Лист

Мамо, хочу відтворити собі тебе у своїй па­мяті такою, якою стоїш передімною на цьому пор­треті: із задумчивою усмішкою в очах та двома жмутами чорного волосся над високим чолом і — не можу.

Ти — це лише одна-одніська картина: сиди­мо обі в нашій їдальні й пишемо листа до св. Ми­колая.

Це був наш останній спільний лист до до­брого святого, що все з такою увагою вислухував моїх прохань, а для мене водночас — останній вечір з тобою, бо що потім сталося, я майже со­бі не пригадую.

Мені було тоді не більш, як шість років. Ти пригадуєш, Мамо!

На другий рік (сьомилітні вірять ще в чуда) ждала я, що батько, як ти це робила, візьме мене на коліна й будемо складати листа до Миколайка. Але батько, — звідкіля міг він знати, чого я жду від нього, коли він досіль майже не займався мною? — спитав мене просто, чи не треба мені чого.

І чи повіриш, мамо, мені, що стільки надій поклала я на цей день, що ще днину передтим так горячо благала Миколая не забути про мене — мені не було „нічого” треба.

Зате того вечора, коли всі думали, що я вже сплю, складала я собі в думці довгого, предовго­го листа до тебе.

Мамо, чи Ти справді мусіла покинути нас?

Аджеж я лише тобі звірювалася...

Ти розумієш, я не могла до тебе писати, себто висилати тобі своїх листів. Бо я не знала твоєї адреси (батько вміє зберігати тайну) а роз­питувати чужих, посторонніх людей про адресу своєї мами я не могла.

Крім цього не хотіла я зробити прикрости батькові і тій, що з конечности заняла твоє місце в нашім домі. Ти питаєш, мамо, чи була вона добра для мене?

Будь спокійна. Вона була й є дуже добра для мене. Та всеж вона не — ти, бо „Ти” це тіль­ки одна-одніська картина: навечеріє свята Мико­лая.

Ще одна причина була, чому ти не дістала ніодного мого листа. Я думала, — не гнівайся за це на мене! — що туга дитини за мамою повинна бути не менша від туги мами за дитиною.

Ти знала мою адресу, а проте я за чотирна­цять літ не дістала ніодного листа від тебе.

Коли вчора по вечері взяв мене батько до себе до кабінету й не дивлячись на мене, так, на­чеб мене зовсім в кімнаті не було, подав мені без одного слова на куснику канцелярійного паперу твою адресу (ніколи не уявляла я собі, що Ти аж
так далеко від нас), я могла лише розплакатися зі зворушення. Боже, зможу врешті по стільки ро­ках за батьковою згодою вислати Тобі всі свої листи, які я так старанно зберігала для тебе і — ждати листа, що Ти писала його, мамо!

Мій батько, мій вічно-занятий, суворий бать­ко відчув з якою роспукою шукаю я Тебе від кіль­кох тижнів, зрозумів, як дуже тепер хотіла би я мати тебе біля себе і — сам прийшов з поміччу. І коли я з радісним плачем впала йому на груди, щоби подякувати йому за його ніжність, він не­терпливо, майже різко відсунув мене.

— Облиш! — сказав — я обіцяв своїй мамі, в день твого вінцання зрадити тобі місце її побу­ту і — якщо ти собі цього бажатимеш — дати свою згоду відвідати її. Я забув! — докинув та­ким тоном, що я виразно відчула, що тут річ не у слабій памяті — дати тобі тоді адресу. Від твого вінчання минуло більше як три місяці. Це небога­то шкодить, бо я непевний, чи твоя мама памятає ще свої побажання вперед чотирнацять років.

— Ну а тепер іди до себе, мусиш чоловікові вечерю проготовити.

Я вийшла й не могла йому навіть „добра-ніч” сказати. Батько додержав даного слова, а я ду­мала, — бачиш, яка я ще наївна, мамо! — я дума­ла, що батько спромігся на цей великодушний жест з любови до мене.

Але — мене батько любив колись, правда, мамо? Колись — як я була ще зовсім малою ди­тиною і — як Ти була ще з нами.

Я пригадую собі, а може це мені тільки так видається? Алеж ні, це напевно так було: одної літньої днини батько бавився зі мною „хованки” в нашому саді і — ніяк „не міг” мене знайти, хоч я сховалась була тут за ним, за кущем бозу. І знаєш, мамо, з того часу, як Ти покинула нас, батько не бавився вже більш ніколи зі мною.

Мамо, я мала все: їду в пору, окрему кімнату, тепле вбрання на зиму, навіть свої власні гроші, але водночас була я найбіднішою з усіх дітей у класі.

Тепер слухай, моя мамо! Може якби я могла в цій хвилині оперти свою голову на Твої коліна, моя сповідь вийшла би інакше. Але Ти далеко, мамо, тому слухай: я могла б почати свою спо­відь; мої дитячі літа скінчилися з хвилиною, коли батько мій так безсердечно знівечив мою віру в чудотворність св. Миколая.

Чи Ти можеш розуміти, що це значить; ма­ти сім літ і не мати вже ілюзій в житті? Ох, мамо, сьогодні як би я могла, то гуцнула б батькам всього світу: обережно з вбивством ідола в душах ваших дітей! Обережно, ви старі! Але мому бать­кові не було кому шепнути цієї перестороги до вуха і тому мусіла я виростати в такому голоді. А Ти знаєш, що то значить голод дитини за над­природним? За казкою? Чи знаєш, що це значить передучасно старітися?

Правда, Ти була десь далеко. Та свідомість ця лише підсилювала мій голод.

Коли мами моїх ровесниць сварили за необачно заялозений фартушок, чи впору незала­тану панчішку, я думала: моя мама мене нізащо в світі за щось таке не лаяла би. І в тій самій хви­лині таке нестримне у своїй силі, таке болюче у своїй безнадійности бажання мати Тебе біля се­бе й показати всьому світові, іщо моя мама на­правду інша, краща від інших.

В сімнадцятому році — о, не кажи, що це за вчасно, мамо, не кажи, бо кохання приходить до нас само, не питаючись, чи вільно. Це було чисте божевілля з моєї сторони задурити собі голову тим гарним, бувалим чоловіком. Аджеж батько, подекуди й знайомі, не переставали називати мене „зеленою жабою”, а я сама собі раз-у-раз повто­ряла, що якби я була така, як інші дівчата, ти бу­ла б може не покинула нас.

Він був початковим суддею при тому самому суді, що батько й батько частенько запрошував його до себе на партію шахів.

Зразу він мене зовсім не запримічував у на­шому домі. Згодом почав звертати увагу на мене, але не хотів бачити тієї зміни, що з кожним днем доконувалася в мені.

Та — я не почувала себе з цього приводу надто нещаслива. Я вспіла вже навчитися бути щасливою лише у своїй уяві, Інколи мала я таке вражіння, начеб щастя моє блукало десь близько коло мене й лякалося приступити до мене.

Нераз думала я собі: як це нерозумно ділити кохання на „щасливе” й „нещасливе”, коли вже сама спромога кохати дає таке велике щастя.

Пізніше, як батько пішов на емеритуру, він приходив до нас щодня. Докладніше: щовечора, І моє життя щодня починалося й кінчалося вечо­ром. Від вечора до вечора наче в якомусь сні, в безнастанному напруженні нервів аж до втрати почуття дійсности. Чиж можна собі ще більше ба­жати від життя? Чиж не смішно говорити тут про „нещасливе кохання”?

Рівночасно я мусіла в деяких справах збе­рігти цілковиту притомність ума: адже я мусіла кожного дня подбати про те, щоби щонебудь своє „забути” взяти, або батькове „забути” при­нести до кабінету, бож треба було мати якусь при­чину зайти туди підчас його відвідин.

Кожного дня дожидала я його за завіскою вікна моєї кімнатки і за кожним разом так дуже хотілося вилетіти йому назустріч і сказати: Дя­кую тобі, добрий, за щастя цього дня”.

Але — якжеж могла я йому так дякувати, коли ми стрічаючися, навіть руки собі не пода­вали?

Батько пильно вважав на те, щоби ми ні на хвилину не залишались самі. Він догадувався. Ад­жеж він був суддею!

Може. А може, вибач мені, мамо, це слово, була це тільки посередня помста на Тобі за Твої відмінні від його погляди на кохання й подружжа?

І коли одного зимового вечора я ввійшла до батькового кабінету по книжку, яку я там „забу­ла”, батько своїм звичайним зимним тоном за­явив мені, що др. Нагірний просить моєї руки. Батько хотів би почути мою думку. Я знала, що помста на твоїй дитині досягла вершка. Я не зва­жаючи на важність хвилини могла подумати: Скільки заплатив мій батько цій людині, щоби мати нагоду бути наочним свідком законного (ти певно знаєш, це слово в нього священне) купна й продажі твоєї дитини. А я, мамо, не могла, як цього вимагала від мене моя жіноча честь, пока­зати двері цьому чоловікові, бо — я любила його!

Я сказала тільки „добре” й подала йому вперше у житті руку. Про час до вінчання небага­то можу сказати Тобі; ми говорили одне одному „ви” й перебували постійно під опікою батька. Коли я після нашого вінчання опинилася перший раз сама зі своїм чоловіком у нашому новому мешканні, мене охопила така незрозуміла тривога, така безнадійна пустка, що найкраще була б я по­кинула все й втекла кудись у світ за очі.

А все ж, мамо, чоловік той був моїм єдиним коханням поза Тобою.

Потім — я звикла до нього. Правда, це зву­чуть дещо сумно, але воно звичайно так буває, мамо. Чомуж у мене мало би бути інакше? Дві, чи три мої подруги, що знали давніше про моє безнадійне кохання тепер стрічаючись зі мною раз-у-раз засипують мене галасливими побажан­нями щастя, але я виразно вичуваю, що вони заз­дрять мені. А мені нема чого заздрити, Мамо. Кажу це лише Тобі. Я не така щаслива, як люди думають.

Богдан добрий. Більше добрий, як я споді­валася. Та, люди, як мистецькі образи: інакше представляються здалека, інакше зблизька.

І те, мамо, що я не потребую більше дожи­дати його крадьки за завісами вікна своєї кімнат­ки і те, що я можу тепер за кожним разом вибігти йому назустріч і те, що тепер не потребую більше „забувати” книжки, щоб увійти до кімнати, де він перебуває і те, що можу тепер досхочу держати його руку у своїй долоні — те все сповняє моє серце таким смутком, такою тугою за тими часа­ми, за мною, за ним, за моїми мріями, з тих часів, що я мимохіть не можу почуватися тепер щасли­вою.

Часом здається мені, що моє щастя, яке ще недавно так близько кружляло біля мене, тепер злякане відлетіло раз назавжди.

І знаєш, мамо, коли пічну роздумувати про ці справи, часто приходить мені тривожна думка до голови: яка буде з тобою зустріч?

Хто Ти й яка Ти, моя мамо? Ти, що у моїй уяві найліпша, найблагородніша з усіх матерей світа, яка Ти зблизька?

Колиб Ти знала, мамо, як дуже бажаю собі й з якою тривогою жду я цієї зустрічі.

Напиши до мене, моя мамо. Я хочу пізнати Тебе ще перед нашою зустрічю, бо у мене не стає відваги зустріти свою маму як незнайому.

Цілую твої руки

               твоя донька

                              ОКСАНА.

[«Химерне серце» (1936), с.8–15]