Колись давно, ще у підліткові роки, коли жити було так добре, як ніколи потім, і так мучівно, як ще ніколи не було досі, я, виходячи зі свого невеликого досвіду й обмежених можливостей пізнання, шукав формулу щастя. Шукав саме формулу, бо самого щастя було досить багато, я його відчував. Але якраз тоді вперше зрозумів, що без віднайденої формули, без формулювання його не можна по-справжньому мати. Можливо, така думка з'явилася через всілякі легенди про алхімію, через захоплення латинськими сентенціями, через всілякі приповідки і прислів'я, якими оперували вдома, через любов до афоризмів більшу, ніж до епосу. В кожному разі, мій список формул щастя постійно поновлювався, незважаючи на то, що кожного разу я прагнув вивести універсальну формулу, яка би не потребувала ніяких доповнень, коментарів, альтернатив. І хотів, щоби вона була такою дієвою, аби не тільки пояснювати, що таке щастя, але і могла його викликати кожного разу, коли її згадувати чи повторяти.
Однак залежно від обставин і періоду роздумів формули були різні. Наступна не так підважувала попередні, як ускладнювала вибір найуніверсальнішої і найповноціннішої. В якийсь момент, скажімо, складовими щастя мені здавалися незнані краї, найрізноманітніші плоди і максимальне напруження. Іншим разом це могли бути любов, рух і природа. Часом фігурували дуже узагальнені речі – наприклад, вода. Щастя води. А часом щось надзвичайно конкретне: доторк шерсті, тепло суниць, вібрація у грудях від низьких частот. Тож я працював далі. Так з’являлося нове розуміння сенсу буття, без якого так тяжко у пізньому дитинстві. Мене вже цікавило не тільки те, щоби назавжди – у випадку знаходження дійсної формули – забезпечити щастям себе. Якось непомітно зароджувалося усвідомлення, що я це роблю і для інших людей, для всіх людей. Що хочу бути тим дивовижним типом, який нарешті додумається, дотягнеться до найвищого знання і люб'язно віддасть його кожному потребуючому. Якщо всі будуть знати, то будуть щасливими, а чим більше щасливих довколо тебе (це також було записано десь у моєму списку), тим більше ймовірності, що щасливим стану я, навіть без спеціальних зусиль.
Спочатку потреба власної перемоги, власної першості у винайденні формули була поважним фактором поспіху у дослідженні щастя. Коли я почав читати якусь серйознішу філософію, то кожного разу страшенно обурювався і сумнíв, зустрічаючи у вже написаних і виданих працях великих філософів цілі фраґменти, тези або й натяки того, про що я вже думав, що вигадав самостійно, не записуючи і навіть нікому не кажучи про свої відкриття. Те, що таке уже було подумано, здавалося мені власною поразкою, мені було шкода, що я потратив час на таку трудну роботу, не здогадуючись, що її вже зроблено. Треба було ще кількох років, щоби раптом саме із цих випадкових зустрічей із подібним подуманим вибухнуло персональне відкриття, яке одночасно стало кінцем моєї довгої історії із формулою.
Згрубша воно виглядало так. Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять із світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм у існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченневий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи у ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі. Справа не у вагомості думки, не у мальовничості образів. Буття присутнє тільки у синтезованих, сформульованих реченнях. Тобто у самому процесі синтезу. Речення можуть бути різні – короткі, довгі, дуже довгі, простіші, складніші, точніші, прозоріші, блискучіші, лапідарні, відшліфовані, промовлені, записані, непромовлені. Щастя буття залежить тільки від інтенсивності синтезу. Тобто не від кількості, а від неперервності процесу структурування мови, в якій проживаємо життя.
05.05.2017