Розвід

На кілька днів до речинця стрічі Наталка занепокоїлася. Осип міг цим разом скористати зі свого права чоловіка й не дати їй грошей на по­дорож. Міг, що гірше, ще раз стільки грошей, скільки їй потрібно, на її очах кинути у вогонь, а їй заборонити рухатися з дому. Але міг і словом не спитати, куди їде. Осип так і зробив. Коли того дня ввечір сказала йому Наталка, що вона в ту, що прийде, пятницю вибірається в подорож, Осип запитав лише:

— Скільки тобі треба грошей? Таке питання вкололо Наталку болючіше, як докір.

Вона боялася, але теж і бажала собі якогось спротиву свого чоловіка. Десь під порогом свідо­мости бажала принести щось у жертву своїй хи­мерній мрії, зробити її ціннішою у своїх очах. З другого боку хотілось їй жбурнути невеличким камінцем у преспокійне плесо Осипової душі. Цього може навіть треба було: він був надто пев­ний її кохання.

Тому саме таке відношення Осипа до справи розчарувало Наталку, навіть образило.

Про справу цю не було більше балачки між Наталкою й Осипом. Наталка ждала листа, або бодай, як було умовлено, якоїнебудь замітки в ча­сописах. Осип не питав ніпрощо, але Наталка до­бре бачила, що спокійне плесо починає хвилюва­тися. В пятницю від'їхала Наталка над море. Пять годин їзди швидким.

Був час неодно передумати. Над морем на­ходить на Наталку знову те болюче почуття нері­шучости. Вона, щойно тепер усвідомляє собі ве­личину часу, що на, неї зложилися десять літ. Їй виїдається тепер безумством пригадувати поваж­ному батькові родини слова молодика, кинені під враженням весняного вечора якогось там року. Проте вона не може й не хоче завернути: вона хоче наочно переконати своє серце, свої очі про те, що може з людей зробити час.

Наталка йде у місто: в ручній торбинці у неї адреса, з якої може вона кожної хвилини скори­стати. Обставина ця дещо підбадьорює її Вона минає вдруге дім з чорною зі золотим написом вивіскою і їде над пристань. їй здається, що море повинно сьогодні виглядати особливо гарно. Вона думає: перед десятьома роками виглядало воно так само, як тепер. Вечірній смерк приганяє На­талку знову до міста. Цим разом вона не задер­жуючись входить до дому з чорною вивіскою. Перший поверх ліворуч. Якась панночка відчиняє їй двері та просить заждати хвилину.

Наталка чує за стіною знайомий голос і ду­має спокійно, як про когось далекого: він мусить тепер багато курити, може навіть пити. Колись мав він інакший голос.

За хвилину з канцелярії, звідки доходив зна­йомий голос, виходить якась молода жінка з за­плаканими очима. Наталка оглядається поза себе: якась сива дама в жалобі жде своєї черги. Мусіли ці жінки саме сьогодні прийти до нього зі своїми скаргами?

Сива дама іде до канцелярії.

Тепер черга на Наталку.

Вона встає і зараз же сідає: що вона йому скаже?

Все, тільки не те, що почуває. Тільки не цю смішну, передавлену правду. Тому, коли відчи­няються двері, Наталка йде усміхнена назустріч якомусь молодому чоловікові в окулярах.

Наталка бажає говорити з паном шефом. Справа особиста. Молодий чоловік склонюється низько: Будь ласка, але пан меценас саме тепер на підвечірку дома — тут зараз через коридор. Про­шу, можна в канцелярії заждати.

Наталка знову жде.

Тепер вона вже не сумнівається, що він забув про сьогоднішній день. Вже те саме, що він не розшукував за її адресою... — Потім: — Ласкава пані до мене?

Наталка повертає голову в бік голосу: перед нею Роман, лише більше плечистий від того, що вона його знала, і з бородою.

Наталка не відповідає. Жде, що він пізнає її та пригадає собі сьогоднішній день. Коли він даль­ше незрозуміло мовчить, Наталка простягає йому свою руку й каже живо: — Так, пане меценасе, я до вас... Прийшла пригадати вам, що сьогодні маємо 15. липня 1933 року.

Чорні очі заклопітно похиляються над від­ривним календарем над бюрком.

— Справді сьогодні маємо 15-го... Але да­руйте, ласкава пані, я не пригадую собі ні вашої справи, ні цього терміну... Можливо, що її веде хтось із моїх товаришів. Він сягає рукою по дзвінок — і в половині дороги зупиняє руку.

— Ви Наталка... — каже поважно Наталці.

— Мені соромно, що я вас зразу не пізнав... Але знаєте, чоловік має зі стільки людьми до діла... Я не знаю, як вас по чоловіці звати.

— Терпилякова.

— Ви за Терпиляка вийшли заміж? — ди­вується. Потім каже: — Він був добрий хлопчина... Але чому маю завдячити ваші відвідини, пані Тер­пилякова? До моєї канцелярії здебільша прихо­дять ті жінки, що не хочуть жити з чоловіками, або ті, що чоловіки їх не хочуть... Хіба не розвід, пані Наталко? — питає довірено, але без нотки любови, чи співчуття в голосі.

Наталка бачить, що той чоловік ані не до­гадується, чого вона сюди приїхала... Вона з ці­лою свідомістю відчуває незручність свого ста­новища. Вона видить лише якусь невиразну по­стать перед собою і  цілі скирти аж під саму стелю книжок і розуміє нараз, що люди, які тут живуть, не мають часу на мрії про минуле... Вона бачить, що таких, як її життєвих трагедій пе­реходить десятками денно через його руки й відчуває, що у нього немає ніякого відношення до них. Вона не почуває вже до нього жалю за це... їй тільки чогось незвичайно прикро... Найрадніше втікла би звідси без одного слова оправдання чи вияснення...

Меценас стоїть перед нею з похиленою го­ловою і жде: клієнтка мусить роздумати вагу справи. Наталка вдивляється в те поважне облич­ча і знає, що перед обличчям цим не можна сто­яти отак собі... В неї теж мусить бути якесь діло до нього. І несподівано ввесь її біль, ціле розча­рування, упокорення, що його зазнала перед цим чоловіком, увесь жаль за заведені мрії звертається проти Осипа. Це він винен у цьому... Він, що ві­дібрав у неї змогу всякої боротьби, перебравши на себе ролю опікуна, він, що зробив її життя аж до лінивства вигідним, він, що ніколи не вмів про­тиставити їй своєї волі, він, що тримав її все осто­ронь справжнього життя...

— Пані Наталко, я тільки адвокат... не со­ромтеся!

Наталка підводить голову.

— Я знаю... я прийшла до вас в справі роз­воду.

Чорні очі підносить вгору:

— Пані Наталко, пані Наталко, не всі ті жін­ки, що приходять до мене, не всі вони почува­ються щасливі потім... Роздумайте... пані Наталко.

— Я вже роздумала, пане меценасе.

— А причини? Які закиди маєте ви проти  свого чоловіка?

Наталка мовчить.

— Я вас питаю, що ви можете закинути свому чоловікові?

— Це дуже тонкі справи, пане меценасе. Я боюся, що на них немає писаного закону... Я на­пишу вам приватно в листі — а ви витягнете свої висновки з того.

Він подає їй свою руку й ще раз каже:

— Роздумайте, добре роздумайте, пані На­талко, поки напишете до мене.

[Химерне серце, 1936, с.44—49]