряджали не знати як великими фондами; ті фонди будуть марнувати ся а хісна нїякого не принесуть. На сих двох институціях найлїпше то бачимо. Де ті люде, що они их виплекали, виховали на хосен і на славу руского народу і єго віри? Де видимі наслїдки их дїяльности?... А може то хиба лиш ми их не бачимо. Беремо охотно на себе ту вину, що ми слїпі.
[Народна Часопись, 21.05.1892]
V.
Як в житю поодиноких людей так і в житю цїлих народів суть не лиш хвилї, але й довгі часи, в котрих лїпше бути песімістом як оптімістом, лїпше видїти все в гіршім як лїпшім світлї, як оно єсть в дїйстности; коби лиш при тім не заложити рук та не споглядати на все рівнодушно. Міг би нам хтось може зробити закид, що ми дивимось на наші відносини суспільні за чорно, бо ось то наш нарід мимо всїляких трудностей все таки поступає на перед. Ми того не перечимо; поступає, то правда; але нам ходить о то, як він поступає і длячого так поступає, як доси. А щоби то пізнати, не досить лиш дивити ся на добру сторону, на правий бік, треба ще подивити ся й на лївий, бо аж тогди на певно побачить ся, чи в роботї і красках єсть якась гармонія.
Кинувши оком на старші наші институції, не від річи буде тепер приглянутись і молодшим, котрих у нас на жаль дуже маленько. В молодших институціях видимо вже, що правда маленькій поступ; они представляють нам наше народне відродженє, але то відродженє єсть ще так слабоньке, як та новонароджена дитина, о котрій каже ся, що коли пережиє перші хвилї, то виховає ся на радість родичам і дожиє довгого віку. В молодших институціях наших єсть вже якійсь роздїл працї і дрібку рухливійше житє; але й в них видимо деякі такі сами хиби як і в старших, а котрих причина лежить не де инде лиш знов таки в нашій суспільности.
Аби причину тих хиб в молодших институціях а відтак і цїлу нашу нужду суспільну лїпше зрозуміти, мусимо трошки відступити від розпочатого ходу гадок.
Ми жалуємо ся загально на внутрішний роздор, на свари і роздробленє сил. І справедливо. Але спитаймо, чи серед нетямущої себе суспільности могло инакше настати? Наша суспільність, коли віджила на ново, сама не знала, хто она, чого хоче, куди має ити; не чула в собі нїяких сил а хоч може трохи й чула, то не вірила в них та й до нинїшного дня значна часть єї не вірить, а зійшовши раз на хибну дорогу, не хоче навіть вірити. Ту часть суспільности — на щастє лиш, що она досить маленька, — могли би отямити хиба аж таки і подїї, котрі поставили би цїлий нарід рускій на таке становище, на якім стоять другі народи, що вже давно добились майже всїх своїх прав. Друга часть нашої суспільности почула в собі якусь силу і заговорила трохи сміливійше щось про самостійність і окремішність нашого народу, в котрі перша не хотїла і не хоче вірити. Настала ріжниця в поглядах, а з нею і той роздор, на котрий ми так тепер нарікаємо. Часть нашої суспільности не питала о то, чи самостійність і окремішність нашого народу була би для него добра, а розбирала й до нинї розбирає, чи то може бути, чи нї. Декотрі люде набравши раз того переконаня, що то не може бути — не кажемо чи справедливо, чи нї, бо того нїхто не в силї нинї відгадати; то можна буде сказати хиба по многих, хто знає, може аж по сотках лїт — станули без цїли серед нашого народу і почали навіть поборювати тих, що мали і мають добру цїль перед очами, без взгляду на то, чи она дасть ся скоро осягнути чи нї. Що на так підготовленім ґрунтї могли вдїяти і дїйстно вдїяли посторонні впливи, того не потребуємо розказувати; се знає кождий, хоч дрібку обзнакомлений з нашими відносинами, дуже добре. Досить, що серед нашої суспільности настав роздор а в початках того роздору почали й підноситись молодші институції. Так отже вже в самім зародку винесли они деякі хиби, котрих причину однакож треба шукати не в них а таки в самій суспільности. Передовсїм товариства молодші стали партійними, хоч називались народними і призначені були для народу, — розумієсь, так, як хто той нарід понимав і як уважав за добре, для него робити. З того вийшло таке, що почалась робота не в одній цїли а двояких, не в згодї а на злість одно другому, хоч на око все нїби то робило ся для народу. Так вела ся у нас, а по части ще й веде ся, просвітна робота.
В міру того однакож як наша суспільність опамятувала ся і видїла ясно добру цїль т. є. народну самостійність і oкремішність, перед собою без взгляду на то, чи й коли дасться та цїль осягнути, почали ті институції, що держались тої правдиво народної засади, розвивати ся чим раз борше і красше. Але ось станула нова пepeшкода. Замість будувати дальше народний будинок, треба було починати на ново, бо то, що доси вибудовано, показалось не то нетревале, але навіть в своїх основах небезпечне і шкідливе для народної роботи. Розбита і не підготовлена суспільність доставляла мало сил, а роботи було повно на всїх полях; тож вийшло з того таке, що і декотрі молодші институції не могли держатись точно роздїлу працї а взялись до неї в кількох напрямах нараз.
[Народна Часопись, 28.05.1892]
VI.
Не будемо розводити ся широко над нашими молодшими институціями. Се ми хотїли би скорше перейти до далеко важнїйшої для нас справи, до вихованя і образованя нашої суспільности. А всеж таки мусимо ще кілька загальних слів сказати.
Загальною характеристикою наших институцій єсть, що они, не скажемо, не хотять, але боять ся всякої критики, не люблять єї. Єсть то знов проява наших невідрадних відносин суспільних, бо й критика у нас, коли яка єсть, то не така, як у людей, предметова, спокійна, безпристнастна, але накидаєсь зараз або на личности, або, стаючи партійною, на цїлу институцію. Критика у нас, то по більшій части робота руйнованя, а не будованя. Коли почуємо яку критику, то пepeдoвсїм питаємо від кого она виходить, а не що каже, а забезпечившись так, то або слухаємо єї, а думаємо своє і зараз щось в нїй підoзpівaємo, або просто відкидаємо, бо видимо в нїй вже з гори ворожість. Але бо й свої своїх не хотять критикувати, та й не люблять, аби их критикувати. А для чого? Длятого, бо побоюємось, що противний табор вихіснує то зараз для себе і по свому та буде шкодити институції.
З того виходить отже таке, що молодші институції в великій части старають ся все вести так, щоби о скілько дасть ся не дати можности відозватись критицї, що знов з противної сторони викликує закиди нещирости, тайности і скритости та викликує роздори межи людьми одних засад і одної думки. Мимо того однакож критика робить своє але вже в иншій спосіб, ширить ся також нещиро і потайком, люде шепчуть coбі до уха, підoзpівaють, повтаряють всїлякі сплетнї, а коли відтак ті сплетні розійдуть ся широко і дійдуть, що так скажемо, до публичної відомости, викликують непорозуміня, сварку, розяренє, а вкінци і роздори та змушують нераз найчестнїйших людей, найревнїйших дїятелїв усуватись на бік і придивлятись всему з заложеними руками. Витревалїйшій і вирозумілїйшій чоловік чекає догіднїйшої пори, коли буде міг знов взяти ся до дїла; менше витревалий і палкій усуває ся таки на завсїгди від спільної роботи в институціях і товариствах. Ото загальна хиба, яку стрічаємо в наших молодших институціях і товариствах. Перейдїм тепер до окремих.
Ми зазначили вже в гopі, що молодші институції замість будувати дальше, мусїли розпочинати будову на ново а длятого, що так скажемо, були силою обстави змушені кинутись відразу на всякі поля. Для приміру возьмім одно з найповажнїйших, не лиш наших але і в цїлім краю товариств, товариство "Пpoсвітa". Головною єго цїлею єсть лиш просвіта народу, а всеж таки мусїло оно сполучити в собі бодай то, що хоч в якій такій звязи стоїть з проcвітoю. Попри саму пpocвітy мусило оно взятись і за справи чисто економічні, за підношенє народу до матеріяльного добробиту, за закладанє народного музея і збиранє старинностей, за закладанє бібліотеки; около него ґрупує ся дальше майже цїле наше житє духове, література, штука, образованє і вихованє, бо оно піддержує по части періодичні письма, збирає фонди стипендійні на цїли літературні і артистичні, на вихованя і образованє. На одно товариство то таки трохи за богато роботи і треба дїйстно великого пожертвованя людей, що управляють сею институцією, щоби дати всему раду і яко тако повести дїло. Щож дивного, що при такім сполученю всїлякої роботи не одно не виходить так як би повинно? Чи при такім станї річей може дивувати, що н. пр. просвітна робота товариства обертає ся заєдно в як найтїснїйшім кружку, що не може вийти из того тїсного кружка перших початків і поступити наперед, та що не може найти coбі певної системи в cвoїй роботї?
Найхарактеристичнїйше однакож для наших відносин суспільних то, що аж "Просвіта" мусїла взяти ся за економічну роботу і що як раз ті, що на першім плянї клали економічну роботу, не видїли иншого способу як лиш упхати єї товариству, котре і так було вже заняте на всїляких инших полях. Ми чуємо то добре, що нужда економічна чим раз більше нам допікає, чуємо потребу якось з неї ратувати ся, але у нас таки нема відваги брати ся самим до того, самим собі помагати. Оно то певно не зле, що "Просвіта" взяла на себе й роботу економічну, але чи не лїпше би було, колиб натомість стануло було окреме товариство чисто економічне, скажім рільничо-господарске? Круг єго дїланя і свобода в нїм могли би були станути далеко ширші, поступ був би скоршій і більшій хосен. На той крок однакож не могла здобути ся наша суспільність; видко, що і сил може в нїй за мало а може, і то річ певнїйша, нездалість нашої суспільности спиняє всяку ширшу і енерґічнїйшу роботу.
Погляньмож тепер, як піддержує наша суспільність ту найпершу нашу институцію просвітно-економічну. Правда, що в послїдних часах проявив ся в хосен "Просвіти" трошки більшой рух, як давними часами. Але що то все значить супротив тої маси народу, котра потребує просвіти і проводу в напрямі економічнім? Читальнї "Просвіти" повинні би повстати масами і в найдальших закутках краю, а тимчасом видимо, що они лиш денеде прокидають ся, а в тім певно не так винувата темна маса народу, як більше байдужність і, скажім отверто, лїнивість нашої интеліґенції, бо письменних селян знайде ся у нас нинї вже досить, лиш треба им проводу. То само можна би сказати і о матеріяльнім піддержуваню "Просвіти" і запомаганю єї зборів і т. д. — словом де не поглянемо показуєсь нам наша нездалість.
О другім товаристві просвітнім, о обществі им. Качковского, не хочемо говорити з тої простої причини, що хоч би ми і як обєктивно та по щирости говорили, то готов би зараз хтось крикнути: От видите! Україна, интриґа польска, фонетика, радикалізм, атеїзм, ну, та і хто знає, що ще! — Нехай же кождий сам слїдить спокійно і обєктивно та безсторонно за дїяльностію сего товариства а ми переконані, що він тогди прийде до тих самих переконань, що і ми.
[Народна Часопись, 29.05.1892]
VII.
Найслабшою нашою стороною і найголовнїйшою, мало що не одинокою причиною всеї нашої нужди суспільної єсть наше вихованє і образованє; єсть то найсумнїйшій образ з нашого житя суспільного, найбільше болюча рана на нашім орґанізмі національнім, рана найнебезпечнїйша, бо занедбана, видає безустанно из себе їдь, котра що раз то нові викликує боляки на нашім орґанізмі. Ми однакож, як той темний і нетямущій чоловік, котрого тїло присїли струпи, не шукаємо якогось розумного, спасенного лїку, лиш ятримо на собі ті струпи та переносимо їдь из них ще й на здорові части тїла.
Коли ми, обговорюючи в попередних статьях наші відносини суспільні, мусїли по кілька разів застерігати ся, що не маємо на думцї нїкого ображати, нїкому докоряти, анї не хочемо лиш нїби то для якоїсь приємности виволїкати на верх наші бруди, то обговорюючи наше вихованє і образованє, мусїли би хиба сто разів застерегти ся, а й тогди ледви чи хто повірив би в щирість наших намірень, колиб ми почали виволїкати на верх самі найяркійші хиби на сїм поли. Знаємо то дуже добре, що колиб ми хотїли представити річ так реально, як она нам представляє ся, то обрушили би ми на себе мало чи не кожду часть нашої суспільности. Знайшлось би тогди певно богато таких, що відозвались би, легенько лиш сказавши, словами: "Чіпає ся!" "Неправду каже!" — а були би і такі, що ще тяжші стали би нам робити докори, та може не одно кинули би на нас підозрінє. Оглядність про то в обговорюваню сих справ єсть ще більше конечна, як була при попередних; а все таки годї буде не одно промовчати.
Обговорючи справу вихованя і образованя нашої суспільности, треба конче держати ся подїлу тої суспільности на дві великі маси: на широку верству темного, непросвіченого люду і на т. зв. интеліґенцію. О якімсь свідомім вихованю в темних масах люду не може бути й бесїди; оно єсть там случайне, зависиме зовсїм від природи і обставин. Родичі в сїй верстві нашого народу, видять лиш ту одну задачу перед собою, щоби виплекати та викормити свої дїти; проче робить за них сама природа і обставини. Хлопець підрастаючи, учить ся несвідомо на господаря, а дївчина на господиню. Реліґійно-моральне вихованє відбуває ся у прочого люду під певного рода примусом: моральність в сих масах удержує страх перед карою, або відмовленє деяких функцій из сторони церкви. Образованє в сих масах відбуває ся також лиш в дорозї примусу, і то ще великого. Коли иногдї лучає ся, що люде из сеї маси, звичайно богатїйші, старають ся своїх дїтей вивести висше, то спонукують их до того майже виключно лиш дві причини: честелюбивість і охота придбаня для дїтей ще лїпшого биту матеріяльного; біднїйші мають часто лиш сю послїдну цїль на оцї, думаючи, що тим забезпечать не лиш судьбу дитини, але й свою на старі лїта.
Та маса народу становить у нас отже найголовнїйшу підставу до витворюваня интеліґенції. Річ очевидна, що интеліґенція, виходяча з такої підстави, стаєсь нею лиш в наслїдок образованя, а річ загально звістна, що само ще образованє не може заступити вихованя. То єсть отже головною причиною, що значна часть нашої интеліґенції єсть нею лиш односторонно, і длятого то у декого з нас родить ся то, очевидно не зовсїм неоправдане переконанє, що наша интеліґенція мимо свого образованя єсть в великій своїй части свого рода темна маса, дуже подібна до тої, з якої вийшла. Она ріжнить ся від неї тим, що відорвалась від свого пня силою образованя, а зближаєсь до неї тим, що не стала дїйстною интеліґенцією з браку відповідного вихованя. Така интеліґенція мусить серед суспільности занимати хитке становище, бо она винесла з собою всї хиби темних мас люду, не позбула ся их, а лиш прикрила своїм образованєм і поверховною, часто навіть лиш дуже слабою огладаю товарискою. При тім треба ще й зважити на всїлякі характери людей. Характери не лиш вирабляють ся в житю, але чоловік і виносить их вже з роду; тому то стрічаємо краєві характери навіть між необразованими, зовсїм темними людьми. Вихованє і образованє скріпляють однакож характер, розвивають єго і поволи перетворюють навіть злі на добрі. Особливо велику ролю грає тут само вихованє; деж єго нема, там лишаєся звичайно мимо образованя такій характер, якій хто винїс вже з роду. Годї нам тут розбирати, чи між людьми взагалї більше добрих чи злих характерів; але коли приймемо, що они більше менше рівноважать ся там, де чоловік силою своєї интеліґенції не старає ся надати переваги добрим і красним, то мусимо прийняти, що таке саме відношенє позістає і у тої интелїґенції, котра, як н. пр. наша, розвиває ся тим способом, як то ми повисше зазначили. Се вже дає нам достаточну міру оцїнити сили і стійність характерів серед нашої интеліґенції, і стійність характерів серед нашої интеліґенції.
Пригляньмож ся тепер близше, як витворюєсь у нас интеліґенція из найнизших верств через образованє. При сїм мусимо мати на увазї ще й дуже лихій стан матеріяльний та всякій брак не то вже почутя національного, але навіть і свого достоїньства горожаньского у людей з найнизших верств, що посилають своих дїтей на висшу науку. Крім того треба зважити, що в наших школах середних елємент міщаньскій і ремісничій єсть взагалї дуже слабо заступлений; для наших загально-краєвих відносин єсть то характеристичне, що сорозмірно найбільше число учеників з міст в школах середних доставляє елємент купецкій, а що у нас купцї по найбільшій части жиди, то — елємент жидівскій. Руского елєменту до шкіл середних доставляють по найбільшій части села. На конець треба ще й то взяти в рахубу, що у нас до нинї ще росте число интеліґенції з долини лиш, що так скажемо, в мужескій лінії; женьска лінія не відновлюєсь зовсїм новим елєментом а перетворюєсь лиш і скріпляєсь в готовій вже интеліґенції. Коли отже хочемо говорити о витворюваню ся нашої интелиґенції через образованє і о єї ростї з долини, то можемо тут мати на оцї лиш саме мужеске поколїнє; женьске позістає тут зовсїм без участи. Єсть то отже друга односторонність в твореню ся нашої интеліґенції.
[Народна Часопись, 08.06.1892]
VІІІ.
Як вже сказано, відновляєсь у нас интеліґенція из свого природного пня виключно лиш в мужескій лінії через висше образованє. Наш селянин або міщaнин посилає лиш хлопця на висшу науку і тягне ся з послїдного, аби єго вивести в люде. Річ зовсїм природна, що він в своїм змаганю бере coбі пpиміp із свого найблизшого окруженя. Когож він видить? — на ceлї родовитого пана, властителя більшої посїлости і єго службу, священика і народного учителя, а в містї лихого і бідного ремісника, торговельника жида і урядника або професора. З поміж них вишукує він собі идеал для своєї дитини. Паном селяньскій син не може стати; учителем для него за мало, але стан духовний як раз для него підходить. В містї знов ремісло не потягає; торговля відстрашує, бо до неї треба не так великої науки як практики і проворности, а ще більше грошей; наукою же можна добити ся до стану урядничого і професорского. Сі обставини поясняють нам отже то анормально зявище, що найбільша часть вирабляючої ся у нас свіжої интеліґенції кидає ся до стану духовного, а лиш сорозмірно дуже мала шукає для себе способу до житя в cвітcкиx званях. В сїй меншій чacтинї видимо знов ту прояву, що біднїйші способлять ся до званя учительского, заможнїйші знов віддають ся студія правничим і медициньским. На ремісла, промисл і торговлю у нас майже нїхто не зважає.
Розуміє ся, що той подїл розвою нашої интеліґенції з найнизших кляс, якій ми повисше представили, єсть лиш загальним; він не єсть і не може бути без виїмки; але кождий признасть нам, що так переважно у нас дїє ся. Пригляньмож ся тепер, як виховуєсь у нас одиницї, що опісля мають заняти місце серед интеліґенції.
Хлопця віддають до школи звичайно з тим і в тім, що Бог дав. Дають єго "на станцію", значить ся, платять за кутик в хатї у людей найбіднїйших, а харч, коли близько, доставляють з дому; колиж ні, то платять і за харч. Ті, що приймають "на станцію", уважають то для себе за рід зарібку, впрочім не журять ся зoвcїм про дитину, бо не мають до того нї знаня нї волї. Якій єсть вплив таких станцій на вихованє, не потребуємо розписувати ся, бо се річ у нас загально звістна; але наведемо для илюстрації хоч кілька драстичних примірів. Кільканацять лїт тому назад віднаймало кількох студентів ґімназії в Бережанах станцію у жида в коршмі на Адамівцї за св. Миколаєм; що они там здорово покріпляли ся й сивухою, се здаєсь бути річ природна. В тім же самім містї стояв оден студент з ґімназії "на станції" у гарбаря і ночами ходив з челядниками гарбарскими розбивати пекарскі будки, аж на конець дістав ся в руки поліції. В Коломиї в перших початках заложеня тамошної ґімназії стояло у шевця Лехника аж пять чи шість хлопцїв і то вже трохи старших, на станції; в одній малій хатчинї містили ся там, ґазда і ґаздиня, двоє их дїтей маленьких, студенти, порося, кілька курок і шевскій варстат в видї низького а широкого тапчана, на котрім ночею спало трох студентів; один спав на печи а оден разом з ґаздою і ґаздинею на постели. В Бучачи знали ми одного студента, що стояв на станції у чоловіка, котрий удержував дім розпусти і стояв "в торговельних" зносинах з Константинополем. В Тернівцях був студент, що стояв на станції у одного малого цукорника а єго обовязком було підчас ярмарку і св. Петра і Павла спати на ринку під шатром, де продавали ся в день медівники.
Все то були студенти Русини, котрі такими дорогами, а попри то і наукою здобували собі вступ до кляси интеліґентної. Коли котрий з них вийшов дїйстно на интеліґентного і статочного чоловіка, то було се хиба лиш якесь чудо. Кілько з молодежи змарнувало ся в той спосіб зовсїм, а кілько поступило моральними калїками в круги интеліґенції, можна собі легко представити. А треба мати то на увазї, що так дїяло ся не лиш колись, але дїє ся ще й до нинї. Під сим взглядом у нас дуже мало поправило ся.
А може щасливійша була доля тих, що дістали ся до бурс, котрі від початку шістьдесяти років настали у нас в декотрих більших містах? Исторія наших бурс вимагала би зовсїм окремих студій, колиб хто хотїв представити вірно образ их дїяльности і впливу на вихованє нашої молодїжи. Цїль в их закладаню була безперечно добра і благородна, але дорога до тої цїли була зовсїм схиблена. Та й не диво; серед непідготовленої і недозрілої суспільности не могли і того рода институції розвинути ся так, як того би було потреба. Бурси наші не лиш в самих початках, але ще й до нинї, стали у нас институціями, пригадуючими дуже середновічні бурси н. пр. в Кієві, а молодїж, що виховуєсь в них на интеліґенцію, нагадує тих вандрівних студентів, що то в середновічних часах волочили ся по Нїмеччинї від міста до міста з горшками в руках і торбами на плечах та співами по церквах і приватних домах, старали ся порушити серця богатших міщан. Побачимо то найлїпше на примірах в слїдуючім.
[Народна Часопись, 14.06.1892]
IX.
Коли пригадаємо coбі давнїйшій стан наших бурс, то дїйcтнo не знаємо сказати, що більше приносило нaвіть ще до недавна шкоди в вихованю нашої молодїжи, чи так звані "станції", чи бурси; кажемо до недавна, бо тепер бурси стали вже таки бодай трохи, хоч ще не зовсїм лїпші, як були давнїйше. Пригляньмо ся н. пр. яке було житє в одній из найстарших наших бурс, в бурсї коломийскій. Бурса та була заснована заходами покійного Теодора Білоуса, першого директора тої ґімназії. Бурса та була свого часу одною, що так скажемо, из найбільших фабрик моральних калїк. Ми би нарушили тут честь памяти покійного єї першого основателя, наколиб вину за то єму приписували. Покійний Теодор Білоус — нехай люде судять о нїм, як хотять — був все таки приятелем молодїжи взагалї і чоловік з дуже горячим серцем для бідної молодїжи рускої і що лиш було в єго силї, то робив для неї. Ми були нераз свідком того, як він сам собі відоймав від губи, видавав послїдний свій гріш, щоби лиш піддержати ту молодїж, а коли як раз основана ним институція не приносила такого хісна, як могла і повинна була приносити, то вина сего лежала більше в обставинах, більше в самій суспільности, з котрої прецї вийшов був і сам основатель институції.
Були часи, коли бурса коломийска удержувала нераз і до 50 або й більше учеників. Удержати тілько хлопцїв всїлякого віку і темпераменту, вихарчувати их, а многих ще й приодїти, то була очевидно річ майже неможлива. Хлопцї тулили ся там, як могли, раді, що єсть бодай якій-такій кутик на нічлїг, яке-таке пристановище. Коли не ставало ліжок, то спало по двох і трох разом, або таки за покотом разом на земли, а живили ся нераз як ті птицї небесні, що нї орють нї сїють. Прийшло яке свято, то часть бурсаків, співаків, вибирала ся до сусїдних cїл, зовсїм так, як в середних віках нїмецкі т. зв. вандруючі студенти, таки вже з готовими мішками і відспівавши в церкві забирали відтак міхами хлїб з парастасів, або муку та крупи від добродїїв і вертала до бурси. В тяжких хвилях спадали бурсаки як та саранча на паньскій лан з ріпою під містом та живили ся нею таки зараз на місци, а відтак забирали ще з собою запаси до бурси. Бурсаки учились тут жити жебраниною або "хитрим промислом", не хочемо казати крадежею, бо такі річи як: викраданє ріпи з лану, садовини та моркви, цибулї і чіснику з городів не уважало ся за крадїж так само, як колись у спартаньскої молодїжи. За то в самій бурсї не виводила ся крадїж; оден обкрадав другого; не то вже, що викрадав хлїб та виїдав прятане молоко з ґарчика, або закрадав у товариша пару крейцарів, котрі той дістав з дому, але крали таки оден другому книжки і одїж, та несли до жида на продаж. Гра в карти, а потайком і горівка, — то були найлюбійші забави старших бурсаків. При тім учив ся кождий складатись в двоє перед строгим але на дїлї мягкого серця директором; удавав в двоє так нещасливого, яким був дїйстно, нїби аж плакав — а все длятого, щоби директор сягнув до кишенї і витягнув з неї пару крейцарів.
Покійний п. Білоус не могучи очевидно дати собі ради з тою голотою, впав на гадку розпихати єї, де і як було можна; а що при тім не умів, або може скорше не був в силї зробити доброго вибору, то нераз нaйлїпшим і найздібнїйшим ученикам замикав дальшу дорогу до образованя. Розпихав их по селах чи там на дяко-учителїв і учителїв, розуміє ся без всякого підготовленя до стану учительского, чи на пиcapiв і т. д. або казав им учити ся штуки друкарскої. Таким способом розкинула коломийска бурcа множество молодих людей, котрих вирвала з их первістного стану а не довела до другого, котрих трошки підучила а не дала повного знаня, в котрих не виробила кріпких характерів а підорвала природний их розвій, з котрих поробила людей невдоволених самими собою і цїлим cвітoм.
Такій самий вплив, як коломийска бурса, мали на молодїж і другі бурси з тою хиба зміною, що після міcцeвиx обставин зміняли ся й роди злого, яке з них против цїли институції виносила молодїж. Так н. пр. в одній из наших бурс ще перед кількома роками виробилась була формальна школа шпігуньства. Молодїж знала, що шпігуньством і доносами позискає собі наставника бурси, тож оден навперід другого бігав з доносами на товариша сподїваючись, що тим виробить собі не лиш ласку у наставника, але може ще й дістане заплату за то в формі запомоги одного або двох ґульденів. Всї однакож бурси мали то спільне — а в тій характеристицї, видить ся нам, що неошибнемо ся, — що учили: "прийдіте поклонїм ся", учили рабства і фарисейства; замість підносити підупавшу бідноту, учили єї ще більше упідляти ся і при кождій нагодї витягати руку за подайним та здобувати собі чужу ласку і поміч коли вже не просто нечестними то певно двозначної вартости способами.
От такій був у нас загальний вплив бурс на вихованє. А якій же він міг бути спеціяльно під взглядом національним? Очевидно, коли вже не просто шкідливий, то нїякій, бо институція, що не дає доброго і здорового вихованя загально людского, не в силї дати й вихованя національного. Під взглядом національного вихованя можна було запримітити в наших бурсах троякій стан; в одній заряди бурс, нїчим не журили ся, вся их дїяльність обмежалась лиш на харчованю молодїжи; в других вела ся в зарядах борба о напрям, якій має ся надати бурсї, а до сеї борби втягано нераз навіть самих бурсаків; в третих наконець ставлено за засаду затирати всякій слїд національного духа руского в молодїжи.
От таке було у нас питоме публичне вихованє молодїжи нашої, що мала колись збільшити круги интеліґенції і стати провідником народу. Гляньмож тепер якій вплив мали на ту молодїж окружаючі єї инші обставини і як виховувалась молодїж виходяча вже з самої интеліґенції.
[Народна Часопись, 15.06.1892]
В попереднім видїли ми, яке було у нас наше питоме вихованє публичне молодежи нашої; оно майже таке саме й нинї; мало лиш в дечім змінило ся на лїпше. Крім того виховувала ся і виховуєсь наша молодїж, чи може лїпше сказати, набирає товарискої оглади ще і серед тих обставин, в які попадаєсь через цїлий час свої науки в школах середних. Вплив самої школи лишаємо тут на боцї; се належить до иншої рубрики; за то приглянемось товарискому житю між самими учениками і по домах приватних.
Сїльска дитина, вступаючи до середних шкіл, розстає ся передовсїм з своєю питомою одежиною, бо то першій крок до єї цивілізації. Она натягає на себе яку небудь сурдутину, в котрій їй якось дуже нїяково, а в котрий не знає навіть повернути ся. Сим першим, на око маловажним, кроком вступає oнa в круги интеліґенції, але заразом і відчуває той роздїл, якій зачинаєсь робити в нїй межи єї давним а теперішним і будучим станом. Она стає якась не своя, ще більше несмілива і неповоротна, як давнїйше. Колиж опісля зійдуть ся всї ученики разом, а селяньска дитина має нагоду побачити своїх товаришів з кругів интеліґентнїйших, то она чує той новий роздїл в собі ще більше і бере собі за взорець своїх нових товаришів, супротив котрих з разу єсть несміливою та уважає их за щось висшого від себе. Аж по довшім часї, коли селяньска дитина силою свого знаня зачинає брати верх над поверховною огладою своїх товаришів, зачинає поволи слабнути первістна ріжниця і походженя а межи молодежею завязують ся дружні відносини. Всеж таки годї селяньскій дитинї всего від разу позбути ся а прибрати, що так скажемо, нових форм і она стараєсь длятого покрити свої браки пильностію і наукою. Се нам поясняє, длячого селяньскі дїти, при впрочім рівних даних, бувають звичайно пильнїйші і чемнїйші, як их ровесники з кругів интеліґентних. З другої же сторони знов набирають сїльскі дїти вcїлякиx хиб від своїх товаришів з интеліґенції, а дуже часто як раз в наслїдок их пильности і доброго поступу в науках витворюєсь в них рід зарозумілости і охота до импонованя і верховодженя, а ті хиби остають ся им опісля і в дальшім житю.
Ученики Русини, змушені задля браку средств удержаня зарабляти також т. зв. лекціями на хлїб щоденний, входять найчастіше, яко т. зв. "директори" або инструктори, в интеліґентні доми і ті властиво стають ся их школою вихованя і товарискої оглади. Від того, в якій дім котрий попаде, зависить, можна сказати, і єго дальша будучність. Одні попавши в круги велико-паньскі, коли ще й их темперамент до того надає ся, стають ся елєґантами і паничиками з такими формами сальоновими, що і годї відгадати в них селяньску дитину; ті дуже часто забувають на своє походженє і старають ся по можности затирати всї єго слїди, отже і рідну мову, котрої коли вже неявно, то бодай, потайком, в души, встидають ся і уникають єї, де можуть. Другі, що обертають ся в кругах низших верств интеліґенцї, остаються по більшій части вірними свому походженю, але таять ся з ним; они присвоюють собі товарискі форми тих кругів, в котрих обертали ся, а попри то вирабляють в собі якусь дволичність а дальше і байдужність длятого, що для них єсть рідне, своє. В розмовах потакують они всюди, де і як потреба, а в души мають иншій погляд; справами свого народу може дрібку й интересують ся, але не показують того по собі, не мішають ся до них, бо світ би довідав ся, хто они, а то може було би для их плянів не на руку. Наконець третя часть, найбільша, що обертаєсь в кругах, так сказати би демократичних, міщаньских, то молодїж найбільше працьовита, котра з причини великої працї над собою самою і над другими, не має часу подумати хоч би бодай над своєю поверховною огладою; она хапає з тих кругів, в котрих повертає ся, лиш то, що їй здає ся бути найпотрібнїйшим, а впрочім удає фільософів, що стоять висше понад всяку марноту світа, і тим покриває свої браки і хиби: у неї иде практика на бік а головна річ теорія. З сеї части молодїжи виходять опісля робучі воли, але дуже часто й ориґінали та диваки, нетолєрантні авторітети, котрим здає ся, що цїлий світ повинен обертати ся після их теорій. У того рода людей суть відтак на все свої окремі ориґінальні теорії і засади: теорії національні і політичні, а що они виховувались особняком і відорвані від найблизшої родини а в певній мірі і від цїлої суспільности, то у них брак солидарности і охоти до спільного дїланя; они держать ся опісля в великій части з далека від всякої спільної роботи, дивлять ся на ню з боку і уміють лиш критикувати. Колиж часами і приступлять до спільної роботи, то их авторітет зражаєсь дуже часто леда яким неоглядно киненим слівцем, их амбіція особиста уражає ся і они, коли вже не стають рішучими і явними противниками, то усувають ся зовсїм від всякої спільної роботи.
В такій то спосіб і такими людьми скріпляєсь у нас интеліґенція з долини. Гляньмож тепер як она зрастає сама в собі. Річ зовсїм природна, що родичі, котрі самі не одержали відповідного вихованя, не можуть, бо не знають відповідно подбати і про своїх дїтей. Отець, що працює на цїлу родину, не має впрочім часу мимо своєго знаня і доброї волї подбати о то, а все вихованя домашне спадає на матір. Тут було-би місце поговорити обширнїйше о впливі руских матерей на вихованє дїтей, але з многих причин мусимо від сего темату відступити. Досить, що отець дома мало займаєсь дїтьми; він зачинає ними аж тогди більше заниматись, коли віддає их до школи. Батько віддаючи сина до школи бере по найбільшій части примір з себе самого і посилає дитину без всякої ясної цїли, без всякого пляну до школи, от аби лиш учила ся, що з неї має бути, то покаже ся опісля — що Бог дасть; він не старає ся дати синови вже з початку якійсь певний напрям в єго образованю, бо навіть і не подумав над тим, до чого єго дитина була би може найспосібнїйша та не обчислив ся з своїми средствами матеріяльними, чи они вистануть вповнї на то, щоби вивести дитину в люде. Яка єсть дальша система вихованя дїтей в нашій интеліґенції, покажемо в слїдуючій статьи.
[Народна Часопись, 21.06.1892]
XI.
Вже в попередних статьях виказали ми, що тій части нашої интеліґенції, котра витворюєсь лиш при помочи самого образованя, брак відповідного вихованя, а той брак відбиває ся опісля і на вихованю дїтей вже в самій интеліґенції. При тім треба мати ще й то на увазї, що наше жіноцтво майже без виїмки руководить ся в вихованю дїтей лиш, що так скажемо, инстинктом, любовію, чувством, бо о раціональнім вихованю дїтей не має оно й понятя. Чому? — річ легко понятна: бо єму не стає знаня в сїм напрямі ще менше, як мужчинам. Особливо по селах, де мати єсть заразом і господинею в найширшім значіню сего слова, вирастають дїти як правдиві дички. Аж коли підростуть так, що их треба віддавати до школи, зачинають родичі більше ними журити ся — отець головно синами. Хлопцїв відвозять до школи і дають их на станцію. В виборі тої станції не дивлять ся на то, щоби дитина там виховувалась дома попри науку в школї, лиш в найлїпшім случаю на то, щоби хтось був, кого би хлопець бояв ся. Що у нас при виборі станції дивлять ся також на дешевість єї, се річ загально звістна і легко понятна. Не було би то впрочім серед наших лихих обставин нїчого дивного; але буває у нас, і то дуже богато таких родичів, що жалують видавати на вихованє дїтей, бо батько зараз ставить себе за примір: от і я — каже — виховав ся на порядного чоловіка, а не мав і половини тої помочи, що моя дитина. Хлопцї дістають ся длятого і то дуже часто в доми маленьких урядників найнизшої катеґорії, до возьних, давнїйше ляндсраґонів, сурдутових міщан і т. д., а по найбільшій части до вдовиць, де єсть ще старшій хлопець, що може і бути за "пана директора". Батько віддаючи сина в руки своїх заступників має звичайно лиш одну просьбу до них, дає им лиш одну директиву: бийте, коли не схоче ся учити! Ємy навіть не при думцї, що добре вихованє нераз більше значить в житю, як вся наука. Колиж хтось віддає хлопця нa лїпшу станцію, платить лїпше, то розумієсь, ставить і більші жаданя, але ось які: вплив на школу, на поодиноких учителїв, щоби синок борони Боже не дістав двійки, хоч би й не учив ся. Задачею тих опікунок єсть тогди лазити по учителях і дерти им очи. Ще инші видять найлїпшу раду в тім, щоби своїх синів віддавати до професорів або директорів шкіл на станцію. На тім і обмежають ся у нас всї заходи около вихованя дїтей.
Само образованє хлопцїв обмежаєсь у нас майже виключно лиш на самі обовязкові предмети шкільні: то поза то, уважаєсь вже злишним. Давати учити хлопця по француски або по анґлійски, музики, рисунків, танцїв і т. д., уважають одні в cвoїм "демократизмі" за "паньскі примхи", другі за річ просто злишну, непотрібну, а инші, "практичні", боять ся, щоби через то не зменшив ся поступ в обовязкових предметах.
На поверховну огладу хлопцїв кладуть у нас ще меншу вагу, як на вихованє. На то складають ся: дуже часто брак єї таки у самого батька, відтак "засади демократичні", і брак средств матеріяльних, а на дїлї зле вирахованє. Як сидить хлопець при столї, як він їсть, як ходить, як стоїть, як дивить ся, як кланяє ся, на те нїхто у нас не зважає. Хлопця убирають як небудь, аби, борони Боже, не виглядав на "панича"; одїнє на нїм як мішок, бо то бачите, "на виріст"; дати єму зробити раз порядну одїж і заплатити як платить ся за річ добру, то дорого, але купити два рази дрантє і заплатити в двоє дорожше, то лїпшій рахунок. Убрати же дитину бідненько але гарненько, у нас не мають до того змислу.
Далеко гірше стоїть у нас вихованє, образованє та поверховна огляда дївчат. Коли нинї в цїлім світї признають, що вихованє женьского пола і єгo образованє єсть дуже лихе, то о скількож гірше єсть оно у нас, де навіть не маємо не то вже спеціяльно руских шкіл женьских, але хоч би достаточного числа добрих шкіл женьских взагалї. Дївчата у нас зачинають першу науку дома, значить ся, учать ся від батька або матери читати і писати. На селї учить их часто перших початків учитель народний, а в містї посилають их до такої школи, яка де єсть. Вихованє дївчат відбуваєся ще більше без пляну як вихованє хлопцїв, они у нас то по найбільшій части правдиві цвітки природи, а не плеканки умної руки городника. Ростуть собі здорові і повні — о те вже старають ся найбільше печаливі матері, а коли підростуть вже так, що родичам приходить на гадку, що вже незадовго треба буде подумати о их відданю, то для заокругленя их вихованя і образованя віддають их на два три роки до якого "пансіону" чи там воспиталища, або принимають яку учительку — "гувернантку", по можности таку, котра уміла би бубнити на фортепіянї і знала ся на "добрім тонї"; — що она впрочім за людина, то Бог з нею! Підрастаючі панночки не читають звичайно нїчого, а коли що читають, то хиба то, що им підсувають иногдї братя, або що случайно попаде ся в руки, от н. пр. які не будь ґазети або книжки без всякого вибору, котрих можна де не будь вирвати; дальша школа для них, то вечерки і всїлякі забави, а взірець, то жіночій світ по містах і дворах.
Але ми би кривду зробили нашій интеліґенції, як би сказали, що у нас нема зовсїм людей, котрі би дбали про добре вихованє своїх дїтей. Противно, єсть их навіть споро. Перед кількома роками мали ми нагоду розмавляти з одним священиком, що привіз був свого сина до Львова і записав до одної из польских ґімназій. Ми спитали єго, длячого він записав хлопця до польской ґімназії, а не до рускої? Він нам на то отверто відповів, що єму не ходить лиш о саме образованє хлопця, але й о єго вихованє, а в сїм послїднім напрямі він видить більше користи для хлопця серед польскої молодїжи, спеціяльно одної певної ґімназії львівскої, як серед других, а між ними і рускої ґімназії. Декого дивує, що богато рускої молодїжи вписує ся н. пр. до ґімназії, де навіть реліґія викладає ся по польски; нас дивує, що мимо того, що ми все таки маємо кілька приватних институтів дївочих, далеко більше число дївчат руских вписує ся до польских институтів, хоч там приходить ся родичам далеко більше платити за их науку і удержанє — але чому ми не шукаємо за причиною сего, чому не питаемо, длячого то так дїє ся? Хто тому винен? Хибаж не наша нужда суспільна?! Родичі шукають добра дитинї там, де думають, що можуть єго знайти.
Оставалось би нам сказати ще дещо про молодїж університетску. Ми обмежимось тут лиш на кількох словах. Житє молодїжи університетскої єсть продовженєм того, яке она вела в ґімназіях: одні остають ся і дальше самі без всякого проводу і шукають самі собі дороги; другі скидають і навіть той слабенькій провід, якій ще недавно мали, і проводять відтак тими, що не уміли их повести в молодшім их віцї. З відси то походить, що у нас стаєсь дуже часто навіть недокінчений студент університету авторітетом для свого интеліґентного батька, котрий також колись кінчив університет, а нинї клонить перед ним голову, хоч в души сам собі міркує, що ще нема aнї перед ким анї перед чим.
Нам видить ся, що ми, хоч дуже поверховно і побіжно, але все таки достаточно розібрали найважнїйші наші відносини суспільні. На підставі сих даних будемо тепер старати ся виказати, як представляє ся нам теперішна наша суспільність а головно верховодяча в нїй кляса интеліґентна будемо по змозї і зовсїм обєктивно оціняти єї, а відтак і скажемо наш погляд що треба би робити, щоби ту нашу нужду суспільну бодай поволи усувати.
[Народна Часопись, 30.06.1892]
30.06.1892