Травень — місяць роковин смерти Франка — наводить cпoгaди про нього.
Був липень 1903 р. Ранок. Ми стояли з чоловіком при вікні поїзду, що їхав із Стрия до Львова. На пероні увійшло двох мужчин, що звертали на себе увагу оригінальним виглядом: інтелігенти у полотняних одягах. Тоді ще не було моди на полотнянки. Вони мали соломяні широкі капелюхи, сильно засмалене лице й були обвантажені рибацьким приладдям. Були це Франко і Грушевський, як я тоді довідалася, оба завзяті рибалки, що своє дозвілля радо переводили на рибалці на ріці Стрий. Грушевський, помітивши мого чоловіка, що був його учеником, звитався з ним і разом з Франком увійшов у наш переділ.
Мені аж дух сперло від тієї милої несподіванки. Провінціялка з Перемишля, я з великою пошаною, майже з пієтизмом ставилася до львовян, що для мене очолювали розцвіт нашого культурного життя, а тут ще зустріла аж таких двох великих...
Увійшовши в переділ, Грушевський І Франко закинули полиці своїм рибацьким приладдям та примістили ся вигідно, бо в переділі крім нас не було нікого. Були втомлені. А радше сонні. Рибу ловили пізно в ніч. До місяця. По Грушевському не було це так слідно, але почервонілі очі Франка аж просилися на сон.
Коли поїзд урешті рушив та більше подорожних не було, я зняла з полиці подущину і кoц, пропонуючи, щоб ми сіли на одній лавці, а на другій Франко положиться і поспить трохи. Моя пропозиція викликала у Франка збентеження та різкий протест. Він, що ставився дуже уважливо до жінок (як казав Грушевський), увесь зашарівся від думки, що міг би в приявності жінки поводитися надто вигідно*). І Франко протестував на всякі лади проти того, щоб спати і це виходило в нього страшенно мило. Я була захоплена: якжеж — великий поет Франко, а ось зашарів ся і збентежився, немов який хлопчина. І таки не поклався, а пересидів аж до Львова, кліпаючи сонними очима.
Розмова зайшла на літературні теми і я як-стій поспішила похвалитися, що вже була "друкована" (у "Віснику" 1902 р. поміщено мої два малі нариси: "Хмарка" і "Чоботи" під псевдонімом: Жaб.). Франко з вибачливим усміхом похвалив мої спроби (він ледве чи затямив ці "твори"): радив писати дальше, обіцюючи поміщувати. Коли довідався, що ми думаємо провести літні ферії в тухольських горах у селі, як це кажуть, дошками від світа відгородженому, радив відшукати там давні казки, перекази, пісні, які в такому глухому кутку найкраще зберігаються, записати і переслати до стенографічних записок. При цьому подав, як це робити. Я занотувала його вказівки і покористувалася ними: при кінці ферій мала списаних з уст дідусів і бабусь кільканадцять казок та переказів і трохи обрядових пісень, яка й переслала на руки Франка. В дальших роках я покористувалась і другою його заохотою: писати до "Л.-H. Вісника". Тут мушу занотувати велику прихильність Франка до молодих, а то й зовсім незрілих спроб писання. Франко, який мав дуже їдкий дотеп і гостру критику в оцінці письменницьких творів, із батьківською вибачливістю ставився до зовсім початкуючих "письменників". У "Л.-H. Віснику" відкрив він окремий відділ літературних проб; я туди посилала, осмілена Франком, свої нариси вже під новим прізвищем.
Ще одна заохота стрінула мене від Франка кілька літ пізніше. Франко написав до чоловіка листа, в якому просив прислати йому з перемиської капітульної бібліотеки деякі книжки, потрібні до його праць над апострофами. При цій нагоді питав, чому я перестала писати до "Л.-Н. Вісника"? Та я вже тоді вспіла зневіритись у свої письменницькі можливості і "зломила перо"; тому й непокористувалася тою цінною і милою для мене пригадкою.
Зима року 1912. В Перемишлі оповіщено, що приїжджає Франко з відчитом. Велика саля перемиського маґістрату виповнилася вщерть. Переважала молодь. Зашуміло від оплесків — на естраді стояв Іван Франко. Чоловік "зі золотим мiзком" (як його назвав за Альфонсом Доде один сучасний журналіст), що золото cвoгo мізку клаптиками розсіявши довкола по світі, тепер обвозив свого "Мойсея" по провінціяльних естрадах — хліба ради.
Картина була невимовно сумна. Поступаюча недуга поклала на ньому своє винищуюче тавро. Похилена постава, опущені до долу хворі руки. За ним на естраді стояв, опертий плечима об стіну, опікун і поміч безсилого батька, син Андрій, про якого було відомо, що важко мучиться падачкою. Цих двох людей уявляло собою якусь страшну, незрозумілу наругу долі.
Франко сів за столом і почав читати "Мойсея". Пропустив пролог і книга за книгою читав утомленим, одноманітним голосом цю безсмертну епопею високих летів та упадків людського духа. В його читанні затиралися всі сильні місця поеми, не виявлялася ні трохи велика краса твору. Та в тій хвилині неважне було, як читається, а вся увага була в тому, що читає "Mойсея" сам Франко. Перечитав до кінця і встав. І тоді ні то читаючи, а радше з памяти став виголошувати пролог "Народе мій..." Голос піднісся, фразував, з натиском підкреслюючи важні слова; та дедалі — став ломитися і дрижати зворушенням. Майже захлистуючись обірвався. Франко скінчив. Підніс руки до очей. Він плакав. Покарлючені пястуки своїх калічих рук притискав до очей, немов хотячи втиснути сльози назад. Та вони бігли йому по обличю і він безсило намагався їх стирати.
Дарма, що пролог кінчається бадьорим акордом, дарма, що малює світляну майбутність — щось зірвалося в ту мить у наболілих грудях поета. Це теперішня недоля була надміру дошкульна, надміру брутально контрастувала із щойно змальованою ясною картиною; теперішні удари життя надто безпощадно били його нарід і цю велику важко хвору людину.
Це було жахливе. Поет-паралітик плакав над своїм народом, "паралітиком на роздоріжжі", над його і своєю неміччю.
На салі стояла гнітюча тиша, що тягарем лягла на грудях і спинювала віддих...
Ще раз бачила я Івана Франка — в домовині. У вишиваній сорочці, з червоною застібкою при шиї, виглядав святково і відмолоджено. Веселе травневе сонце, що клало своє золото на просто білені стіни кімнати, проганяло відсіля жах смерти та навівало почуття безмежного супокою, що його вкінці знайшла ця багатострадальна людина.
У Львові, в травні 1941.
*) Тут хочу поставити під знак запиту твердження автора статті "Серед співробітників і знайомих Івана Франка" з ч. 1 "Наших днів", немов-то Франко, поза необхідною спільною працею не шукав професорового товариства, яке йому тяготіло. На мою некомпетентну думку, співжиття цих двох наших великих людей ішло поза рямці наукової співпраці; їх вязали й товариські приязні взаємини (от хоча би спільне переводження вільного часу). Правда, моє знайомство з Франком і Грушевським обмежилося до кількагодинного перебування з ними, але тому, що моя увага ввесь той час була зосереджена виключно в них, я могла завважити й вичути дещо з їх взаємовідносин. І досі мені в памяті усмішка в очах Грушевського, з якою він глядів на Франка, коли пояснював мені його збентеженність. Було в ній щось з батьківської чулости, яка говорить: Ось бачите, який він у мене!
[Краківські вісті]
03.05.1942