РОЗМОВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА: ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА
(попередню частину див. тут)
Ю.T.: Признаюся тобі, Яцеку, в чомусь, що мене глибоко непокоїть. Йдеться про ту легкість, з якою люди Церкви піддаються спокусам, джерелом яких є влада, найчастіше – держава. Ці люди дуже стійкі до переслідувань. Проте вони порівняно мало стійкі до заманливих обіцянок. Це тим більш важливо, що в третьому тисячолітті, на порозі якого ми стоїмо, однією з головних проблем Церкви буде її політична компетенція.
Я.Ж.: Папа Римський каже, що Церква є найвидатнішим експертом у галузі людяності. Чи ти побоюєшся, що це, на жаль, не стосується політики?
Ю.T.: Бути експертом – означає пізнати смак не тільки успіху, а й поразки. Я думаю, однак, що в минулому на терені політики Церква мала дуже багато успіхів...
Я.Ж.: Але й великі поразки.
Ю.T.: Величезні поразки! Що вкрай важливо з огляду на те, що третє тисячоліття буде напевно тисячоліттям зростання ваги політичного життя. В минулому політикою займалися відносно небагато осіб. А сьогодні політика втягує величезні людські маси, і тому, щоби бути справжнім «експертом у галузі людяності», потрібно бути також експертом у галузі політики. Експерт у галузі людяності мусить також бути компетентним у сфері політики.
Ти сказав, що з тим бувало по-різному...
Я.Ж.: Із сучасної перспективи бувало драматично. Хоча б у період союзу Церкви з абсолютною монархією, часто дуже брутальною. Але й політичний досвід Папської держави¹ був досить болісним.
Ю.T.: Може, обмежимося винятково ХХ століттям?
Я.Ж.: У ХХ столітті ми маємо великі спокуси: націоналізм і фашизм. Тут сталося щось таке, що мені важко зрозуміти з перспективи сьогодення, – схвалення Церквою ідеї фашизму і фашистської держави на початку тридцятих років.
Ю.T.: Думаю, що німецька Церква зазнала тоді дуже важкого випробування. І мені здається, що ситуація з німецькою Церквою та її рішенням мусили би стати наукою для всієї Церкви. Бо з цього досвіду все ще дуже багато можна запозичити.
Я.Ж.: Ти – католицький мислитель, філософ, але водночас священик, який багато років навчав дітей релігії, а отже й історії Церкви. Як ти можеш, наприклад, порадити собі із запевненням професора Шмауса – видатного німецького католицького доґматика, підручниками якого користуються й досі, – що «табель націонал-соціалістичних обов’язків і табель католицьких імперативів містяться, звісно, в різних площинах, один на природному рівні, другий на надприродному рівні. Однак вони вказують один і той сам напрям».
Ю.T.: Так, професор Шмаус – це дуже видатна постать німецького католицизму, автор доґматики, в якій подані всі таїнства: Святої Трійці, дії благодаті, людини. Шмаус був вихователем багатьох поколінь німецьких священиків.
Я.Ж.: Отож, не лише католик, а й католицький інтелектуал, видатний мислитель...
Ю.T.: У певному сенсі – кульмінація німецької теології міжвоєнних років.
Я.Ж.: Але схожі постави маємо і серед видатних душпастирів, ієрархів, князів католицької Церкви. Скажімо, кардинал Бертрам, архієпископ Вроцлавський, на початку тридцятих років проголошував від імені німецького єпископату «слушну й охочу готовність до співпраці з урядом Aдольфа Гітлера, який реалізував вимоги християнського виховання нації». Жах охоплює, коли сьогодні таке читаєш. Як ти, людина, яка несе Церкву поміж людей, радиш собі з цим тягарем? Адже ти апостол тієї ж католицької Церкви, до якої належали професор Шмаус і архієпископ Бертрам.
Ю.T.: У певному сенсі так. Я вдячний Богові, що мені не довелося бути священиком у Німеччині тридцятих років. Звісно, я міг би сказати, що німецька Церква заплатила за ті свої слабкості дуже високу ціну. Бо ж уже через кілька років, після ухвалення Нюрнбергських законів², трапився конфлікт між гітлерівською державою і німецькою Церквою. Але те, що сталося раніше, запам’яталося і вплинуло на поставу німецьких католиків стосовно Адольфа Гітлера й гітлеризму взагалі.
Я.Ж.: Адже вони виконали свою важливу роль у прокладанні йому шляху до влади...
Ю.T.: Не лише у прокладанні Гітлеру шляху до влади в Німеччині, а й у прокладанні простому німецькому солдатові шляху, що тут казати, який провадив до Сталінграда.
Я.Ж.: Отже, як це стається, Отче Професоре, що оту дуже гарну й дуже добру Новину, яку несе Церква, в політиці можна інтерпретувати як схвалення злочинної системи?
Ю.T.: Ти питаєш про структуру спокуси?
Я.Ж.: У чому закорінена помилка?
Ю.T.: Як це стається, що герої періоду переслідувань можуть стати згодом колаборантами в епоху привілеїв? Це дуже глибока проблема. Як це було можливо?
Я.Ж.: Але ж ні кардинал, ні професор не втратили віри. Отже ці політичні цінності якось помістилися в світі їхньої віри.
Ю.T.: Бо вони були людьми доброї волі. Тільки мали абсурдну надію, що гітлеризм несе щось позитивне. Гітлер тоді багато говорив про моральну віднову нації. А у вухах кожного пастиря такі слова, як «моральна віднова нації», звучать дуже симпатично. Хто б не піддався такій спокусі? Були, зрештою, й інші обіцянки.
Я.Ж.: «Покінчимо з моральною гнилизною!»...
Ю.T.: ...конкордат, навчання релігії в школах... А на тлі цього всього болісні спогади про ваймарську демократію і про французьку республіку – особливо про події, які породили цю республіку, тобто про Велику французьку революцію.
Я.Ж.: Радикально антиклерикальну, хоча й під дуже християнськими гаслами.
Ю.Т.: Християнські гасла проявилися пізніше. У тридцятих роках ХХ століття образ французької революції – то була перш за все гільйотина, призначена для Божих помазаників. Функціонувало переконання, що схвалювати демократію означає схвалювати французьку революцію і весь її спадок.
Чому німецька Церква відчувала таку глибоку недовіру до демократії? Так-от, ця недовіра була невипадковою, вона мала дуже глибоке доктринальне коріння. Демократія народжувалася болісно. Зокрема в Німеччині, але й у Франції – вона народжувалася в світі, роздертому релігійними війнами. А релігійні війни були війнами за істину. Між собою стикалися дві протилежні істини. І ось демократія виросла з ідеї, яку першим сформулював, мабуть, Томас Гобс, пишучи: «non veritas sed auctoritas facit legem», тобто «не істина, а влада встановлює закони». А для Церкви, що би не говорилося, влада має бути владою істини. Церква переконана, що не можна відривати владу від істини, бо тоді все стане можливим.
Ці бачення стикалися навзаєм і, по суті, стикаються й досі. Але найсильніше вони зіткнулися через тридцять років після Гітлера під час II Ватиканського собору. Пам’ять про помилки німецької Церкви все ще була дуже болісною. І значною мірою саме на тлі цієї пам’яті окреслювався конфлікт між інтеґристами й лібералами.
Чільним інтеґристом був французький архієпископ Марсель Лефевр. Він писав так: «У вересні 1977 року я мав конференцію в княгині Паллавічіні, під час якої прочитав текст кардинала Коломбо, архієпископа Міланського, де йшлося про те, що держава не має бути релігійною державою, що вона має бути державою без ідеології». Ти знаєш, що кардинал Коломбо презентував концепцію держави, в якій «auctoritas facit legem»³. Лефевр розкритикував цей погляд. Кардинал відповів йому статтею під заголовком: «Держава повинна бути виключно світською, а отже поза релігією».
«І це каже кардинал! – обурюється Лефевр. – Яке розуміння він собі створив про спокуту Господа Нашого Ісуса Христа. Це немислимо. Лібералізм проник углиб Церкви. Якби він сказав це двадцять років тому, то це би породило в Римі ефект вибуху бомби. Весь світ би запротестував, а папа Пій XII вчинив відповідні кроки. А тепер це нормально, все здається нормальним».
Я.Ж.: Знаєш, Лефевр – це в певному сенсі минуле. Та проблема виникла багато років тому і далеко від нас. Сам він був відлучений від Церкви. Але ж той голос, який закликав до створення віросповідної держави, який відкидав ідею відділення Церкви від держави, чутно і в Церкві, в якій ти виховався і в якій працюєш. Я читаю у часописі «Słowo – Dziennik Katolicki», який видає примас Польщі, такий, наприклад, текст: «Доктрина відокремлення Церкви від держави засадничо фальшива, вона спрямована проти людини, сім’ї, нації. Бо вона спрямована проти політики, усвідомлюваної як розсудливе піклування про спільне благо».
Ти критикуєш Лефевра – то, може, й ти є прихильником такої концепції, яка спрямована проти сім’ї, нації та людини?
Ю.T.: Яцеку, не вистачить сказати, що я не прихильник лефевризму. Це було би надто просто. Потрібно сказати – чому. Потрібно вказати, в якому моменті такі люди, як Шмаус і Бертрам, не відрізнили сутності політики від сутності релігії. Можливо, зрештою вони й не могли в свої часи побачити цю відмінність. Можливо, власне і був потрібен їхній лихий досвід, щоби ця справа визріла, щоб ми зауважили ту фундаментальну дилему: чи держава мусить стверджувати істину, а чи залишатися релятивістською.
Я.Ж.: Інакше кажучи – чи можна перенести в політику оту об’явлену істину, відому Церкві? Чи все ж годі її безпосередньо перенести в політику, а отже краще її взагалі не вплутувати в державні справи?
Ю.T.: Так. Бо якщо ми хочемо створити державу, засновану на істині, то в ній привілейованими будуть ті, хто є носіями істини. А отже – католики. Добрі католики. В такій державі їм потрібно надати більше прав, ніж іншим, і потрібно віддати їм владу, оскільки вони «знають істину». Необов’язково одразу переслідувати всіх інших – однак у державі, заснованій на істині, ми змушені відмовитися від однакового трактування прихильників істини й хиби!
Я.Ж.: Як Церкві з того вийти?
Ю.T.: Після Другої світової війни почав вимальовуватися вихід, який провадив через ідею прав людини і гідності особи, що дозрівала в Церкві. Коротше кажучи, гідність кожної людини завжди однакова, незалежно від того, є вона носієм істини чи хиби. Тому в державі кожна людина повинна мати однакові права. Такий принцип виражає соборна «Декларація про релігійну свободу», яку дуже обширно цитує «Катехизм». Прочитай оцей ключовий фрагмент.
Я.Ж.: «"...ніхто не повинен бути змушений діяти проти свого сумління" (...). Це право базується на самій природі людини (...). Тому це право "стосується також тих, хто не виконує обов’язку шукання правди і перебування в ній"»⁴.
Ю.T.: Повтори, Яцеку, це останнє речення ще раз, бо воно є ключем до розв’язання нашої проблеми: «це правило стосується...»
Я.Ж.: «...також тих, хто не виконує обов’язку шукання правди».
Ю.T.: Навіть тих! Навіть тих. Адже Христос помер за всіх, отже всі мають однакову гідність. Це міркування розвиває сьогодні передусім Іван Павло II, проте традиція такої думки сягає далеко в минуле. Особливо виразною є паскалівська традиція. Паскаль казав, що пізнання Бога породжує пиху, а пізнання людини породжує розпач. Лише пізнання Христа є засобом, бо в Ньому ми пізнаємо власну мізерність і власну велич. Так-от, велич людини полягає саме в тому, що Христос за неї помер, у зв’язку з чим нікому не дозволено зменшувати права жодного з нас. Навіть того, хто заблукав.
Я.Ж.: Тож Церква повинна дозволити, щоби суспільство блукало манівцями в ім’я гідності тих, котрі не мають рації?
Ю.T.: Церква повинна дозволити, щоби держава встановлювала свою гармонію співіснування згідно з правилами, які стосуються держави. Натомість у межах тих правил, даючи кожному однакове право, Церква проповідуватиме істину. Але вже без насилля і без допомоги держави. В тому числі й істину про гідність людини.
_____________________
¹ Папська держава (Папська область або Церковна область) – теократична держава на чолі з Папою Римським, яка існувала в Центральній Італії в 756–1870 рр.
² Т.зв. «Нюрнберзькі закони» (Nürnberger Gesetze), ухвалені в 1935 р., запровадили параметри расової сегрегації та започаткували механізм дискримінації (аж до винищення) німців єврейського походження, а відтак геноциду єврейського населення Європи.
³ Влада встановлює закони (лат.).
⁴ Ст. 2016 офіційного перекладу "Катехизму" з внутрішнім посиланням на Декларацію II Ватиканського Собору "Dignitatis humanae", 2.
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
29.04.2017