Ярослав Підгора-Гвяздовський

Перша Церемонія нагородження Української кіноакадемії «Золотими дзигами» відбулася в той самий день, коли Президент підписав Закон про підтримку вітчизняного кінематографу. Збіг? Можливо, але він дає, як мінімум, кілька підстав ще раз поговорити про наші фільми, наших кінематографістів і наші залаштункові ігри.

 

 

Про минулорічні звитяги українського кіно – вихід в прокат 30 художніх і документальних фільмів, а також кіноальманахів, – говорили повсюдно і дуже голосно. Очевидно, що кіно в Україні поступово очунює від прикрої слабкості, спричиненої постійними кризами, для нас, як завжди чомусь, максимально болісними і руйнівними. Втім, насправді, ці звитяги не такі вже й звитяги. Бо, по-перше, позаминулого року в українському прокаті демонструвалося 29 (за іншими даними 32) фільмів та альманахів, що не надто відрізняється від переможної цифри 30. А, по-друге, прокатний ринок, через падіння курсу долара 2013 року, досі є удвічі меншим за тогочасні обсяги зборів. На кінець 2016 року збори становили ± 60 мільйонів доларів, а раніше перевищували 110 мільйонів.

 

Але аналітики (зокрема Media Resources Management) констатують постійний і оптимістичний ріст індустрії в усіх можливих напрямках: ріст ринку через збільшення кількості фільмів в прокаті та збільшення проданих квитків і зароблених у прокаті грошей, і головне – збільшення власного національного продукту. Цьому ще більше сприяє (сприятиме) допомога з держбюджету, в якому на цей рік для Держкіно та створення і розповсюдження фільмів було закладено 516 мільйонів гривень. За таким розкладом виникнення національної премії виглядає логічним наступним кроком, оскільки ніби то є з чого вибирати.

 

Особливо в цьому питанні звертає увагу швидкість, з якою премію було придумано і втілено в реальність – за 2-3 місяці! Причому це робилося водночас з утворенням і самої кіноакадемії, якої раніше не було, і яка мусить бути – хоча б тому, що національна премія видається від національної кіноакадемії.

 

Ініціатором, творцем і розпорядником академії та її премії став Одеський кінофестиваль. Так само директор Кіноринку ОМКФ Анни Мачух стала виконавчим директором ГО «Українська кіноакадемія», PR-директор ОМКФ Катерина Звенздіна – PR-директором кіноакадемії, програмний директор ОМКФ Ельміра Асадова – координатором кіноакадемії і… так далі по списку. Пані Вікторія Тігіпко, президент ОМКФ, стала Головою головного керівного органу кіноакадемії – Наглядової Ради. Юридично в цьому крамоли не має, але фактично – це 100% конфлікт інтересів. Адже ті ж люди, які рік перед цим відбирали і преміювали (або допомагали це робити) фільми на фестивалі, можуть вибрати ті ж самі фільми (як показала перша церемонія) в масштабі країні. А це пряма підстава – класична – для утворення корупційної схеми.

 

Аби звинувачень в корупції не було, хоча на чоловікові пані Вікторії, Сергієві Тігіпко (член Партії Регіонів, віце-прем’єр і міністр соціальної політики під час режиму Януковича), клейма немає де ставити з цього приводу, була зроблена (на-пів)прозора система відбору членів академії. А пізніше – відбору фільмів, голосування і затвердження номінантів та самих лауреатів. Чому на-пів? З одного боку, Українська кіноакадемія є приватною структурою, зареєстрованою громадською організацією. І про це йдеться, зокрема, в «Регламенті першої національної кінопремії України» із чітко вказаним засновником і організатором. Типу – хто не хоче сюди вступати, той і не вступає. А з іншого боку – а «судді хто»? Хто вибирав членів академії, адже заявок було на третину більше, ніж тепер наявних членів – 343 проти 241? За яким принципом відбувався відбір, якщо до кіноакадемії була прийнята, наприклад, фотомодель і теле- та радіоведуча Поліна Логунова, яку з кіно поєднує лише одна роль (у фільмі «Правило бою») та чоловік Дмитро Ступка?

 

Ніби принцип відбору так само зазначений в регламенті, де членство в академії поділено на 4 категорії, що охоплюють всю галузь – від представників кіноіндустрії та діячів культури зі своїм внеском у розвиток кіно до кінокритиків, меценатів і почесних членів, що обираються Наглядовою Радою. Все це контролюється згаданою Радою, яка, за регламентом, складається з п’яти людей. І – УВАГА! – троє з них є постійними, які обираються безстроково і можуть бути зняті з посади лише за власним бажанням! Більше того – вони обираються з числа присутніх на установчих зборах кіноакадемії. Що це означає? Хто може бути присутній на таких зборах? Коли вони проходять? Хто за цим слідкує? Ніхто про це не каже. Це справжня якась казуїстика і конспірологія. Ну і основа корупції, якщо хочете. Але якщо мова йде про владу – без цього нікуди.

 

Далі – більше

 

Наглядова Рада обирає представника для формування списку фільмів, за які потім будуть голосувати члени кіноакадемії. Хто цей представник, що він ОДИН вибирає ВСІХ номінантів? Певно, геній з геніїв, одночасно і режисер, і продюсер, і артист, і кінокритик? Так чи так, але обурення і відверта недовіра до такого дивного способу визначення long-list неодноразово виникали у представників кіноіндустрії, які з подивом не могли знайти ані серед номінантів на номінації, ані, відповідно, серед номінантів на саму премію низки фільмів та ролей, вже відзначених або нагородами, або участю у фестивалях світу, або в рецензіях критиків. До прикладу, щоб не звинувачувати безпідставно, можна згадати короткометражний фільм «Без тебе» Норімана Алієва, минулого року показаного в програмі Берлінського кінофестивалю GENERATION 14 plus. Безперечно, один з найбільш оригінальних і кінематографічно сильних українських фільмів 2016-го року так і не потрапив на очі кіноакадеміків. Бо його ХТОСЬ ОДИН не подумав навіть представити на обговорення у номінації «найкращий короткометражний ігровий фільм». Не було в «документальній» номінації фільму «Маріуполіс», так само показаного на минулорічному Берлінале, тільки в програмі PANORAMA Dokumente. Певно, група відбірників одного із трьох головних кінофестів світу, Берлінського, менше розбираються в кіно, ніж наш один, український.

 

І так само дивно було не побачити серед претендентів – я вже не кажу про лауреатів, – скажімо, Станіслава Боклана в номінації «найкращий актор другого плану». Адже до «Слуги народу-2» Олексія Кірющенка можна по-різному ставитися: не сприймати кидал з «Кварталу 95», називати їх фільми профанацією кіно, телепродуктомі бозна ще як. Але Стас Боклан однозначно сприймається як найбільш професійна і кінематографічно адекватна частина і серіалу про «Слугу…», і його прокатного продовження. Натомість, і Володимир Зеленський, і Євген Кошовий були серед номінантів – перший за «головну роль», а інший за «другопланову». І, врешті, найкращим актором другого плану став Микола Боклан з дуже посередньою роллю у фільмі «Гніздо горлиці». Можливо, організатори всієї цієї ситуації, хоч так думали втішити брата Миколи? Не знаю, але вийшло криво в будь-якому випадку.

 

Кадр з фільму «Слуга народу-2»

 

З актрис за роль другого плану цілком могла посперечатися за право називатися «найкращою» Лариса Руснак з фільму Анатолія Матешко «Полон». Суперечлива картина, або краще сказати – полемічна,  аж ніяк не мусила кидати тінь на її акторський склад. Тут Володимир Горянський виконав, певно, одну з кращих своїх ролей в кіно. А Руснак – просто кращу. Та її на «Золотій дзизі», як-то кажуть, – «прокатили».

 

Кадр з фільму  «Моя бабуся Фані Каплан»

 

«Прокатили», кажуть, і весь фільм «Моя бабуся Фані Каплан». Однак, особисто я не можу погодитися з цим визначенням. Навпаки – вважаю незаслуженим видачу йому такої кількості навіть номінацій. Єдина повністю заслужена і номінація, і «Золота дзиґа» – за художню-постановку Олександру Батенєву та Сергію Бржестовському. Було про що говорити щодо режисури – «… Фані Каплан» є очевидним кроком вперед для Олени Дем’яненко як режисера. Але не як сценариста. Це можуть підтвердити ті, хто читав сценарій, і хто міг його порівняти, скажімо, зі сценарієм Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці»…Цікавий хід – запросити для кількох епізодів у фільмі групу українських режисерок – такого, здається, ніколи не було у світовому кінематографі. Але вони не є актрисами і висувати їх в номінацію за роль другого плану було так само креативно, як і залучати до зйомок, та це не має стосунку до якості гри. А про головну роль Катерини Молчанової не можна сказати і цього – вимучена, із заламуванням рук і одноманітною мімікою – це акторський провал, який намагалися возвести на п’єдестал. За що? Преміювання Римми Зюбіної як «найкращої акторки» теж занадто висока ціна як для цієї ролі. В театрі Римма показує клас на порядок вищий. Але… штука в тому, що кращих за неї не було.

 

Кадр з фільму «Гніздо горлиці»

 

Як і в номінації «режисер» чи «фільм», кращим було «Гніздо горлиці», добре зроблена, достойна професії та премії робота. Та чи треба преміювати просто добре? Власне, однією з найбільших претензій до започаткування премії є часовий момент – чи на часі така премія, якщо вибирати за фактом, мов заблукати між трьох дерев – не можливо, бо вибрати з трьох і говорити, що це з усієї країни – принизливо для країни. В Україні є кіноіндустрія, хоча більше розмов, тупості та шарудіння під килимом. В Україні є професіонали, хоча їх чомусь спорадично запрошують до справи – то густо, то пусто. Та поки те озеро, в якому ми хлюпаємося, занадто мале, і рибка в ньому мала, і їжі для неї – як у комара сала. Треба просто годувати і чекати. І не намагатися сидіти дупою одночасно на двох стільцях, як на врученні «Золотої дзиги» буквально сидів – без жартів! – Влад Ряшин, генеральний продюсер групи компаній Star Media. Компанії, яка, створена в Україні, перевела практично увесь свій бізнес після початку російської агресії в Росію. Компанії, фільми якої забороняються українським Держкіно за пунктом «пропаганда країни-агресора»: за останній час заборонили серіали «Бомба», «Мисливці за караванами», «Третій зайвий», «Презумпція вини» та ін. І ця компанія була партнером 1-ї національної кінопремії! Без тіні сорому і натяку на вибачення. Мабуть, стосовно премії треба говорити дотично не тільки до професії, а й до совісті.

08.05.2017