[Статья надіслана.]
I.
Невідрадні відносини Русинів взагалї а ще більше наших хлїборобів, котрих сумне, до крайности доведене положенє переймає жалем кождого серіозно думаючого чоловіка, спонукують відповідні круги і поодинокі личности до поважної розваги над обдуманєм способів заради грозї лиха, якої більшої мабуть вже не може бути. Бо яка-ж гpoзa може ще більше нарід пригнобити, як те, що в послїдних часах пересунуло ся перед нашими очима і щоденно на дивогляд перед цїлою Европою і перед цїлим світом пересуває ся! До кривд, наруг та переслїдувань всякого рода, яких ми дізнаємо від наших опікунів на кождім кроцї народного подвигу, прийшла ще найважнїйша квестія — матеріяльний упадок селян.
Галичина — край виключно рільничій, посїдаючій з природи таку землю, котрої в богато инших краях, де просвіта стоїть високо, уживали би за навіз до поправи фізикальних і хемічних прикмет землї місцевої, — край богатий в продукти земельні, як сіль, нафта, віск земний, вуголь, зелїзо і инші, — край о підсоню, на котрого впливи ще нам не нарікати, наколи-б тілько ми вміли примінити до него продукцію ростинну, — крім того край під взглядом ґеоґрафічним положений користно, маючій тепер справнїйші комунікації, — край славний колись яко "молоком і медом текучій", — такій край не є нинї в силї виживити своїх мешканцїв, — і они, щоби від загибели охоронитись, опускають батьківщину і удають ся в далекій світ за море. А наколи тоті нещасливі люде в дорозї до тої обіцяної землї надибують трудности або перешкоди та в разї недостачі вимаганих до подорожи фондів бувають приневолювані до повороту до вітчини, — тогдї они [як то дїє ся в послїдних часах] з резиґнацією кладуть ся на зелїзничі шини, будучи готовими скорше гинути, нїж вертати там, де на світ прийшли, виросли або і більшу часть житя свого перебули.
Ті вельми сумні явища мусять наповняти нас великим жалем і смутком, а керманичів тих подїй — соромом. Исторія колись строго осудить тих, на котрих тяжить вина тої руїни селяньского населеня. Не наша се вина, бо не ми кермуємо устроєм суспільности та не в наших руках средства, щоби рішучо зарадити лиху.
А все-таки з того не виходить, щоби ми з заложеними руками ждали якогось несподїваного щастя, котре би без роботи та напруженя з нашої сторони мало запобігти тому сумному станови річи. Припустім навіть можливість, що хтось би без нас взяв ся до сеї роботи і упевняв нас о своїх безпарціяльних намірах та змаганях, то ми, навчені досвідом через сотки лїт, легко можемо відгадати, куда би тота опіка нас завела і хто би з тої роботи хіснував. Певно не ми, лиш тоті предприємцї і аранжери, котрі би коло того трудили ся та заходили; a які з відси вийшли би наслїдки для Русинів, злишно й підносити. Вистане пригадати, що нинї дїє ся: як невтомимо на всїх полях і напрямах веде cя робота для справи "narodow-ої" — н. пр. будова костелів у всхідній Галичинї, навіть по громадах, де на звиж 300 нумерів вcїx мешканцїв може не знаходить ся і 30 лат. обряду; запроваджуванє на Руси читалень "towarzystwa oświaty ludowej"; розсиланє по громадах книжочок "wydawnictwa ludowego", а що-найважнїйше — засновуванє на Руси "kółek rolniczych", сеї для нас найнебезпечнїйшої, бо дуже хитро обдуманої институції, котра має на цїли сполячити Русинів. О тих "кулках рільничих" писано вже нераз — і все треба познакомлювати руску публику з их значінєм і тенденцією, бо час би вже, щоби відкрили очи ті люде рускі, котрі до тої вельми небезпечної для рускости роботи прикладають своїх рук. Однак ми на сїм місци згадуємо о тім лиш мимоходом, а сама згадка нехай поки що послужить за пересторогу для тих, котрі може лише "не знають, что творят".
Вертаючись до заложеної теми, мусимо замітити, що змаганя наші в напрямі поправи і полекші економічного стану руского народу идуть дуже пиняво та що під тим вглядом ледви перші кроки починаємо ставити. А нам не вільно нї легковажити, нї спинятись в тім дїлї. Погляньмо лише на инші народи, як сквапно, невтомимо і рішучо они стремлять до піддвигу економічного, якими успіхами вже тїшать ся та яким добробитом величають ся — н. пр. Шлеск, Морава і Чехи, де рільництво у всїх галузях високо розвите а промисл подиву гіден. В Нїмеччинї, Бельґії, Голяндії, Франції допроваджено грунти навіть пісковаті, каменисті або мочароваті до такої культури та урожайности, яких у нас і в огородах нема. Там при нинїшній техніцї рільничій лучає ся, що збір зерна з одного гектара [1¼ морґа] виносить 30–36 гектолітрів, що випадає около 14 до 17 кірцїв з одного морґа; а відношенє збільшеня продукції представляє ся там так, що де давнїйше 1 гектар давав 10–12 гектолітрів зерна тепер дає він 30–36 гектолітрів; се значить, що продукцію потроєно. А у нас після дат статистичних пересїчна продукція зерна з 1 морґа в часї від 1876 до 1885 року була ось-така: пшеницї 517 літрів, жита 870, ячменю 710, а вівса 551 літрів — що в пересїчи виносить 662 літрів с. є. около 5.38 кірцїв з морґа.
Хотяй наведені цифри взяті з попередного десятилїтя, то маючи на увазї лиху у нас господарку, при котрій — без відповідного земли звороту живельних складників ростинних та без належитої управи рілї — лише висисаємо і грабимо єї природну силу, тож на-певно можна приймити, що в послїднім десятилїтю пересїчна продукція з морґа не збільшилась, особливо в господарствах малої посїлости.
Висше наведені числа переконують нас наглядно, о скілько хлїба та майна прибуло би нашим селянам, наколи-б они пізнали спосіб раціонального господарованя та умного використовуваня всїх жерел в господарстві. Не потребували-б наші хлїбороби позбувати за що-небудь свою батьківщину та йти в світ за очи, наколи-б дохід з рілї бодай подвоїли, а се легко можна-б осягнути при помочи старанної управи знарядами рільничими, при відповіднім трактованю обірнику, при піднесеню годівлї звірят домашних і при свідомости инших природних і штучних чинників продукції, о котрих — на жаль — наші хлїбороби доси ще й понятя не мають.
Відома річ, що чим гірша земля, тим більше рільник мусить докладати працї і вкладу коштів, наколи хоче осягнути відповідний дохід. Рільник в таких услівях стає ся предприємчивим і запобіглившим, бо до сего примір вітцїв і дїдів єго спонукує а трудне положенє приневолює. Се видимо і в західній Галичинї, де земля, як на низинах так і в горах під взглядом якости є богато гіршою, як в Галичинї всхідній. Крім того населенє в декотрих повітах, як в живецкім, бяльскім, краківскім і в инших, два рази численнїйше від людности в повітах всхідних. Мазурска людність, будучи з-давна вже приневоленою усильно старатись і оглядати ся за средствами до житя і маючи нагоду бути в зносинах з просвітнїйшими сусїдами, борше пізнала потребу і вагу просвіти та лучшого способу господарюваня. Навози штучні бувають там уживані вже від кільканацяти лїт, через що многі простори, особливо в горах, давнїйшими часами яко неужитки лежачі, тепер взяті під управу плуга, а годівля домашних звірят стоїть там о много висше, нїж у нас. В кождім майже селї є читальнї і "кулка рільничі", де люд має нагоду до дальшого образованя і обговорюваня справ економічного і суспільного значіня. Відповідно до місцевих условій повстають там спілкові предприємства, як склепи, різничі ятки, цегольнї, вапнарки, каси позичкові, охотничі сторожи огневі, задержавуванє пропінацій, рогаток, закупно лїсів, — одним словом: истнує там великій рух серед селяньского населеня. Тож тепер не чувати там о еміґрації до Бразилії, бо еміґрацію з-відтам справлено на Русь... Там цїна землї серед численного населеня висока — оден морґ поля платить ся 300–600 зр. У нас в наслїдок темноти, непорадности, браку опіки і справедливости та в наслїдок загального упадку селяньства — цїна землї виносить 100–300 зр., а тепер за-для масової еміґрації упала ще більше, так що нещасні наші люде продають і по 50 зр. морґ подільскої землї.
Еміґрація з західних до всхідних повітів Галичини вже від давна треває і провадить ся безнастанно, але осторожно, тихцем, щоби нам очи замилити. Наші опікуни дуже добре знають, що той є паном ситуації, в чиїх руках земля, і для того всїми силами старають ся посїсти єї. В тій цїли поорґанізували они явні товариства і потайні аґентури... Де що з задушевних интенцій наших опікунів в тім дїлї відслонено на послїдних загальних зборах "Просвіти". Конець-кінцем — очевидне єсть стремленє довести до того, щоби чи скорше чи пізнїйше в Галичинї не було "kwestyi ruskiej"... Гей, гей, милий Боже! за що так тяжко страждає наш нарід? — той нарід, що через сотки лїт своїми грудьми хоронив Европу перед азіатскою дичею, проливав кров в оборонї віри та свободи, а могили єго стоять свідками хоробрости, єго жизнености і культурної дїяльности?
А що-ж ми, интеліґенція того народу? Нїгде правди дїти — і ми не без вини. Русини не від нинї дїлили ся, взглядно давали ся дїлити, — засада "diwide et impera" цїль свою вповнї осягнула, — і се є трета й головна причина як моральної так і економічної нашої слабосильности. Межи интеліґентними Русинами єсть доволї людей з почутєм патріотизму та з охотою до працї на народній ниві, — але що-ж? Одні в наслїдок нещасного роздїлу падуть в апатію і чекають, чей прийде хвиля опамятаня а з нею спосібнїйша пора до працї; другі роблять і томлять ся без відповідного успіху, бо на триміліонову непросвічену масу народу робітників за мало; треті, хитрі артисти "хрунї", знаючи штуку ловлї риби в каламутній водї і маючи личні интереси на оцї, идуть в локайску службу ворогам. А кілько то людей руских відцурало ся своєї народности і віри батьків та перейшло до ворожого табору? Правда, ренеґати всюди трафляють ся, а яко такі бодай не мають права промовляти в имени Руси, — з их голосом нїхто не числить ся, бо кождий честний чоловік для ренеґата має погорду. Але й то правда, що наколи-б межи Русинами не було роздїлів, не було би а бодай менче було би тих зрадників — не лиш ренеґатів, але й "хрунів", котрі за-для личних взглядів мерзять имя Русина...
Ті роздїли межи рускою интеліґенцією звістні вже й просвіченїйшим селянам — і ми нераз мали нагоду чути від них заміти: "Ой, лїпше би наші старші братя зробили, як би не дїлили себе і нас, бо з того нї им, нї нам не буде хісна"... Се голос народу в коротких а досадних словах; для нас повинен він бути директивою. Ми не раз на зборах толкуємо людови о потребі далекосяглости спільної працї та солідарности, — а ми самі, керманичі, чи плекаємо між собою тоту неоцінену чесноту горожаньску? чи солідарність межи нами не належить до мрій? Чи можна відтак дивувати ся, накола нарід тратить довірє до своїх провідників, коли межи нами нема згоди та одної проґрами? Чи-ж брати єму за зле, що — зaмість горнутись до руских читалень просвітних, він пійде і під чужі крила, закладаючи "кулка рільничі", читальнї польскі — і там читає або прислухуєсь Niedzielom, Krakusom, Przewodnikom та исторіям о Jadwigach, Kazimierzach і т. д.?
Нї! ми повинні стояти як один муж. Кожда одиниця мусить бути для нас вельми цїнною, кождий постерунок дуже важним, бо ми окружені зі всїх сторон неприятлем і єго шпіонами. Нам не дїлитись, не розбивати ся що-раз більше, але густою, сильною лавою йти на перед, а передовсїм підноситись матеріяльно — ратувати люд і загружену батьківщину!
Хто знає відносини в краю після их фактичних обставин, а не після рефератів зроблених при зеленім столику, — хто мав нагоду придивити ся з близька дїйстному станови річи, а не через скла представляючі нам предмет в красшім від дїйстности світлї, той мусить признати, що в тім найвaжнїйшім напрямі зроблено з нашої сторони ще дуже мало. Наші товариства просвітні від давна иснують і богато положили вже працї та коштів, а все таки пожитки реальні не стоять в простім до тих заходів відношеню.
[Дѣло, 01.04.1896]
ІІ.
Товариство "Просвіта", заложене перед 27 лїтами людьми доброй волї та щирих патріотів, підняло ся вельми трудної задачі — ширенєм світла науки двигнути нарід з темноти, розбудити в нїм національне почутє — і тим способом причинитись до лучшої єго будучности. В тій цїли видало оно своїм коштом і заходом сотки книжочок різного змісту, котрих тисячі а тисячі примірників розійшлись між народом. Що ся праця не є без пожитку для народного дїла та що через ню много руских людей пробудило ся з мертвоти, се річ певна, а заслуга товариства велика. Товариство се по звиж двацять-лїтній праци в напрямі просвітнім прийшло до переконаня, що як з одної сторони просвіта серед убожества ширитись не може, так з другої осягненє добробиту лише при помочи просвіти є можливе. Тому перед чотирма роками змінено статут "Просвіти", додаючи до давнїйшої проґрами просвітної також працю та змаганя в напрямі піднесеня економічного стану руского народу. Цїль та має бути осягнена средствами начеркненими в §§.2. і 3. статута. Переглянувши богатий реєстр средств, якими товариство цїль свою осягнути наміряло, і обчисливши ся з здїйстненєм их, бачимо, що ще лиш малу частину тих средств переведено в практицї, а більша частина стоїть ще на папері статута — товариство ще не вспіло ввести их в житє. Декотрі точки §.2-ого статута, як закладенє шкіл господарских і промислових, книгозборів, музея народного, бурс, уряджуванє промислово-господарских вистав і т. п., з самої природи річи можуть перевести ся в дїло лише в дальшій будучности, — але-ж все ще остає ся немало важних средств, котрих безпроволочне введенє в житє серед нашої суспільности має велику далекосяглість як для розвою самого товариства, так і для культурного та національного підвигненя руского народу. На одно того рода средство ми хочемо нинї звернути увагу.
Щоби річ наглядно представилась, гляньмо на звістні нам "кулка рільничі". Товариство "кулок рільничих" истнує 12 лїт і має нинї звиж 1.100 "кулок" з по над 50.000 членами, розсїяних по цїлій Галичинї, — а належать до них сотки громад руских а тисячі наших людей і причиняють ся до розцвіту тої — як вже сказано — для нас дуже небезпечної институції. Товариство "Просвіта" истнує 27 лїт і доси змогло лиш около 200 своїх читалень в житє ввести а членів не має навіть 10.000. Пересїчний зріст "кулок рільничих" виносить річно около 92 "кулок" а 4.167 членів; з того можна собі обчислити, якими результатами товариство "Просвіта" повинно би нинї вже величатись, наколи-б зріст єго був такій самий, як "кулок рільничих".
Товариство "кулок рільничих" від початку свого истнованя не занимало ся видавництвом книжочок, а при засновуваню читалень при "кулках" послугує ся видавництвами чужими. Керманичі тої институції знають дуже добре, що загал галицкого селяньства не має ще тої освіти, щоби вже з самих книжочок міг черпати потрібні відомости до морального і матеріяльного свого піддвигненя та щоби на тій дорозї вмів винаходити собі жерела більшого доходу в господарстві, вести питому торговлю, орґанізувати ся в спілки до предпрпємств, які би в даній місцевости надавали ся, — коротко сказавши: що наш селянин не є чоловік интеліґентний, для котрого книжка може вже цїлком заступити живе слово. Длятого то головний заряд "кулок рільничих" від початку заснованя тої институції висилає по краю теоретично і практично образованих аґрономів т. зв. люстраторів господарств селяньских. Задачею таких yчитeлїв-аґpoнoмів єсть: докладно розслїдити економічні обставини і аґрономічні услівя в громадї, а відтак подавати поученя, відповідні до условій місцевих. Щоби сю задачу сповнити, прибуваючій до села aґpoнoм слїдить в присутности хлїборобів стан господарства під взглядом якости землї в поли, в огородах, на луках і пасовисках; звідує ся о подробности місцевих відносин господарских; оглядає гноївки, худобу, будинки і мешканя селян, при чім на місци звертає увагу на хиби й недостатки і подає відповідні ради і вказівки практичні. По такім переглядї господарств і по розслїдженю місцевих условій сходять ся селяне на збір, а учитель-аґроном держить виклад з господарства, примінений до місцевих вимогів, подає способи і средства, які потрібні і можливі до збільшеня доходу з господарства. Крім того поучає о потребі науки для селян і пояснює єї вагу; заохочує до торговлї, до промислу і до предприємств, — словом: обговорює всьо, що в даній громадї за користне і можливе уважає. Люд горне ся товпами на такі збори, особливо там, де аґроном по раз другій або третій до села приїде, — бо вже переконав ся, що без науки нинї годї господарити. Хто мав нагоду бути на таких зборах і послухати науки тих економічних місіонерів, той може оцїнити незвичайну єї вагу та велику далекосяглість і значінє єї. Люд тою для него жизненною наукою так интересуєсь та ентузіязмує ся, що — як то в польских часописях ми читали — не має досить слів похвали і подяки за урядженє таких господарских викладів. Головний заряд "кулок рільничих" в справозданю своїм з люстрації за рік 1894 подає, що бувають припадки, де громадяне просять о поновне присланє им учителя господарства на власний их кошт. Се найлучшій доказ, що люд науки бажає, потребує єї, бо в нїй шукає пільги та ратунку; потреба лише знати, в якій спосіб єму удїлити єї, — в якій формі і якого змісту.
Керманичі "кулок рільничих" повідають, що их институція без люстраторів не мала би рації биту та що незвичайний розвій єї єсть виключною заслугою люстраторів. Нема сумнїву, що здібний аґроном, маючій теоретичні і практичні відомости а при тім дар удїлюваня науки в популярний, людови зрозумілий спосіб, може при одній візитації громади удїлити хлїборобам так цїнної науки і вказівок практичних, до яких они не дійшли би з книжок за цїле житє. Рільництво не є наукою так легкою, як би се комусь може здавало ся. Противно, наука се дуже обсягла і трудна, вимагаюча основних відомостій всїx наук природи, економії і дуже вже нинї розлеглої техніки рільничої, а крім того здібностій индівідуальних, котрі в господарстві рішають на відповідний вибір средств подаваних наукою, а средства ті є зависимі знов від множества обставин, о котрих не тут місце розводитись.
Вкінци не можемо залишити не подати факту, як наш xлїбopoб глядить на сю справу. В однім рускім селї вже від кількох лїт єсть "кулко". Раз спитали ми селян: на що они "кулко" завязали, коли се польскі товариства. На то дістали ми відповідь: "Хоч "кулка" є польскі, та ми би й на жидівскі "кулка" пристали, як би нас поучували та раду нам давали... До нас уже три рази пpиїздив люстратор"... і т. д.
От куда стежка в горох та й довідна причина, длячого Русини годять ся на "кулка" та шукають помочи не там, де повинні! Що се для нашої суспільної і національної справи шкідне, то річ кождому зрозуміла. А в якій спосіб сему запобігти можна, то з цїлої розвідки само з себе виринає. Се-ж є найважнїйша задача товариства "Просвіти", взглядно головного видїлу, котрий вповнї і без проволоки повинен перевести точку б) як також змагати до переведеня точки д) а евентуально точки н) §. 2-ого статута.
Тим товариство сповнить свою місію і цїль осягне та дійде до такого розвою, що і дальші точки статута в житє війти зможуть. Сею дорогою зможемо піднести нарід рускій до тої висоти культурної, щоби колись був в силї сповнити своє післанництво, яке єму з Божого і людского права справедливо належить ся. Однак аби осягнути тую цїль, котра провідною гадкою і святим обовязком кождого вірного сина Руси-України бути має, треба всї сили напружити, щоби люд хоронити від винародовленя і від утрати землї. Бо хоч кождий з нас тїшить ся зі зросту майна товариства, маючого вже свій дім, з-відки промінї світла мають цїлу Русь просвічати і огрівати, то з другої сторони серце крає ся з жалю та роспуки, коли погадаємо, які величезні втрати ми поносимо на наших людях, що переходять до чужого табору, і в земли, що дістає ся в чужі руки.
Що дальше так не буде — в Бозї надїя.
Член "Просвіти".
[Дѣло, 02.04.1896]
02.04.1896