Мінїстерство заграничних справ одержало офіціяльне повідомленє через еспанське правительство, що тимчасове російське правительство привернуло вивезеному в часї першої російської інвазії зі Львова митрополитови ґр. Шептицькому свободу без застережень, значить без нїякої заміни і без компензацій. Митрополит Шептицький мав вже направити ся до повороту до вітчини і по дорозї остановити ся в Петербурзї. Про час повороту ще нїчого не відомо. Відомість про поворот високо-почитаного церковного князя викликала велику радість серед Українцїв з Галичини і Буковини, осїлих численно як збігцї у Відни, і вони заходять ся вже його достойно привитати. Дня 19. с. м. відбула ся за інїціятивою президента Загальної Української Ради дра Костя Левицького в тій справі нарада при дуже великім числї учасників, на котрій вибрано комітет для принятя, який уконститував ся як слїдує: президент пос. Юліян Романчук, віцепрезиденти: пос. Николай Василько і панї Евгенія Левицька. На чолї виконуючого комітету стоїть пос. др. Кость Левицький, котрий має привитати повертаючого митрополита в Берлїнї разом з пп. радником двора і членом палати панів Горбачевським, о. митратом Жуком і пос. др. Е. Левицьким. Секретаром комітету став проф. Іван Боберський.
При сїй нагодї зложив іменем буковинських Українцїв посол Микола Василько ось яку заяву:
"Особа митрополита Шептицького, який вже під час мира здобув собі право на історичне цїнованє, під час війни підняла ся понад всї дрібничкові, партійно полїтичні й инші міри, приняті при оцїнюваню осіб, і тому також православне українське населенє Буковини хоче використати для принесеня йому чолобитні хвилю, коли сей мученик, визволений з власти царського деспотизму знайдеть ся між нами.
Українські парляментарні й соймові посли Буковини, як покликані заступники українського населеня Буковини, маючи на увазї таке зрозумінє, — без огляду на те, що митрополит Шептицький не є їх князем церкви, тільки головою церкви їх гр. кат. братів у Галичинї, будуть в братній згодї з ними сьвяткувати поворот того, що вже за житя став особою, записаною золотими буквами в історії українського народу."
***
Як мова, так і віроісповіданє належить до національних знамен, тобто до тих форм, в яких виражає ся національність даного народа. Се відносить ся особливо до народів позбавлених своєї державної незалежности. Яке се має значінє, що Ірляндія до нинїшного дня держить ся своєї католицької церкви, хоч володарі світової британської імперії признають ся до церкви анґлїканської, се показала війна. Судьбу Ірляндцїв розуміють унїятські Українцї в Холмщині з власного досвіду.
Для галицьких Українцїв їх окрема віра була заборолом їх національности супроти московського національного утиску. По знищеню української православної орґанїзації і насильнім підчиненю української церкви, російський уряд наближав ся й до тої частини українського народа, яка у своїй окремій вірі бачила запоруку своєї національности, і знищив тут українську унїю так, як знищив перед тим українське православє, заступивши його цареславєм.
Коли галицькі Українцї, одинокі, які з поміж всїх Українцїв, крім горстки угорських Русинів, належать до унїятської церкви, називають свою церков національною, то сей погляд остає тільки в позірнім противенстві до сего факту, що решта українського народного загалу належить до церкви православної.
В дійсности в житю галицьких Українцїв церков відограла незвичайно велику ролю. В хвилї найбільшого занепаду за часів польських вона була одиноким заборолом національности несвідомих мас народа. З поміж духовенства вийшла в часї відродженя української національности в Галичинї — як зрештою опісля в нас на Буковинї (Сидір Воробкевич) — перші піонїри українського народного руху. Згадаємо лише імя воскресителя української лїтератури в Галичинї Маркіяна Шашкевича і його предтеч, товаришів і наслїдників і ряд визначних мужів на епископських престолах у Львові і Перемишли. Згадаймо хочби першого за австрійських часів львівського епископа Льва Шептицького, що після прилученя Галичини до Австрії вже тодї звернув увагу австрійського правительства на українське питанє в Росії. У великім блеску перейшла до нас постать митрополита Ангеловича, що в р. 1809. гордо ставив чоло ворожому наїздникови, відмовивши ся зломити присягу свому австрійському цісареви.
Та блеск сей майже затемнила постать митрополита Шептицького, якого ладить ся стрічати з поворотом з неволї український нарід Австрії. Було се великим щастєм, що в лихої памяти 1914 роцї засїдала на митрополичім престолї сильна особистість, муж, який тішив ся неограниченим довірєм народу. Коли перші московські орди вступили в місто Львів, ґраф Андрій Шептицький не опустив міста. Він був занадто перенятий великим почутєм одвічальности як духовний пастир 4 мілїонового народа. Найвисший Слуга Церкви св. Юра — сам імпозантної постави, немов би сам патрон ceгo храму ступив між своїх вірних — дїлив ся він зі своїм народом словами потїхи і велїв йому держати ся кріпко своєї віри, цїсаря і держави. Гнївний царский уряд дав приказ, покарати нечувану відвагу владики засланєм в глибину Росії. Як цар Микола II. прибув до Львова, не потребував він вже тодї бояти ся сусїдства українського митрополита. Але примір епископа оставив по собі силу дїланя і причинив народови дивної відпорности. З трилїтної майже неволї князя церкви доходили лише скупі відомости до вірних, але вони стверджували його мучеництво і його непохитне становище. Даремні були з'усиля австрійського правительства, визволити високодостойного бранця в дорозї виміни, неузглядненою остала й просьба голови католицької церкви. Наперед мусїв повалити ся царский уряд і нa його місце прийти уряд иньший, вільнодумний, аби митрополитови Шептицькому дозволено було опустити вязницю. Чи не виглядає се як акт історичної справедливости, коли українського владику зі Львова приймають з великими почестями в Петербурзї, наколи сам цар став вязнем на власній земли, у своїй палатї?
Майже як лєґендарна постать поверне ґраф Андрій Шептицький до Австрії, — як муж, що сповнив незрівнану місію. В особі митрополита привитає український загал Галичини не лиш свого церковного голову, але й духового провідника, котрого думка може бути спрямована тільки на найвисші завданя. Окружений авреолею мученика, ґраф Андрій Шептицький, що вже в часї мира був предметом загальної найвисшої пошани, становити-ме силу авторітету, яка в стані буде дати галицьким Українцям сю згідність думаня, якої їм так дуже треба.
В часі мира архіепископ Андрій держав ся строго свого духовного круга дїланя, беручи при тім живу участь в культурно-національнім житю українского народа в Галичинї як мецен штуки і лїтератури, як основатель українського Народного Музею, як опікун педаґоґічних, гіґієнічних і иньших гуманітарних українських інституцій і т. д. Полїтично виступав ґраф Шептицький лиш у великих хвилях, з важних причин, як в роцї 1907, коли іменем усего українського народа Галичини був речником його бажань супроти особи цїсаря. Відома далї роля митрополита Шептицького в часї виборчої реформи до галицького сойму і памятна його знаменита промова в австрійській палатї вельмож в справі українського унїверситету. Теперішна війна велїла ґрафови обявити ся — хочби й проти його власної волї — в ролї могучого полїтичного чинника серед австрійського українства.
Як чоловік благородний душею і желїзний характером, митрополит найкрасше причинить ся до внутрішної відбудови своєї тїснїйшої вітчини: він загоїть рани, які завдала війна українському народови, приверне йому душевну рівновагу, конечну для того, аби з подвоєною енерґією і доцїльним зрозумінєм віддав ся новим завданям, які ставить нам що дня воєнний час.
Ми Українцї з Буковини в почутю відданости й подиву для митрополита — одної думки з галицькими братами. Їх радостию з приводу близького повороту ґрафа Андрія Шептицького дїлимо ся з щирої душі, надїї, які український загал в Галичинї привязує до сподїваної участи сего мужа в публичнім житю, є й нашими надїями.
Вертаючи з російської неволї митрополит Андрій стріне ся з тою високою пошаною й тими горячими симпатіями цїлого українського народу з Буковини, яким заздалегідь дав вираз яскравими словами перший провідник буковинських Українцїв.
[Буковина]
01.05.1917