Про патріотизм

 

На початку XIX ст. Наполеон опановує Німеччину. Ще якийсь час держалась горда Прусія. Але вже в 1806 р. Наполеон розбиває німецькі полки під Єною і Ауерштадтом. Дня 27 жовтня цього ж року станув він у самому Берліні. Пруський король утікає з своєї столиці. Данціг падає. Битва під Фрідландом програна. Тільзитський мир (1807) кидає всю Німеччину під чобіт Наполеона.

 

Та ще жахливіший від національної неволі був внутрішній стан німецької нації. Розбрат і домашні межусобиці, очудництво й облесництво, анархія і повна національна безсильність — нищили організм німецької нації.

 

В цьому історичному та незвичайному важкому для Німеччини часі виступила серед німців людина, що своєю особистою посвятою та своїм огневим і надхненним словом розворушувала нечулі на національну неволю сумління німців та запалювала в їх душах святий вогонь патріотизму, вогонь національної єдности та кращої майбутности.

 

Цією людиною був Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), один із велетнів німецької клясичної філософії, один із найбільших національних героїв, яких видала Німеччина й автор славних історичних "Промов до німецької нації", якими виховав національно німців.

 

Здається, що під сучасну пору, у цей великий історичний момент, Фіхте і до нас може промовити найкраще, найглибше й найсильніше.

 

Чи психічні залишки нашого вікового існування під чужинецьким ярмом не являються найбільшим гальмом в будівництві нашого нового життя та найбільшим ворогом нашої кращої майбутности?

 

Спробуємо отож зазнайомити читача з основними думками Фіхте про патріотизм, якими він більш як сто літ тому назад запалював своїх земляків.

 

І.

 

Свої думки про любов до батьківщини, про свободу та про самосвідомість народу висловив Фіхте головним чином у трьох своїх популярно-філософських працях а саме в "Основних рисах сьогочасної доби", в "Промовах до німецької нації" та в "Патріотичних діялогах". Першу виголошує він в берлінській Академії Наук на вістку про перші події національного нещастя в Німеччині. А в найбільшій залі будинку цієї ж Академії починає Фіхте в грудні 1807 р., в неділю, о 12-ій годині вполудне свої знамениті "Промови до німецької нації" і веде їх продовж 14 неділь підряд, у часі коли французьке військо обсадило Берлін і коли кожної хвилини загрожувала йому ворожа куля. Третю, у якій подибуємо вже головні думки "Промов", пише він у Кенігсбергу, майже на рік раніше.

 

"Коли нарід утратив свою батьківщину, коли він стратив водночас змогу розпоряджатись ходом часу та свобідно означувати його зміст, ніхто не може заборонити нам, бути шляхетним німцем, відданим усією душею своїй батьківщині, й ніхто не заборонить нам, через свою єдність добувати й кувати силу нашої кращої майбутности, а через свою працю поставити німецьку націю в ряді перших цивілізованих народів в Европі й світі".

 

Такий найглибший зміст популярних філософських праць Фіхте.

 

Перейдім до основних думок першої праці Фіхте, які хочемо викласти так коротенько, як тільки це можливо.

 

Основний закон усього людського життя на землі добачує Фіхте в розумі (Vеrnunft). Річ тільки в тому, як діє він, чи як сила природи, як інстинкт, як темне почування, як свідомість без розуміння причин усього того, що діється, чи як закон свободи. Коли розум не може свобідно проявлятися, діє він як темний інстинкт.

 

Розумне життя (das vеrnunftige Leben), каже Фіхте, полягає в тому, що людина живе й забуває себе в нації, що зв'язує своє життя із життям нації і жертвує його для неї. Нерозумне натомість життя (dаs vernunflose Lеbеn) зводиться до того, що людина про ніщо не думає, тільки про саму себе та через усе своє життя дбає тільки про власні вигоди та про свій власний, особистий добробут. Однак, хто взагалі тільки думає про себе й тільки дбає про свою власну особу, та жадний особистих утіх і життя, це, каже Фіхте, низька, мала, лиха й до того нещаслива людина.

 

Життя для нації — це ідейне життя. Індивід не існує зовсім. Він гине, щоб тільки існувала нація.

 

Все велике й гарне, що на ньому основується наше сьогочасне існування, стало тільки через те дійсністю, що благородні й сильні одиниці всі втіхи свого життя жертвували ідеям; а ми самі з усім, чим ми є, є тільки результатом пожертв усіх попередніх генерацій і найбільше їх найдостойніших членів.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 07.05.1942]

 

(Продовження)

 

Вправді негідні й низькі люди кажуть: "Та воно добре, що знайшлись дурні, які в поті чола свого збирали скарби, що їх ми тепер споживаємо". Проте на таких людей слід дивитись з призирством, каже Фіхте.

 

Ідея, коли вона прокинеться в людині до життя, дає незмірну силу й міць і тільки з ідеї пливе сила.

 

Одною з форм ідеї є ідея батьківщини.

 

Патріотизм — це змагання до здійснення цілі існування нації, себто до свобідного життя нації до свободи батьківщини.

 

Фіхте виходить від погляду, що кожна одиниця нації повинна своє робити на своєму місці по можности своїх сил. Коли справа стоїть добре з одиницею на місцях, тоді сильно стоїть і цілість.

 

Такі основні думки праці Фіхте "Основні риси сьогочасної доби".

 

ІІ.

 

Три роки минуло від часу викладів Фіхте про "Основні риси сьогочасної доби" й один рік від написання його "Патріотичних діялогів". Утрата батьківщини викликала серед німецького народу один великий біль і жалобу. Найглибше й найсильніше відчув цю втрату Фіхте. Всі його думки, все його палке чуття зверталось до втраченої батьківщини й німецького народу. В цьому моменті найбільшого упокорення Німеччини Фіхте виголошує свої славні, історичні "Промови до німецької нації".

 

"Промовляю тільки до німців і, мовитиму тільки до них. Не визнаю, бо й одкидаю, всі різниці, що ділять нас, що їх витворили в нашій одній нації фатальні події від віків. Промовляю до тих, що самі піднеслись понад оправданий біль і прийшли до ясної думки та до отверезіння, або принаймні здібні на це... Знаю добре цей біль. Я сам відчув його та шаную його. Тупість, що задовольняється їдлом і пійлом, для якої честь, свобода й самостійність пусті слова, нездатна на цей біль. Але ж він тільки на те, щоб ми схаменулись, щоб ми самі взяли свою долю у свої руки".

 

Так починає Фіхте свої "Промови".

 

"Промови" мають своєю метою запалити німецький нарід вогнем патріотизму, мають понести відвагу й надію між завойованих німців, сповіщати про радість у цій годині національного смутку та причинитись до того, щоб нещастя зносити легко й мужньо.

 

Фіхте накликує до повної реформації життя всього німецького народу, коли він не має загинути. Відродження нації може прийти через нову систему національного виховання. І в самому німецькому народі відкриває він джерело його.

 

Обнова життя у самих основах є, на думку Фіхте, взагалі там можлива, де нарід живе соками своєї первісної сили, цього невичерпного джерела життя. В цій первісності духа лежить запорука й сила обнови. Фіхте довіряє таку здатність обнови лише тому народові, що зберіг свою, правласну духовість, чисто й незіпсовано, себто народові, що в цьому розумінні є пранародом (Urvоlk) і таким залишився досі.

 

Фіхте широко обґрунтовує первісність німецького народу в IV—VII промовах. Тут одмітимо тільки декілька його основних думок.

 

Основною ознакою народу, його духового життя, є мова. Пранарід говорить прамовою. Де це можна ствердити, там маємо найпевніше і найживіше свідоцтво існування пранароду. Тільки в живій мові ввесь нарід може творити своє духове життя. І тільки в новій мові існує в правдивому значенні слова нарід.

 

Німці говорять живою мовою, що пливе з первісного джерела природи та її сили.

 

Це нарід живої мови й то пранарід. І тому є він здатним до моральної обнови через нове виховання. Коли німці не мають зійти до становища рабів, тоді німецький патріотизм мусить працювати над новим вихованням народу. В цьому національному вихованні вся майбутність німецького народу.

 

У своїх "Промовах" (II, ІІІ, IX, X, XI, XII) Фіхте дає систематичний виклад цього виховання. Його мета — виховати німця на німецького громадянина.

 

Національне виховання має зробити мораль пружиною наших думок і дій. Є тільки один закон, що його безумовно слухаємо. Це моральний закон. Є тільки один предмет і одна ціль, що в ній заспокоює себе моральний нахил людини. Це нація. Тимто необхідно, щоб вихованці вже з-замолоду, з дитинства, вчились почувати себе членами нації як цілости, вчились слухати її законів, працювати для загальної цілі й таким способом дозріти до виконування національних обов'язків.         

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 08.05.1942]

 

(Продовження)

 

Фіхте кладе теж великий натиск на виховання людини через працю і до праці. Виховання до праці — це ціль її економічного виховання. Це найперша засада чести, щоби кожний завдячував своє утримання власній праці, а не рабським штучкам підлабузнювання, підлещування і впливам. При цьому праця не сміє бути мертвою справою, чимось механічним, щоб його збутись, а виховним елементом і чинником освіти та самодіяльности людини. Фіхте договорюється до національного соціялізму.

 

ІІІ.

 

Так розвинув Фіхте перед нами ввесь план нового виховання, національного виховання. В ньому рятунок нації!

 

Однак після цього плану можуть бути виховані тільки нові покоління. А що ж робити до того часу, доки прийде поліпшення?

 

Ніколи, відповідає Фіхте, не сміємо призвичаїтись до рабства й до упокорення! Бережімся зійти до становища слуг-наймитів! Чим сильніші кайдани завойовника, в яких не можемо виявити своєї волі та дії, тим сміливіше гартуймо нашого духа, нашого німецького духа!...

 

Мусимо бути німцями, якими й без того повинні бути!... Мусимо бути поважні у всіх справах і речах. Мусимо витворити собі тривалі й непохитні засади, які присвічували б усім нашим думкам і ділам. Наші думки й наше життя мусять зливатися гармонійно в одно ціле. Мусимо, щоб це сказати одним словом, виробити в себе характер. Мати характер і бути німцем, це без сумніву повинно бути рівнозначним. Будьмо німцями!

 

І далі.

 

Насамперед, каже Фіхте, мусимо докладно здати собі справу з того, що в нас і довкола нас діється. Мусимо мати ясну думку на великі події наших днів. Про те, що можемо очікувати від них, а чого ні. І що ми самі знаємо робити. Нарешті не сміємо піддаватись ніяким оманам та покланятися усяким ідолам. Про всі ці справи мусимо мати своє вирішальне й непохитне "так" або "ні".

 

Життя тварини котиться повсякчасно після тих самих законів. Ввесь час є для неї один і той самий. Різні часи є тільки для розуму. І тільки той, що проникає їх розумом, переживає їх і живе у своєму часі. Все інше життя — це тваринне або рослинне життя. Замикати очі і затикати вуха на все те, що в нас і довкола нас діється, це подібне до пня дерева, що не чулий на ніякі бурі, на ніякі громи й блискавиці. Однак таке життя негідне людини, що думає.

 

Навіть життя у вищих сферах думки не звільняє нас, каже Фіхте, від обов'язку, розуміти наш час. Все, що живе цим вищим життям, мусить мати свій спосіб активно входити в безпосередню своєчасність. І хто справді живе нею, живе теж справжнім життям. Інакше життя його проминає, наче сонниця. І саме ця бездумність, саме ця утеча від дійсности, це речі, яких так палко бажає собі ворог нашої волі. Коли бо він має до діла не з людьми, що думають, а з неживим знаряддям, може робити з нами все, що захоче. В бездумності привикаємо до всього.

 

Ото ж переведімо загальну чистку нашого думання! Наше теперішнє завдання зводиться до того, щоб бути німцями, щоби думати по німецькому, щоб видержати в цьому думанні, щоб бути в ньому сильним. Цим побідимо!

 

IV.

 

До найсильніших партій "Промов" Фіхте без сумніву належить тринадцята промова, в якій він виступає проти очудників і облесників у Німеччині. Це особливо важлива промова для нас, українців, коли взяти на увагу наші пресумні міжпартійні відносини під польською займанщиною, які дійшли в нас просто до злочинної домашньої війни.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 09.05.1942]

 

(Продовження)

 

Глибоке призирство до нас, каже Фіхте, викликуємо в наших ворогів, коли гудимо самих себе, коли обвинувачуємо себе взаємно із-за сумної долі, що спала на нас, та робимо собі взаємно гіркі, пристрасні а то й нечесні докори й закиди. Першусього всі обвинувачення здебільшого не справедливі й необгрунтовані. Причини катастрофи, що спала на нас, коріняться од віків у нас самих. Останні події — це не наслідки будьякого хибного кроку одиниць. Вину чи невину в цьому поносимо всі, а обрахунок її просто неможливий.

 

Дуже можливо, що якийсь оправданий закид можна звернути на адресу громадян німецької батьківщини. Коли ж він дійсно обоснований, тоді хто має право кидати його? І навіщо це потрібно?

 

А що ж ми бачимо? Що ж роблять деякі наші публіцисти (роlіtіsсhe SсhrіІftstеllеr)? Хто ж не бачив їх раніше? Адже ж саме тоді, коли в нас була влада, чи ж говорили й писали вони те саме, що говорять і пишуть тепер? Чи знає хто про це? Чуємо й читаємо, що вони кличуть поодинокі особи, що колись стояли у проводі справ, перед народний суд... Що вони закидають їм бездарність, кволість, лиху волю... Що доказують, що саме із-за цих причин прийшло в нас до нещастя... Та чи ці публіцисти, тоді, як обвинувачені були при владі, все це бачили, що бачать тепер і про це все писали та голосно говорили? Чи закидали вони цим обвинуваченим із тою самою силою все те, що закидають їм сьогодні? І чи ж вони самі не залишили ніодного засобу, ні одної спроби, щоб вирятувати батьківщину з їхніх рук? Ради чого ж вилізають вони тепер на денне світло зо своєю теперішньою мудрістю? І чого ж вони підлещувались особам, що тоді були при владі, а тепер виступають із обвинуваченням проти них? Невже з користолюбства або боягузства? Коли ж воно так, так чого вони, ці публіцисти, забувають і себе поставити на лаву обвинувачених і задовольняються лише тим, що злорадно скидають вину тільки на інших?

 

Автім, коли б вони знайшлись були на місцях тих людей, на яких кидають тепер громи й ганьбу, чи вони по всій, найбільшій правдоподібності, не були б примушені робити те саме, що робили ці люди?... Певна річ, нерозум, злоба та зненависть вистачають, щоб гудити інших, щоб скидати вину тільки на інших. Та чи помилки одиниць, навіть коли б вони були, дійсно спричинили катастрофу? А коли б не було їх, чи дійсно можна було б уникнути її?

 

Причина нашого нещастя лежить деінде. Головне ж питання в тому, що нам тепер робити, щоб у майбутності оминати всіх можливих помилок. Тільки повна та грунтовна переміна наших внутрішніх відносин у новому дусі може нам помогти.

 

Так, це не тільки несмак, але сором і ганьба, коли обкидаємо болотом наше безпосереднє минуле, в якому знаходимо стільки гарних і світлих поривів і моментів!

 

Геть огудників і облесників!

 

***

 

Фіхте мав до цього роду писанини сучасних йому німецьких публіцистів найглибше призирство. В "Патріотичних діялогах" він майстерно розкриває суть цього роду "письменства" та способи боротьби його адептів. Це ціла система, каже Фіхте. Варто, що б відносне місце з цих "Діялогів" навести на цьомі місці майже в цілості.

 

Розмова ведеться між публіцистом (А) і самим Фіхте (Б).

 

Б. — Чи не паленієте від сорому що таке пишете? Чи читачі не висмівають вас?

 

А. — Нічого подібного! Знаємо добре, що даємо нашим читачам... Автім не слід це брати так дуже поважно. Це більше коміка (Роssеnsріel). До того ж пишемо всякі брехні про особи, які нам не подобаються.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 10.05.1942]

 

(Докінчення).

 

Б. — Taк? Значить брешете теж! Робите це з вільної руки та по совісті?

 

А. — Еге ж! Іноді нам і на думку не приходить, щоб писати правду.

 

Б. — А що ж, як обмовлений заперечить брехню?

 

А. — Наша брехня вчастині камінна. Однак правда її поважна, а публіка любить далеко більше комічне як поважне. Тимто всі вірять у нашу брехню. В зіпсутім громадянстві можна безпечно ширити брехні. Лихі люди вірять у них, їм бо тільки лихе подобається.

 

Б. — Із цього ясно, що робите це все систематично й свідомо. Чи цим не вбиваєте всяку пошану до письменства та всього поважного взагалі? Чи через це не поширюєте легкодумство й нікчемність?

 

А. — А чим можемо інакше робити? Хочемо, щоб тільки нас шанували! Хочемо подобатись юрбі.

 

Б. — Який же глузд Усього цього?

 

А. — Покищо не говорім про це. Для нас головне ефект.

 

Б. — Значить, не хочете про це говорити! Гарно. Але ж із усього того, що ви сказали, ясно, що беретеся до справи дуже систематично. Взагалі з усього того, що ви сказали, виходить, що ваша справжня батьківщина, за яку ви дуже патріотично боретесь, це царство незнання й нерозуму.

 

Так бичує Фіхте німецьких огудників і підлесників юрбі свого часу.

 

V.

 

В закінченні своїх "Промов" із огневою силою пророка накликує Фіхте всіх німців до єднання, до єдности нації.

 

Коли думає він про розбрат і межиусобиці в німецькому громадянстві, стає перед ним сумна картина всієї минувшини Німеччини. Всі внутрішні її свари, всі роздори й війни, всі злидні й лиха її аж до останніх днів, коли завойовник і наїздник підбив її, коли втратила вона свою політичну незалежність. Із цього становища, на думку Фіхте, може піднести й вирятувати німецький нарід тільки самосвідомість його через національне виховання і через національну єдність. Бути німцем, значить, думати по німецькому, значить жити німецькими потребами й духом. Думати по німецькому, жити німецькими потребами й духом, значить водночас, змагати до єдности нації. Що стоїть на перешкоді до цієї єдности, або що йде проти неї, це суперечить німецькості та в самому корені є ненімецьке.

 

Німецька єдність це найсильніша основа внутрішнього ладу в народі, це запорука світлої майбутности німецької нації. Із розладдя й розбрату серед німців можуть користати тільки вороги німецької свободи й незалежности.

 

Перед нами, каже Фіхте, два шляхи до вибору: один шлях — це шлях розбрату, розладдя й хаосу серед німців, себто сьогочасна наша дійсність став нашої ганьби й неслави; другий шлях — це шлях національної єдности, що велить добачувати німцеві в німця свого товариша й брата. Це шлях, що веде до кращої нашої майбутности.

 

Хто вірить у кращу майбутність німецької нації, хто переконаний, що тільки власними силами, власною працею, власною пильністю, власною самопожертвою дійдемо до визволення, каже Фіхте, цей мусить ставати в ряди одної нації. І перед ним стають обов'язки, до яких закликують "Промови".

 

Вони мають на увазі всю німецьку націю, все, що здібне розуміти німецьку мову, як далеко вона тільки гомонить. "Промови" мають запалити по всій німецькій батьківщині, аж до найдальших закутин, святі вогні любови до батьківщини та до нового напрямку німецького думання.

 

А все ж, каже Фіхте, дехто може спитати мене: що дало саме тобі право, тобі однісінькому між німцями й німецькими письменниками, виступати щ цими "Промовами", та накликувати ввесь німецький нарід до єдности й до його обов'язків?

 

Він відповідає: це право мав кожний німець. А що між тисячою німецьких письменників не знайшовся ні один, хто зробив би це, виступив я!

 

В дусі бачу, попадає в екстаз і візію Фіхте, нове покоління, що піднесе німецьке ймення до найславніших між народами!

 

Вас, німців, де ви не буди б і яке становище ви не займали б, закликають ці "Промови" до того, щоби кожен з поміж вас, що може думати, першусього передумав порушені в них справи та щоби кожен з поміж вас робив своє на своєму місці!

 

До моїх "Промов", каже Фіхте, приєднуються і закликають вас ваші предки: Передайте, кличуть вони, пам'ять про нас чесно, гідно й бездоганно нащадкам! Вам судилось оснувати царство німецького духа й розуму та знищити фізично всяке насильство над Німеччиною. Як це зробите, гідні будете нашого роду й нашого ймення!.. До цього заклику приєднується геній німецької нації.

 

[Львівські вісті, 12.05.1942]

12.05.1942