Наш театр

І.

Гостина трупи руского театру народного у Львові розпочалася доволі гарно, а скінчилася повним фіяском, трохи що не розбитєм трупи. Се факт незаперечений і безперечно дуже сумний, тим сумнійший, що не припадковий, а випливає з цілого супрягу обставин, серед яких живе наша сцена.

Фіяско було повне — і економічне і артистичне. О скілько перші вистави були вдатні, о стілько остатні, як вистава "Різдвяноі ночи" навіть у рецензента "Дѣла" викликали хіба зачудуванє та смуток. Що до здобутків фінансових, то вони з жадноі вистави небули надто блискучі, але все таки перші вистави бодай сяк так оплачувались, коли тимчасом на остатню заповіджену виставу штуки "Пані молода з Босніі" майже ніхто не прийшов і вистава не могла відбутися. Та найбільше лихо те, що сегорічна гостина нашого театру у Львові скінчилася тим, що пятеро найліпших артистів нашоі трупи: обоє Клішевскі, Ольшанский, дуже добрий комік Керніцкий і тенор Карпінский покинули руску трупу і пристали до польского театру у Львові, а шестий Курманович пішов також шукати собі іншого хліба. Вже один сей факт, в звязку з тим що наші артисти, вступаючи до польского театру згодились на менші гажі і на підрядні ролі, свідчить про те, що внутрішні і зверхні обставини нашого театру ненормальні, що крайня пора подумати добре над тим, як би піддержати нашу сцену і допомогти йій до красшого розвитку.

Поперед усего запитаймося: що таке наш театр і чим він для нас важний? Здавалось би, що се питанє зовсім лишнє і давно вияснене. На тисячні лади повторяють наші й чужі патріоти: театр то школа житя, підойма національности і розсадник цівілізаціі, спосіб ублагородненя чутя і т. і. Та на лихо у всіх тих речах міні ввижаєся богато фальшивого, натягненого, вивченого з книжок, а не взятого з живоі дійсности. Якою школою житя є для нас наш театр? Той театр, котрий доси навіть не трібував, а в значній части навіть не може трібувати показати нам нашого житя таким, яке воно є? Перегляньмо увесь наш репертуар, що ми в нім побачимо? Крім штук перекладених з німецкого, польского, французкого, значить, штук, котрі можуть мати для нас значінє тілько або чисто естетичне або задля своєі тенденціі, т. є. пропагандове головною оздобою нашого репертуару є штуки украйінскі, переважно з житя народного, а по части й з житя інтелігентних верстов. Але і житє мужиків та міщан і житє людей інтелігентних на Украйіні є зовсім інакше від нашого, інакші там інтереси, інакші типи, інакші коллізіі. Значить — якаж тут школа житя? Безперечно, штуки украйінскі для нас цінний набуток, але при нормальнім розвитку театрального діла вони повинні бути, так сказати, десером, а не хлібом насущним нашоі сцени. Хлібом насущним театру справді народного, справді спосібного до зросту і розвитку повинні бути своі штуки, де би виводились такі люде, яких ми бачимо, такі інтереси і коллізіі драматичні, яких ми самі є свідками, які відбивають ся на нашій власній шкурі.

Чи відповідає тим вимогам наш галицкий репертуар? Смію твердити, що не тілько що не відповідає, але при теперішніх наших відносинах навіть не може відповісти. Коли театр має бути школою житя, то мусить показувати нам те житє, зображувати і аналізувати єго прояви, будити в слухачах критику ceгo житя, будити почутє, що такі а такі прояви є добрі а тамті погані. А щоби така критика була вірна, мусить бути повною і всесторонною, опиратися на повнім і широкім зображеню суспільности. Театр, котрий піддає прилюдній критиці тілько деякі дрібненькі явища, осмішує або клеймує тілько деякі невеличкі, покутні хиби, а лишає на боці, промовчує або покриває брехнею головні, основні недостатки суспільности, той театр ніколи не стане вповні національним, не буде школою житя, або буде злою школою.

В тім нещаснім положеню находиться доси наш галицко-руский театр, і мабуть не швидко ще настане доба, коли положенє єго поправиться. Погляньмо знов на наш репертуар і запитаймося, о скілько він відповідає призначеню театру яко школи житя? що показали нам доси галицкі драматичні писателі? Сказати правду, найлучшу річ з житя галицко-руского люду дав Поляк Корженьовский в своix Верховинцях. Але явища зображені в тій драмі і то зображені досить сміло, нині належать до історіі. Опришки, мандатор — який нам нині до них інтерес? А надто ще нині ми знаємо, що Корженьовский, пишучи свою драму, далеко не догнав дійсности, і що єго мандатор є недоладною карикатурою супроти свого орігінала — страшного, кровавого Грдлічки. А з пізнійших часів, по р. 1848, що показав нам наш репертуар драматичний? Довголітна важна боротьба народа о ліси і пасовиска відгукнулась ледво в одній слабенькій штуці Гушалевича "Сельскі пленіпотенти", штуці, котра мабуть ніколи й не була на сцені — не знаємо, чи з вини дірекцій театральних, чи задля заборони поліційноі. І я певнісінький, що ще й нині наша власть політична непустилаб на сцену ані одноі штуки, котра би суріозно зображувала перший ліпший епізод тоі боротьби. Значить се поле заборонене.

Ідімо далі. Житє констітуційне, вибори і виборчі агітаціі серед народа відгукнулись у нас доси також тілько в одній штуці — радше штучечці Цеглінского "Лихий день". Поважних вимогів до сеі штучечки ставити годі, хоч авторови треба признати заслугу, що зробив перший крок на сім полі. Чи богато дальших кроків можна тут буде зробити — про се поговоримо далі.

Такі безмірно важні факти, як лихва, ліцитаціі, вплив банків на селянство, вплив роздробленя грунтів, утрати землі, фабрик, тартаків, горалень і т. і. — все се доси неткнуте поле в нашій драматичній літературі. Певна річ, тут богато зробити можна і цензура заборони не покладе, — треба тілько, щоб найшлися талановиті писателі. Тяжше вже діло з такими фактами як рекрутчина (тут майже одинока, тай то слабенька проба — "Капраль Тимко"), жандармерія і єі впливи; наші власти на пункті тих інстітуцій дуже делікатні і дразливі, і я сумніваюся, чи швидко ми побачимо йіх вірне зображенє на нашій сцені.

Але се все доторкаєся виключно одноі верстви нашого народа — селянства. Певно, верства се для нас найважнійша, але театр не може бути інстітуцією клясовою, він повинен обіймати всю суспільність, зображувати всі верстви і поодиноко і в йіх взаімнім діланні одна на одну. І тут іменно, по моій думці, лежить головна перепона для розвою нашого театру.

[Народ, 01.05.1892]

IІ.

Наша галицко-руска суспільність з многих поглядів ненормальна, а головно тим, що у нас нема ані руского освіченого та заможного міщанства, ані численного чиновництва, ані шляхти, т. є. іменно тих верстов, котрі скрізь в Европі піддержують театр, для котрих театр є справдішньою потребою і котрі в історичнім розвитку й витворили нинішний театр і зробили єго іменно таким, якім він є.¹⁾

Місце тих верстов у нас поки що заступає духовенство. Духовенство в Европі ніде і ніколи не було прихильне театрови, воювало з ним, відмовляло акторам, навіть таким як Мольєр, похорону на посвяченім кладовищі і т. і. Православне духовенство на Украіні і загалом у Росіі і доси не сміє показуватися в театрі, латинске також сторонить від него. У нас бачимо ту аномалію, що галицко-руский театр держиться доси в переважній мірі працею і грішми духовенства. Духовенство становить дуже значну часть публіки театральноі; значна часть авторів і композиторів пєс драматичних нашого репертуару є робота духовних. І так "Верховинців" переробив піп Устіянович, "Сельских пленіпотентів" і "Підгірян" написав піп Гушалевич, музику до них зладив піп Вербіцкий, музику до "Капраля Тимка" зладив піп Матюк, перші проби галицко-рускоі опери "Олеся" і "Марія" — робота попа Бажанского, плодовитим автором опереток і композитором театральним є піп (ще й православний) Воробкевич, перша проба історичноі драми ("Настася") вийшла з під пера попа Ільніцкого, дальші кроки на тім полі зробили також попи Ом. Огоновский (Федько Острожский, Гальшка Острожска) і Осип Барвінский (Полуботок, Чернигівка). Явище се бачимо ще від 1848 року, коли то пін Іван Озаркевич в Коломиі ставив на сцену драматичні твори Котляревского та Стеценка в своіх переробках.

Дивним було би, як би така значна участь попівства в розвою нашого театру не надала єму певних характерних признак. Признаки ті: склонність до мілкоі моралізаціі і проповідництва, до мальованя іділлічних сцен підпущених солодковатим сентіменталізмом, страшенна дразливість на все "неестетичне", т. є. не підхоже під старосвітскі, вузкопарафіянскі погляди на приличність, нехіть до смілоі аналізи і навіть до зображуваня явищ прикрих, вражаючих нерви ніжних пансіонерок. Богато в тому винні беспосередні взірці, на котрих вчаться наші драматури — польські, а спеціяльно галицко-польскі драми та комедіі, повні конвенціональноі фальші і пусті до границь неможливого. Та все ж і попівский характер нашого театру причинюєся до збільшеня сеі хиби.

Але то ще не головна хиба. Головна хиба в тім, що для театру нашого є і довго ще буде недоступне зображене власне тоі верстви нашоі інтелігенціі, котра від р. 1848 займає таке визначне, перворядне місце в історіі нашого національного розвою — зображенє духовенства, єго добрих і злих впливів. Подумаймо собі, що драматичний автор, котрий широко і поважно глядить на свою задачу, схоче нині зобразити в драмі галицкі вибори. Який йіх механізм? В центральнім комітеті засідають попи, нехай і так, що тепер в меншости, але до недавного часу в більшости; в комітетах повітових попи провідниками, секретарями, заступниками, делегатами, а в значній части й кандидатами. Агітація ведеся двояка, світска на вічах, по коршмах, по вулицях і т. і., і церковна по соборчиках, церквах, на хрестинах, комашнях і т. і. Зображувати одну частину сего механізму а лишати на боці другу — значить сфалшувати всю картину, а зобрази вірноі — ніяка цензура не пустить на сцену. От вам і школа житя!

Тай чи одні вибори так робляться! Візьмімо школу: в шкільній раді місцевій або засідає священник або ведеся против него війна, або, коли він індіферентний, власне задля єго неприсутности панує хаос і безрадність... В раді громадскій те саме, в раді повітовій те саме. Як у того каліки, що вродився без рук і мусить не тілько ходити, а йісти, краяти, писати та рисувати ногами, функціі бракуючих органів перейшли на орган зовсім для них не призначений, так і у нас вплив духовенства на весь хід народного, політичного і літературного житя виріс і вибуяв по над нормальну міру і накладає на все свою характерну ціху. Для літератури, а особливо для театру було б безмірно важним докладно вияснити становище і впливи так ненормально розвитого духовенства на суспільність. Не менше важним було би також заглянути в нутро, в душу тоі одинокоі і найважнійшоі верстви нашоі інтелігенціі, розібрати єі псіхологію, єі ідеали й бажаня, показати в єі нутрі ріжні відтінки і течіі, ріжні тіпи і характери. А тимчасом гов-тпррру! Все се для драматичноі літератури поки що заборонене поле!²⁾

Ну, скаже дехто, але крім духовенства у нас є ще світска інтелігенція. Чому б драма нею не могла займатися? Що се за інтелігенція? спитаю я. Жмінка вчителів гімназіяльних, жмінка урядників судових, нотаріусів та адвокатів і купа нещасного, часто полуінтелігентного, придавленого вчительства сільского. Певна річ, драматична література мусить захопити й ті гурти і найде в них не одну інтересну тему, та не забувайте, що все се гурти людей урядуючих, офіціяльних, і що власне найважнійша, урядова часть йіх діяльности і механізм тоі діяльности переважно впять таки недоступні для драми і для театру.

Лишаються ще дві громади людей живучих на нашій землі і дуже важних для нашого народного розвою, але обі ті громади нерускоі народности. Беручи зовсім реалістично, громади ті — Поляки і жиди  — належалиб на руску сцену або тілько по части, о скілько уживають рускоі мови в розговорах з персонажами рускоі народности, або повинні би зовсім бути з неі виключені, коли між собою говорять по своєму. Та ту драматична конвенціональність позволяє переступити рамки реальноі дійсности. Нині нас не дивує вже, коли героі Шекспірових, Гетевих та Шіллерових драм говорять по украйінски (звісно, вони не мусять говорити чудернацким украйінским діялектом, як Гамлет Старицкого або Кулішева Дездемона), тим менше може нас дивувати, хоч доси дивує деяких тупоумних польских журналістів, коли польский шляхтич та польска шляхцянка заговорять хоч на сцені мовою того хлопа, з котрого праці йідять хліб. Що до жидів, то можемо сказати, що в рускій драматичній літературі вони з давен давна мають право горожанства, хоч і тут з жалем треба сказати, що виведено у нас на сцену доси тілько один тип жида в ріжних варіяціях — жида Пявкеса, шинкаря, виведено єго шаблоново, в кількох сітуаціях, і навіть не трібовано заглянути єму в душу, показати єго як чоловіка, аналізувати єго псіхологію. Але можна сказати як аксіом, що рівень усякоі драматичноі літератури можна міряти головно тим, яких вона виводить жінок і яких жидів. Що до шляхти, котра в нашім краю, по за границями рускоі народности, грає тепер головну ролю і рішучо впливає на всі діла краєві, то ми мусимо сказати, що галицко-рускі драматисти доси майже не трібувавали виводити єі в своіх творах і в свойім освітленю, може почуваючи свою малу знайомість житя, інтересів і ідеалів тоі верстви. Значить і тут, що до обох тих чужонародних та не чужих нам гуртів, нашій літературі драматичній і загалом нашій беллетристиці отворене широке поле... Як богато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглінского "Шляхта ходачкова", безперечно найліпший з єго творів, де він змалював нам живо і вірно один осібний світок — людей, що являються в певній мірі мінятурою, а то й карикатурою дійсноі, богатоі шляхти і заховали ще до нині чимало традицій з часів польскоі Річи посполитоі і чимало сімпатій до неі.

¹⁾ Не потребую пригадувати тут головних фаз розвою театру в Европі і відсилаю цікавих до доброі книжки А. Веселовского "Старинный театръ въ Европѣ" а також до відповідних уступів "Всеобщей исторіи литературы", Корша-Кирпічнікова.

²⁾ Майже одинокою пробою на сім полі були "Аргонавти" Цеглінского. Я не знаю тоі штуки, котру наші народовці задля попівского крику таки в колисці закопали, але все таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з житя попівского, варта всякоі пошани. Але доля "Аргонавтів" певно довго ще буде пострахом для других писателів драматичних.

(Д. б.)

[Народ, 15.05.1892]