Крадіж

Др. Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко: — Я жду відповіди, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Півголосом підтя­гала пісню, яку хтось співав у другім кінці салі.

— Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто?

— Справді? — ніби щойно вчула й відразу здивувалася.—Але-ж я вам раз казала, докторе, що не маю найменшої охоти після сьогоднішної не­доспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледви з бачення знаю... Дайте мені спокій, докторе.

— Але я їх знаю, „тих” людей, і вони вас знають... Я обіцяв їм... Я — це може надто смі­ливо з мого боку — заручив їм словом, що — якщо вас попрошу — ви співатимете завтра на комерсі.

Марта зробила півобороту головою, зупиня­ючись поволі на очах Сидоренка.

— Мені подобається ваша самопевність, док­торе, але я все одно не поїду з вами на той но­мере. Може саме тому, що ви... такі певні моєї згоди.

— Чи маю вимогти на вас вашу згоду? — спитав зовсім тихо.

Марта потрясла живо головою на знак згоди.

— Будь ласка! Сумніваюся лише, чи вдасться вам ця штука... Можете сказати мені, як ви це зробите?...

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

— Можу... От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік... Закурю з ним папіроску й „між іншим” розповім йому якусь інтимну, пі­кантну історійку про вас і мене. Розумієте, оттак у секреті... Що, щасливий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібности... І я ручу вам, пані Марто, що до ранку половина з приявних тут знатиме той секрет... Думаю, що вам тепер, коли готовитесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

— З правом реванжу з мого боку — додала Марта.

— Хай буде... Тільки вигляди жінки скомпро­мітувати мужчину дуже малі.

— А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

— Вибачте, ласкава пані... Жінки мають тільки одну так зв. „жіночу” честь... Пождіть, не перебивайте мені! Бачите, жінка може бути брех­лива, несловна, ошуканча, словом людина без ха­рактеру, але коли вона поводитиметься бездо­ганно, як „жінка”, себто буде моральна у загальне принятім розумінні цього слова, її ніхто не назве нечесною. З нами, мужчинами, навпаки. Ми мо­жемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці, словом „неморальні”, але коли ми у гро­мадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша „жі­ноча” честь дуже, так сказати б, „мімозна”. На­приклад, вистачить мого одного двозначного слова про вас, щоби ці всі люди тут, що так за­хоплюються вами та вашим талантом, захитались у своїй добрій варі про вас і ваш талант... Зате наша „чоловіча” честь тверда, як наші голови. Щоби захитати моєю доброю славою у цих лю­дей, не вистачить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів, от що... Ось у чому наша над вами перевага. А про якісь рівні вигляди тут, як бачите, і мови не мо­же бути.

Марта вислухала все, але не зразу відповіла. Вона наче пошукала за кимсь по салі, а, не знай­шовши, спинилася знову очима на обличчі Ігорева. Очі в неї були поважні.

— Цим разом вдалося вам переконати мене, докторе. Ось вам моя рука: завтра їду з вами до тих там...

Ігорів нахилився і поцілував руку, яку вона йому подала.

Марта встала з фотеля, наче виросла.

— А тепер, панство, хочу забави!

У відповідь заграв хтось на фортепіяні.

— На Бога, не гуляти вже! Я й так ледви ногами тягаю... Завтра жде мене знову подорож... Що це? Не знаєте вже нічого іншого крім танків? Пострівайте... Подумаймо щось... до ранку ще так далеко... Панство, пригадаймо собі старі часи й за­бавмося у — фантову забаву... Ми пригадаємо собі свої інститутські часи, а ви, панове, свої перші поцілунки за параваном у „монастирі“... Давай завернемо час на десять літ взад... Пане докторе, ви збираєте фанти.

Ігорів став на середині. Кругом нього пів­колом засіло сімнадцять мужчин і жінок, що хо­тіли завернути час на десять літ. — —

— Приходжу до „корчми” й жадаю вина. Ага „вино”! Панно Іро, фант.

— Приходжу до корчми...

— Приходжу до корчми й жадаю пампуш­ка... Пані Марто, фант!

— Що-ж я вам дам зі себе? Шпильок до во­лосся не ношу, пояска при сукні не маю,.. Хіба дам вам перстень... Прошу, лише обережно, бо перстень цей не „памятка”, а майно.

Фантів назбирали повний капелюх Ігорева. Тепер приходить черга на викуп фантів. В салі робиться гаряче. Хтось відчинив вікно від городу настіж. Відчиненими вікнами напливають наче „старі часи” до салі...

Дорослі жінки, як підростки, зі сміхом та вереском ухиляються перед „програними” поцілу­ями. Мужчини, кланяючись дамам, виконують гли­бокі, до сміху церемонні рухи. Зовсім так, як колись. Пригадуються старі, забуті товариські фрази...

Давні знайомі пригадують собі свої імена й починають по імені кликатися. Старі часи.

Нараз Марта кличе:

— Де мій фант? Що з моїм фантом?

Ігорів сягає рукою до капелюха. Перстеня нема. Ігорів сміється:

— Ваш фант хтось викрав, Мартусю. Мусите згодитися на викуп, який він сам назначить.

Сміх облітає всю салю.

— Викуп мусить бути гідний заставу!

Марта стоїть посередині розбавленого гурту. Марта не сміється.

— Панове, заявляю прилюдно, що я готова на всяку ціну. Прошу — перстень на стіл!

Всі здивовані рішучим тоном Марти. Тон цей ні трохи не підходить до загального настрою за­бави. Ніхто не голоситься по обіцяну нагороду. Ігорів ще раз повторяє слова Марти. Нема того, що викрав перстень. Марта стоїть нерухомо по­серед розбавленого гурта. Жде. Видно, як ледви опановує себе.

Врешті каже: — Панове, жарт триває за довго. Прошу, я відвернусь до стіни.

В салі починає втихати. Чути вигуки: — Що за непристойні жарти! — Перстень на стіл!

Марта обертається до Ігорева:

— Капелюх стояв так близько вас, пане док­торе... Як могли ви не помітити чужої руки біля нього?

Ігорів закусує тільки спідню губу й не від­повідає Марті. Та — коли забирає слово, його голос хрипкий, аж страшний.

— Панство, тому, що перстень був під моєю опікою і пропав... а я не хочу образити ревізією в їх домі шановних господарів... пропоную пога­сити на дві хвилини світла... а той, хто позволив собі на цей несмачний жарт... нехай підкине пер­стень на оцей тут стіл... На всякий випадок прошу ходити підчас цих двох хвилин..., щоби було гамірно.

Світла погашені. Тиша, Ніхто не рухається. Не чути нічиїх кроків у напрямі стола.

Після двох хвилин знову світло.

Марта скрикує: — Нема перстеня!

На салі стає неприємно тихо. Тихше, як за ті дві мінути темряви. І Марта знову говорить. Її голос скидається тепер на здушений плач.

— Я прошу того, хто дозволив собі в той спосіб зажартувати — надіслати мені перстень завтра рано почтою — експрес. Жду завтра до десятої рано.

Кивнула господарям на добраніч, взяла з фо­телю свій шаль і, не оглядаючись на нікого, вий­шла зі салі.

—   —   —   —   —   —   —   —   —

У хаті, хоч зоріло вже, спустила штори на вікна, засвітила лямпу й сіла писати.

„Перстень перед десятою доручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння,

Марта Сидоренко“.

Коли написала сімнадцять карток і заадре­сувала сімнадцять коперт, виймила ізза пазухи перстень, замкнула його до касети з біжутерією й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетер­пеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегінська. Приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

— Ради Бога, говори, Марто... дістала вже перстень?... Ми з чоловіком, до ранку ока не замкнули... така неприємність у нашім домі!...

Марта спокійно взяла Оксану за рамя:

— Але-ж так... Вже година, як приніс мені його післанець... Прошу, Сянка, позволь до сере­дини... Я оце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це...

Оксана Перегінська нахилилася над горою заадресованих коперт.

— О, навіть до нас є повідомлення!... Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева... адже справа ця може найбільшо його обходити...

Марта з навмисне зле уданим здивуванням:

— Др. Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те, що перстень вже до­ручено мені.

— Ну, будь здорова, Марто.

— Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що др. Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

[«Химерне серце» (1936), с.34–40]