І.
Лекція К. Малицької.
"Український П'ємонт"! "Центр українського культурного життя" — Львів! Той Львів, який славився могутним громадським життям ще в XVI-му століттю через свої брацтва — тепер представляє картину партійного і групового роз'єднання, що дуже помітно відбивається на цілому українському громадському життю. Правда, партійна "гризня" — питомі і своєрідні українські риси, але в той час, коли на Наддніпрянщині ці причини власне розбурхували ціле громадське життя — тут вони спричиняються до завмирання того життя.
Галицький патріотизм, культивований на грунті не то що гурткового життя, але ще більш вузького т. м. родинного, не находить виходу по за межами свого кола "ділання", не зустрічає критики "на людях" і ще більше зосереджується у власну ідеольоґію, "виплекану" у свому рідному кутику. Одже явище подібне до наддніпрянського "хуторного" патріотизму і взагалі хуторного світогляду.
А деж має витворюватися ця загальна, широко накреслена громадськість, коли у Львові тепер нема не то що українського клюбу, але навіть читальні сучасної преси. Нема ніякого осередка, де-б громадянство — в найширшому розумінню цього слова, збиралося. А з причин матеріяльних інтеліґенція не має можливости зустрічатися навіть по каварнях. (В "Народній Гостиниці" можно зустрінути лише приїзжих.)
Оправдання львовян тим, що, мовляв, польська влада усе забороняє, нагадує лише подібні оправдання Придніпрянців за б. царські часи, коли всяка бездіяльність та інертність Українців завжди пояснювалась "прітєснєніямі", хоч в дійсности не тільки "заборони" були причиною кволости українського життя. З рештою коли порівняти ці заборони під окупацією "Welko Polski", то все-таки галицьке життя представляється в десятки разів вільнішим від бувшої і сучасної "Єдіной-Нєдєлімой".
Лише театр, концерти і головне відчити збуджують громадське життя у Львові. Лише при цій нагоді зустрічаються громадяне і тут зхрещуються ріжні часом протилежні світогляди, ріжні відтінки партійної та иншої ідеольоґії.
Відчити, що читаються провідниками українського національного та соціяльного руху в Галичині, дають можливість до де-якої мірі пізнати провідні ідеї і стремління галицького громадянства.
Поминаючи поки що українську львівську пресу, яка, до речі сказати, тепер не дає уявлення про дійсні настрої загалу бо, виключаючи фахову і професійну пресу, представляє собою або вузьку партійність або з "орієнтаціями" "сумного" походження, при тім несталого і постійно мінливого світогляда.
Серед цілого ряда "докторських і професорських" викладів більше на теми не порядку денного, які відбувалися в останні часи, особливу увагу заслуговують лєкції п. Кучабського для студентів ("академіків!) на тему "Український валєнродизм" (про цей виклад пізніще) і виклад гром. Константини Малицької на тему: "У филях світової хуртовини" (Спомини з заслання на Сибірі).
Виклад п. Малицької відбувся у великій залі "Музичного Т-ва ім. М. Лисенка" 7-го грудня — в перший день традіційного щорічного "Свята Просвіти" — в 52-гу річницю істнування львівської "Просвіти".
Велика заля "Музичного Т-ва" повна слухачами, головним чином молоддю. Є чимало і дітей шкільного віку. Попадаються і "петлюрівські офіцери" — як тут кажуть.
Шановна лєкторша, що лише у вересню с. р. приїхала з Сибіру до Львова, читає свою першу лєкцію після 5-ти років перебування у засланню в Сибіру.
Одже інтерес до лєкції був величезний; тим більше, що ш. п. Малицька користується тут великою популярністю і повагою.
В цілому лєкція була надзвичайно інтересною. Ш. лєкторша живою і гарною мовою, переплетеною зі своїми власними віршами, передала свої вражіння з цілої довгої подорожи і так захопила увагу слухачів, що й не зчулися, як пройшла 1½ годинна (без перерви) лєкція.
Не будемо подавати тут змісту цілого викладу через те, що де-які місця, як прим. побут і життя сибірських тубольців, хоч і були художньо змальовані лекторшою і представляють собою певний інтерес для Галичан, — не цікаві читачеві, особливо в рамках тижневика, — одже подаємо лише де-які окремі особливо цікаві місця викладу.
Почавши свій виклад ще з часів на передодні австрійсько-російської війни, ш. лєкторша перейшла до часів російської окупації "Червоной Русі". Нищення всього українського, замкнення українських шкіл, книгарень, культурно-просвітних т-в, безчислені арешти політичних і неполітичних укр. діячів і ссилка їх в Сибір (між якими була і п. Малицька) — було сістемою московської влади. Згадано було і про відношення Поляків, коли перед наступом московських військ польські ґазети писали, що "козаки московські настромлюють на списи дітей", публіка улаштовувала анти-московські демонстрації, а після вступу тих московських військ до Львова та ж сама публіка, під час промови ґенерал-ґубернатора, кричала на площі "Ура" в честь Росії, а польські газети ("Słowo Polskie") писало, що не страшні їм Москалі і що "nie Samy Niemcom ziemi, skąd nasz ród". Але найбільш очевидно вразило Львов — як Українців, це проводи московськими жандармами — пішими і кінними — труни з небіжч. Павликом, "аж до самого цвинтара".
Мимоволі прийшла мені на думку паралель з життя на Великій Україні в часи царату, коли кожний "порядний" похорон українських діячів відбувався обовязково в супроводі "почесної" жандармської варти — і це було для Наддніпрянців найзвичайнійшою річ'ю!
Далі п. Малицька, перебіжно описуючі свою подорож зі Львова аж на р. Ангару в Сибіру в 80-ти милях від залізної дороги, досить подробно спинилася на життю в Сибіру. Для нас цікава та частина лєкції, де говориться про український рух на Далекому Сході. І так довідуємося, що з часу революції 1917 р. в Сибіру український національно-культурний рух набрав поважної сили. Лєкторша вказує, що пробудження національної свідомости серед місцевого українського населення, яке складалося головним чином з робітників залізничних майстерень тощо і селянства, було просто предивне!
В Красноярську, під час влади Колчака, де жила цілий рік п. Малицька, істнували укр. т-ва "Просвіта", кооперативи, видавалася укр. ґазета "Українське Слово", була заснована українська школа заходом і через матеріяльну допомогу українського патріота п. Антонова (селянського сина), де п. Малицька була вчителькою. Серед непереможних труднощів, звязаних з браком підручників і взагалі українських книжок ця школа істнувала навіть в ті часи, коли всі инші школи (російські) в Красноярську були зачинені. Ця школа, яка налічувала біля 30-ти дітей, зосталася і при большевицькій владі, перейшовши на державне утримання.
По селах коло Красноярська селяне виносили приговори про українізацію і вимагали, щоби уряд присилав їм українського священника, заснування в селі української школи, "Просвіти", кооператива...
Учительські з'їзди на домагання укр. учителів виносили про українізацію школи в українських селах. Учителі — Велікороси часто самі зверталися до Українців з проханням, щоби їм давали українські підручники через те, що селяне вимагають української викладової мови.
В Омську при совітській владі істнував робітничий український клюб, який налічував 220 осіб з них 90 Галичан. Останні вели провід цілої національної пропаґанди. Виходила українська ґазета "Пролєтар" і мав виходити ще один часопис. Одержувались також українські ґазети з України.
Шан. лєкторша виїхала з Омську літом ц. р. і через Петроград і Німеччину приїхала до Львова. На превеликий жаль, п. Малицька не подає відомостей про життя Совітської Росії, описуючи свою подорож через цілу сучасну Росію лише загальними фразами.
Спеціяльно про сучасний Петроград було лише сказано, що "місто є дуже гарне, є багато музеїв, виставок, театрів, концертів, лєкцій і т. д." В місті "чисто і тихо".
Це видається дивним! Але нагадуєш собі, що населення Петербурга з 2-х міліонів зменшилося на 700 тисяч, і для вас ясно, чому в місті "чисто і тихо"!...
Цікаво зазначити, що п. Малицька сказала, що в Петрограді вона не знайшла ніякої української орґанізації, "крім"... зачиненого кооператива і зачиненої книгарні!!
За те на Васильєвському острові є пам'ятник Т. Шевченкові, поставлений вже за часів совітської влади з надписом: "Великому крестьянскому поету — великій русскій народ".
І мені подумалося: а чому не написано "українському поету". Але це... "дрібно-міщанські забобони — шовінізм", натомість підпис "русскій народ" є очевидно... інтернаціоналізм.
Цікаво зазначити, що про пам'ятник Шевченкові в Петрограді подано було у "Впереді" вже два рази!...
Згадую, що і царська влада поставила пам'ятник гетьману Богдану Хмельницькому з надписом в такому стилю, як і совітська влада! Яка подібність!
На прикінці ш. лєкторша, згадуючи про "скору" їзду від Омська до Петрограду, жаловалась на довгу двохтижневу "язду" в Польщі, кажучи, що один зі служачих Поляків пояснив її довгу їзду так:
— "Polska teraz wielka і szyroka, więс trzeba długo jechać"! Публіка з великим ентузіазмом витала лєкторшу!
ІІ.
52-га річниця Львівської "Просвіти".
Найстарша на Україні "Просвіта" — у Львові справляла 52-гу річницю свого істнування.
Кому з Українців невідома вся великанська праця, яку провадила Львівська "Просвіта" протягом пів століття? Хто з Українців не уявляє собі, яке колосальне значіння для українського відродження мала Львівська "Просвіта" — мати всіх українських культурно просвітних, господарсько-економічних і політичних орґанізацій у Галичині і далеко по за її межами? Хто не знає, що і на Великій Україні засновувались "Просвіти" на взірець Львівської, і яке значіння мали ті "Просвіти" для національного відродження Придніпрянщини?
Одже, свято львівської "Просвіти" мусить стати святом всіх "Просвіт" — святом загально-національним цілого українського народу. Це давно зрозуміли Львівські Українці і тому щороку улаштовуються тут у Львові в грудню місяці "дні Просвіти" — традіційне загально-національне українське свято, під час якого відбуваються лєкції, концерти, вистави, збір грошей і т. д.
Не спиняючись на цілій історії діяльности Львівської "Просвіти", цікаво згадати, при яких обставинах засновувалося це перше українське правдиво-народнє культурно-просвітнє товариство. 8-го грудня 1868 р. невеликий гурток молодих людей зі Львова і провінції в числі 72 осіб і коло 150 гостей зібралися на перші збори т-ва у Львові. При тодішніх суспільних відносинах заснування т-ва "Просвіта" було великим революційним ділом; і тому старі консерватори з українського громадянства ставились до тої ідеї вороже. Тодішні церковні власті одмовили членам з'їзду відслужити службу Божу перед відкриттям з'їзду; старі патріоти не дали "народнього дому" для перших зборів. Австро-угорська влада також неприхильно ставилась до т-ва; і лише після кількох років по заснуванню "Просвіти" затвердила статут т-ва. А перший статут був зовсім бідний — називав "Просвіту" "науковим товариством", якого метою є "збирання та видавання всіх плодів устної словесности, як пісень, казок, приповідок, історичних переказів і загалом "усего, що може причинитися до пізнання народу і його історії". І лише в 1870 році поставлено цілью т-ва "ширення просвіти між українським народом", в 1891 р. "піднесення добробуту українського народу" і закладання читалень "Просвіти", а в статті 1912 р. говориться про "просвіту і піднесення культури українського народу у всіх його верствах і напрямках".
Як поширювалась діяльність львівської "Просвіти", говорять такі цифри: В 1891 р. "Просвіта" мала 5 читалень на провінції; а в 1913 р. 2649 читалень, які налічували більше чверть міліона членів! В тому ж році т-во мало в краю 87 філій!
Між иншим, 50-ту річницю свого істнування львівська "Просвіта" не мала змоги відсвяткувати, бо в той час — 1918 році коло Львова був польсько-український фронт!..
В цьому році "Свято Просвіти" розпочалися 7-го грудня відчитом д-ки К. Малицької на тему "У филях світової хуртовини". (Спомини з заслання на Сибірі) у залі муз. т-ва ім. Лисенка.
Відбулися також концерти "Просвіти". 8-го грудня — урочистий концерт у великій залі "Музичного Т-ва ім. Лисенка". Публіки — сила! Була вся львівська українська т. зв. "сметанка". Були і ті великі "патріоти", які лише в особливо "торжественні" випадки з'являються поміж своїми земляками, думаючи, що цим вони сповнюють свій великий патріотичний обовязок...
Можно було побачити по між публікою "рєдкоє вкратченіє в відє" Придніпрянців чи, як тут називають, "закордонців".
Серед жіноцтва можно було побачити і "шиковні моди" (особливо шиковні, порівнюючи з "модами" під сей час на Придніпрянщині!) — на загальному тлі збіднілої української інтеліґенції у Львові. Очевидно ще є така частина українського громадянства, яка жиє собі таки добре!...
Другий концерт відбувся 12-го грудня в залі "народнього дому" — концерт вже більш "демократичний", бо зі зниженими цінами і з програмою концерту 8-го грудня. Цей концерт був також при повному зборі.
На концертах приймали участь такі артистичні та музичні сили Львова: "Музичне Т-во ім. Лисенка", Т-во "Львівський Боян" (мішаний хор), композитор B. Барвінський, артистка О. Парахоняківна; і инші. Програм був зложений виключно з творів українських композіторів і поетів. З композіторів — Лисенко, C. Людкевич, В. Барвінський, А. Рудницький, В. Безкоровайний.
З цілого програму безперечно треба відзначити виступи молодого українського композитора В. Барвінського. З його творів, які він виконав на фортепяні, особливо гарними були "Мініатюри", де на тлі двох народніх мотивів — одного ліричного і сумного, а другого веселого в стилю "коломійок" — створена чудова мельодійна музика. Ці два мотиви, хоч і протилежні по свойому змісту, дуже тонко і гарно перепліталися, а переходи були такі непомітні, хоч і прості, що творилася одна нерозривна, мельодійна і колоритна музика.
Також треба відзначити сольові співи артистки О. Парахоняківни, відомої не тільки в Галичині, але і на Великій Україні. Особливо гарно була виконана шан. артисткою прегарна композіція С. Людкевича "Спи, дитинко моя", тим більше, що О. Парахоняківна має дуже приємний тембр голосу, який гармонізував з самим змістом пісні.
Була також і "традіційна" деклямація "В тюрьмі" Куліша. (Традіційність деклямації цього твору особливо всім знана з концертів за царських часів на Україні. Але і тепер "В тюрмі" є знова "на злобу дня"!)
Про обидва хори, що виступали на концертах, трудно що небудь сказати: через те, що, на превеликий жаль, як один так і другий хор співав лише по одній річі. Отже не можно собі скласти якесь представлення про якість хору, коли співається лише одна річ, до того може невдало підобрана, чи не досить добре вивчена хором. Одно лише можно зауважити, що хори були, очевидно, не в повному складі. Мужеському хорові ("Бандуриста") бракувало басів, а мішаному хорові ("Бояна") взагалі мужеських голосів. Хорами дирігували Др. Мих. Волошин і Л. Краснопера.
Крім цих розваг для дорослих "Просвіта" також не забула і про українських дітей. В день річниці "Просвіти" — 8-го грудня не було занять по всіх приватних українських школах, що є під зарядом Українського Педаґоґічного Товариства. Крім того в неділю 12. грудня (в день) була улаштована спеціяльна вистава для дітей шкільного віку. Ставили "Невольника" Котляревського. Грали артисти Українського Незалежного Театру.
В "Дні Просвіти" малося на меті також улаштовувати на велику скалю збір грошей на українські культурно-просвітні ціли по цілій Галичини. Але дирекція поліції у Львові дуже обмежила обсяг "ділання" того збору. Було приміром вказано, що дозволяється лише в тому разі, наколи "датки будуть прийматися тільки при церквах і просвітних помешканнях руских (!), що збір не буде відбуватися від дому до дому, врешті, що кождий комітет обовязанний буде в термін 8 днів по укінченню збірки подати до відома відповідного староства, зглядно дирекції поліції у Львові, результат збірки і виказатися зі способу ужиття зібранної суми".
Отже збір грошей відбувався лише в українських культурно-просвітних інституціях, на концертах і по українських школах.
В "дні Просвіти" місцеві українські ґазети ("Вперед" і "Рідний край") умістили великі статті, присвячені 52-ій річниці львівської "Просвіти".
Львів, 15. грудня 1920 р.
[Воля, 07.01.1921]
III.
У другій половині січня місяця у Львові відбулося ряд лєкцій, улаштованих "Товариством українських наукових викладів ім. Петра Могили".
До цього часу хоч і відбувалися ріжні виклади (в "академічній громаді", товаристві "Воля", правничому товаристві та ин.), але були випадкового характеру, — виклади "Т-ва ім. Могили" більш сістематичні, призначені для найширших кол громадянства і, по думці орґанізаторів, мають бути "народнім університетом", як це зазначив др. Раковський у вступній промові в день першого викладу (16-го січня б. р.).
Протягом двох тижнів відбулося 5 викладів: 2 — Володимира Целєвича на тему "Версайський трактат", 2 — артиста-маляра Івана Труша — "Галицька провінція в «Забобоні» Мартовича" і лєкція Миколи Голубця — "Еволюційна ідея українського мистецтва".
Виклад п. Целєвича про "Версальський трактат", на жаль, не дав повної картини Версальського миру і не з'ясував цілого політичного та економічного його значіння в життю всіх народів Европи та цілого світу. Це був політичний реферат чи навіть відчитання ґазетної статті (зі старими блудами) і тому слухачам "народнього університету" така лєкція не тільки не дала певних знань, але навіть склала в їх уяві недокладні відомости про Версальські наради.
Ш. лєктор досить подробно спиняється на характеристиці головних осіб, що складали Раду чотирьох, чи трьох, говорить про внутрішнє життя у Версалю, застановляється на дрібничках, часто анекдотичного змісту ("неуцтво" Льойд-Джоржда і т. ин.) і натомість майже не говорить про висліди Версальського миру, а тим більше про "трактати", про зміну карти Европи, економічні договори і т. ин. Правда, п. Целєвич обіцяє прочитати лєкцію на ту ж тему в правничому товаристві і ще десь...
Далі, бесідник звертає увагу (по кілька разів) на становище Шлеску, Гданська, Польщі. Говорить також про "невдячне" відношення Антанти до Росії, яка ж "прецінь спричинилася до побіди Антанти", каже про несправедливе поводження з ріжними російськими ґрупами — їх навіть (sic!) не запрошено на наради до Версалю! В той же час ш. лєктор майже не згадує про становище Німеччини в звязку з "миром" і лише мимоходом згадує про якісь там кольонії, що перейшли до Антанти.
А чиж не головна увага Версальського "миру" була звернена на Німеччину.
Під кінець другого викладу ш. лектор виходить по за межі теми і вдається в область пророцтв!...
***
Що до лєкції п. Труша, то варто згадати такі "оріґінальні" думки п. лєктора про селянство, які передаю дословно:
— "Мужики ніколи не творили нічого великого".
— "Нігде мужик не будував держави".
— "Ніколи мужики не здатні були до скомплікованої національної праці".
— "З села — з життя мужика походить рабство".
Ці "аксіоми" п. Труш приймає майже без доказів і лише пояснює ці явища тим, що, мовляв, селянин мусить завжди боротися зі страшними силами природи (град, злива, засуха) і це його пригноблює. Далі, каже ш. лєктор, вся окружаюча атмосфера також впливає на нього подібним чином: він бачить на селі величні паньські палаци і ця величінь селянина придушує. Нарешті адміністрація, церква і навіть сучасна школа впливає на "мужика" так, що він почуває себе маленьким, нікчемним.
— "Звідси родиться рабство!" — каже ш. лєктор.
Пригадую собі ще одні "оріґінальні" думки п. Труша про культуру (довелось мені чути на иншій лєкції — в "академічній громаді"), які формульовано більш-менш так:
— "Культура це є все те, що уприємлює нам життя".
Кажучи про культуру і цівілізацію в такому "стилю", ш. лєктор перейшов до питання — що саме ми можемо назвати культурою. У відповідь на це ш. артист-маляр каже, що найвищим проявом культури є перш усього... міністерства в сучасній державі, починаючи від міністерства військового, морського і т. д.!...
Поминаючи ці особливости п. лєктора, треба все-таки ствердити, що сама лєкція про "Галицьку провінцію в «Забобоні» Мартовича", була досить цікавою й змістовною. Ш. лєктор, спираючись на типах Мартовича, які були взяті безсумнівно з життя, та на власні спостереження, говорить про неґативні сторони галицького провінціяльного життя, про лінивство, малодушність, безідейність, кретинство певної частини інтеліґенції, добачаючи в сьому навіть "своєрідні" українські прикмети. Ш. лєктор, яко справжній артист-маляр — реаліст бачить (може краще за инших) всі ці огидливі "рідні" сторони життя, одверто виставляє їх на осуд і сміливо бичує їх!
В наші часи цей самоаналіз дуже незайвий!
***
Лєкція М. Голубця: "Еволюційна ідея українського мистецтва" була надзвичайно інтересна, змістовна і добре опрацьована. Ш. докладчик в стислій, але вичерпуючій формі подає відомости про ціле українське мистецтво, починаючи зразу з архітектури, з цього найвищого ступіня штуки, яка з'осереджує в собі всі инші галузі мистецтва.
Вказуючи еволюцію українського мистецтва в кам'яній архітектурі, яка хоч була з перших часів запозичена, але потім позбулася чужих форм і витворила свої самостійні, а впливи чужої архітектури (передовсім европейської) перетворювала і перепрацьовувала на своєрідні форми ("українське бароко"), ш. лєктор перейшов до різбярства (скульптури), кажучи про обмежність цеї галузі штуки в українському мистецтві головне з причин реліґійних (відсутність різбярства в церкві), спиняється на українському малярстві (головно церковному), кажучи про високу вартість церковного малярства, яке витворило осібний український іконописний стиль.
Далі ш. бесідник докладно зостановляється на народньому деревлянному будівництві церковному та цивільному, резонно зауважуючи, що твердження деяких дослідників, які вбачають в українському деревлянному будівництві риси індійських пагод, чи форми бароко, чи ще щось, не мають під собою ніякого ґрунту. Стиль українського деревлянного будівництва не був ані запозичений, ані насліджуваний. Він зовсім свобідно і окремо розвивався протягом многих століть, виробивши цілком своєрідні форми.
Цікаві також думки ш. лєктора про український орнамент: В той час, коли приміром московська орнаментика переважно запозичена, цілком переймаючи без перероблення орнаменти прим. перські, фінські, то що, і навіть будійські, — українська орнаментика хоч і мала де-які риси сторонних впливів, але ці останні так перероблювалися і перетворювалися, що трудно було пізнати ці чужі прикмети. Доказом того, що український орнамент має свої особливі, виразні і своєрідні риси, є навіть поверхове знайомство з орнаментикою: — досить відкрити альбом з найріжнороднійшмщ орнаментами, щоби зараз же пізнати український орнамент.
Однак хтілось би вказати на одну хибу чи неясність в пляні викладу.
Ш. бесідник, почавши огляд українського мистецтва словами: "Кам'яна архітектура — хроніка народу", перейшов зразу до кам'яної української архітектури.
Цей афорізм, оскільки він був правдивий в приміненню скажім до Риму і Греції, не є таким — до північних народів, до Славян і тим більше до українського народу, з тої простої причини, що найдавнійшою архітектурою українських земель була деревляна архітектура.
Чи не було б більш доцільно починати огляд української архітектури від деревляного будівництва найперше цівільного (стародавні князівські замки, то що), яке пізнійше перейшло до церковної архітектури, що особливо помітно на стародавніх деревляних дзвіницях; далі, форми деревляного будівництва перейшли до кам'яної церковної архітектури, яка мала в перші часи дуже виразні риси деревляної архітектури (плян, бані і т. д.) і лише згодом витворилися осібні форми кам'яної архітектури (почасти під чужими впливами), створюючи і т. зв. "українське бароко" і "київське бароко" з візантійськими впливами.
Між тим ш. лєктор почав з кам'яної архітектури, беручи, яко приклади українського кам'яного будівництва, перші церкви, що будувалися по візантійським взірцям і візантійськими майстрами, далі торкнувся українського бароко і лише згодом згадав про українську деревляну архітектуру, кажучи правда, що деревляні і кам'яні форми гармонійно з'єднувались і створили таким чином осібну українську архітектуру.
Таке упляновання історії розвитку української архітектури не є доцільне і послідовне і створює неясне представлення про ролю українського деревлянного будівництва в українській архітектурі взагалі.
[Воля, 26.02.1921]
Судова розправа проти д-ра П. Петрушевича.
На тлі польсько-українських відносин в Галичині остання сензація — судова розправа проти д-ра Петра Петрушевича.
Польський суд судив лікаря українсько-галицької армії й санітарного шефа коломийської округи д-ра П. Петрушевича за те, що він "будучи, з доручення своїх тодішніх властей, обовязаний до наглядання санітарних відносин в таборі полонених та інтернованих (Поляків — прим. допис.) в Косачові під Коломиєю, у відношенню до полонених та інтернованих поводився в супереч санітарним приписам, в наслідок чого лучалося там дуже часто случаї пошестних недуг (тиф, червінка), значить, що він злобно наводив небезпеку для людського життя і здоровля, чим допустився злочину і публичного насильства".
Очевидно, комусь потрібен був цей процес не тільки для того, що би покарати "злочинця", але і "зафіксувати" всі "пекольні українські звірства", доказати, шо Українці є "бандити", "убійники", що вони "відрізували уха і носи, виколювали очі" і т. ин. страхіття.
Акт обвинувачення складав 55 аркушів!
Було покликано до суду сімдесять свідків.
Спеціфична польська галицька (!) преса старалася ще більше згустити фарби.
Про розправу д-ра П. Петрушевича писали під заголовками: "Мартирольоґія косачівська перед судом" або "Косачівський кат перед судом".
Всі львівські ґазети (польські й українські) друкували довгі звіти про розправу, яка тягнулася 11 день!
Таким чином розправа прибрала великого політичного значіння, про що навіть казав і пан прокурор Гіртлєр в своїй обвинувачуючій промові: "Справа ця важна, дуже важна. Не тільки тому, що пошкодовані стоять перед нами сотки й тисячі родин, що втратили і т. д., але й ціла польська суспільність. По стороні обжалованого стоїть особа, що не представляє собою надмірної вартости, але за ним стоїть знов певний відломок народу. І тут в першій мірі насувається момент політичного процесу. Але на це я скажу, що під політичним процесом розуміємо головно зраду, бунт, ширення неспокою"... (?!)
З перших же днів розправи виявилося, що становище в Косачівських бараках не було вже таке жахливе і представляло собою звичайну сторінку воєнного лихоліття. Зі слів свідків вияснилося, що інтернованих Поляків у Косачові трактовано наскрізь людяно і гуманно. За дуже дрібними винятками не було знущань над інтернованими. Їда була вистарчаюча, хліб давали щодня, а мясо три рази на тиждень. Хорі в шпиталю одержували вино, яйця, біфштекси. Нарешті всі свідки ствердили, що нероблено ніяких ріжниць поміж хорими Українцями а Поляками.
Про особу д-ра Петрушевича казали, що він був діяльний шеф, чесний, дбайливий лікарь, масово увільняв інтернованих, а з Поляками був дуже чемний і навіть розмовляв з ними польською мовою.
Словом виявилося, що "Косачівське пекло" не виглядало вже так страшно, а "Косачівський кат" опікувався інтернованими як найкраще!
І коли порівняти ці відносини з польськими таборами для інтернованих Українців-Галичан, скажім, в Тухолі, Пикуличах, Брест-Литовську, Щалковій та инш., то чи не буде Косачівський табор взірцевим?!
Під кінець розправи стало ясно, що безсторонній суд може лише виправдати підсудного.
А львовські бульварні ґазети вже притихли і не закликали людей дивитися на "ката".
Розправа скінчилася 7-го лютого.
Суду присяжних предложено було головне обвинувачення такого змісту: "Чи обжалований винен в цьому, що в часі від останніх днів грудня 1918 р. до останніх днів мая 1919 р., як лікарь і санітарний шеф української армії в Коломиї, на підставі поручення своїх тодішніх властей обовязаний дбати про гіґієну в таборі полонених та інтернованих в Косачеві під Коломиєю, поступав у відношенню до тих полонених й інтернованих зі злоби в супереч зі засадами гіґієни, через що спричинив небезпеку для життя, здоровля й тіла тих осіб".
На це головне питання суд присяжних відповів про вину д-ра Петра Петрушевича 12 (всіма) голосами: ні.
На питання: "чи обжалований допустився ділання або опущення, які вже після тогож можна легко пізнати з природних наслідків, тим більше з огляду на його звання і особливих відносин, як лікарь і санітарний шеф, міг вважати такими, що можуть стягнути або побільшити небезпеку для життя, здоровля, або тілесної безпеки полонених та інтернованих в Косачеві і чи в наслідок згаданої чинности наступила смерть одної або більше осіб?" — присяжні суді відповіли 8-ма голосами проти 4 також: ні.
Вирок суду: "Обжалований д-р П. Петрушевич вільний від вини і кари".
Після 18-ти місячної слідчої вязниці д-р Петро Петрушевич в туж ніч (7-го лютого) опустив вязницю.
Оборонцями обжалованого виступали: д-р Андрій Чайківський (письменник) і д-р К. Кульчицький.
Львів, 10. лютого 1921 р.
[Воля, 05.03.1921]
07.03.1921