РОЗМОВА ВІСІМНАДЦЯТА: СУМЛІННЯ
(попередню частину див. тут)
Ю.T.: Чи міркував ти, Яцеку, над тією незвичайно делікатною проблемою, якою мірою чи яким чином така інституція, як Церква, здатна акцептувати голос людського сумління?
Я.Ж.: Тобто, якою мірою вона схильна допустити конкуренцію у найбільш життєво важливій справі етичної чутливості?
Ю.T.: Так. Прочитаймо тепер артикули «Катехизму», які стосуються етичного життя людини. Основою цих артикулів у певному сенсі власне і є сумління. Адже заповіді є лише заповідями, заборони – лише заборонами, і якщо вони не стають справою людського сумління, то будуть немов кимвал звучний чи мідь бреняча¹.
Я.Ж.: Бо можна знати всі заповіді, цілими уривками пам'ятати вчення Церкви, проте жити власним життям відповідно до інших принципів.
Ю.T.: Тим більше, що в етиці не йдеться лише про те, щоби втілювати якісь цінності. Не йде тільки про те, щоби підмітати вулиці, і щоб ці вулиці були підметені. Йдеться передусім про те, щоби я – як підмітальник вулиць – мав свою заслугу, щоб я був доброю людиною, добрим підмітальником вулиць.
Існує принципова різниця між етикою і юриспруденцією. Юриспруденція цікавиться поведінкою, а етика – переконаннями. Сумління перебуває на боці переконань. І тут постає наша проблема: якою мірою така інституція, як Церква, може акцептувати сумління і рахуватися з людськими переконаннями?
Недавно ми спостерігали державу, яка взагалі не рахувалася з переконаннями людей, а цікавилася тільки їхньою поведінкою. Але й наша Церква має у своїй історії не найкращі рішення, ухвалені в ті часи, коли вона легко іґнорувала людські переконання. Хоч би справа Koперніка чи...
Я.Ж.: ...«Індексу заборонених книг», переслідування речників тих переконань, які були визнані неслушними.
Ю.T.: Дехто з людей Церкви спеціалізувався на боротьбі з переконаннями.
Я.Ж.: А що про це каже сучасний "Катехизм"?
Ю.T.: Відразу скажу тобі, що з точки зору підстав цього питання, якісна відмінність відсутня. Звичайно, що відповідь міститься в артикулі про сумління². Тридентський катехизм каже: "бо не існує такої людини, яка би в собі не відчувала, що має у собі від Господа Бога в душу свою прищеплений закон, за допомогою якого відрізнила би добру річ від злої, чесну від негідної, справедливу від несправедливої". Закон, прищеплений у душу, власне і є сумлінням.
Я.Ж.: Тобто не вивчені, пізнані у цьому світі цінності – а лише такі, з якими ми народжуємося.
Ю.T.: Так. А як це звучить тут, у новому "Катехизмі"?
Я.Ж.: "У глибині свого сумління людина відкриває закон, який вона собі сама не дала, але коритися якому вона повинна. Голос його, що не перестає закликати її до любові, до сповнення добра й уникнення зла, коли треба, дзвенить у глибині її серця"³.
Ю.T.: Що б не казали, визнання інституцією такого закону є чимось надзвичайно позитивним.
Я.Ж.: Хоча однак і доволі небезпечним. Мене досі бентежить теза про вроджене сумління і про відчуття цінностей, з яким народжується кожна людина. Чи це означає, що шкала цінностей, яку відчуває людожер, є такою ж, як шкала цінностей, наприклад, святого Франциска Ассизького? Чи вони мають таке саме сумління і таку ж моральну вразливість? Чи те саме вони вважають добрим і лихим? Чи справді пробуджуються в них однакові веління, отче професоре?
Ю.T.: Ти наводиш такі приклади, що я мушу погодитися, наче люди не мають однакового сумління. Але, може, між цими людьми є щось спільного? Можливо... Тільки, знаєш, один із них вигаданий тобою, а інший – святий Франциск – реальний.
Я.Ж.: Тільки тому, що я не вказав імені цього людожера. Проте людожери існують на світі – це безсумнівно, і святий Франциск існує також.
Ю.T.: Легко оперувати посиланнями на фіктивні постаті.
Я.Ж.: Ну добре, нехай це будуть дві історичні постаті: святий Франциск і Адольф Гітлер. Чи в них було однакове сумління?
Ю.T.: Ось бачиш! Коли в Нюрнберзі судили – щоправда, не Гітлера, але гітлерівців, – то апелювали до закону природи, тобто основувались на тому, що ці люди також це сумління мали.
Я.Ж.: Може, однак, безпідставно?
Ю.T.: Щоби краще пояснити цю справу, потрібно сказати, що питання сумління з'явилося передусім у літературі і в грецькій філософії. Сократ говорив, що чує в собі голос, який йому радше забороняє, ніж щось наказує. То не був голос, який казав: "Сократе, зроби оте, а тепер зроби оце". Той голос казав: "не роби", "ти в таку гру не грай". До речі, той голос забороняв йому долучатися до політики. Бо то не була гра для його голови. Він був надто мудрим, щоб ангажуватися в політику.
Коли ти краще вслухаєшся у той внутрішній голос, то переконаєшся, що він лунає передовсім тоді, коли людина усвідомлює своє підупадання, коли починає скочуватися нижче свого рівня.
Я.Ж.: Тобто це сигнал тривоги.
Ю.T.: Але це не дороговказ, який велить йти праворуч чи ліворуч. Це тільки застережний сигнал, який щиро тобі скаже, що замість рухатися вгору, ти починаєш скочуватися вниз. От хоча б тоді, коли тобі хочеться збрехати, а голос каже, що це негідно.
Після Сократа філософи цікаво інтерпретували цей голос. Кант, між іншим, говорив: так чини, щоби твоя поведінка могла бути зразком для загалу. Хто би не опинився в такій ситуації, як і ти, він повинен вчинити так само.
Я.Ж.: "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі".
Ю.T.: Так, це теж є певною інтерпретацією цього принципу. "Запитуй завжди себе: що би було, якби всі чинили так, як я. А якби виявилося, що інші не повинні так чинити, то і ти також так не чини".
У літературі важливою є постать Раскольнікова із «Злочину й кари» Достоєвского. Раскольніков вважає, що мета виправдовує засоби – принаймні, поки не скоїть злочин. Потім він чинить злочин і постає перед цілком інакшою реальністю. Він приходить до неї після розмови із Сонею. Соня має ясну моральну інтуїцію, вона каже: не викручуйся, йди на міський майдан і поцілуй землю, бо ту землю ти заплямував кров'ю. Все це – філософські інтерпретації моральної свідомості, цілком незалежні від біблійного тексту.
Я.Ж.: Але всі вони народжуються в умах дуже високовчених людей.
Ю.T.: Вчених чи не вчених... Послухай, ти трактуєш навчання як тиражування умислу. А навчання полягає у тому, щоби виразніше побачити світ, чи не так?
І точно висловити те, що бачиш.
Я.Ж.: Авжеж, так. Але мала дитина не має морального сумніву, не чує голосу сумління, коли хапає лопатку і лупцює нею іншу дитину або коли вириває тій іншій дитині забавку. А ти сумніваєшся, чи варто виривати в іншого щось, що тобі подобається.
Ю.T.: З іншого боку, малі діти мають добре моральне відчуття, коли ти їх кривдиш. Хоч би тоді, коли вчителька в класі похвалить когось несправедливо.
У філософії сумління особливо гострим є голос Мартіна Гайдеґґера, який каже, що в сучасному світі сумління волає мовчанням. Мовчання буває різним, у том числі й мовчанням, сповненим жаху. І це мовчання сучасного сумління власне сповнене жаху. Здається, що воно каже: запрагни мати сумління.
Я.Ж.: Може, тут варто ще нагадати про епоху, коли Гайдеґґер про це говорив.
Ю.T.: У період між двома [світовими] війнами. Він писав це в "Sein und Zeit", тобто в творі, який постав після Першої світової війни. Гайдеґґер вважав, що людина зреклася свого сумління. Він стверджував, що занепад відбувся набагато глибший, ніж за часів Kанта чи Сократа. Він бачив відречення від сумління – тобто від органу, який каже, що є добрим, а що лихим. А відречення від сумління граничить із відреченням від людяності.
Я.Ж.: Я маю враження, що в нашому європейському просторі щось дуже важливе змінилося від часу, коли Гайдеґґер писав ті слова. Чи в тебе таке ж враження?
Ю.T.: На краще чи на гірше?
Я.Ж.: Я думаю, що повертаються часи європейського сумління.
Ю.T.: З усією певністю часи сумління – це наші часи в тоталітарну епоху. Те, що тоді писалося, що тоді говорилося, особливо в польській поезії та польській літературі, було голосом сумління проти поневолення.
Я.Ж.: Але також на наших очах вибухнула щораз загальніша чутливість до прав людини. Екологічна вразливість народилася в наші часи.
Ю.T.: Це чудово висловлено в знаменитій фразі Гавела про "силу безсилих".
Я.Ж.: Надходить час сумління?
Ю.T.: У певному сенсі, надходить, але, з іншого боку, я думаю, що навколо нас також існують і позбавлені сумління течії. У Польщі трапляється чимало подій, які свідчать про зречення чи фальшування сумління.
Я.Ж.: Ти сам казав, що це одвічна проблема – навіть у самій Церкві, яка упродовж віків була великою нищителькою людських сумлінь. Інквізиція – дуже дешевий і простий приклад. Але можна нагадати й про методику навчання релігії в XIX ст. із відомим лупцюванням лінійкою, яке, мабуть, породило більше атеїстів, ніж усі атеїстичні ідеології разом узяті. Чи цей "Катехизм" ти назвав би катехизмом сумління?
Ю.T.: Відомо напевно, що цей "Катехизм" написаний після Koперніка і після Галілея.
Я.Ж.: І після Джордано Бруно?
Ю.T.: Після всіх тих вражаючих і для самої Церкви подій, коли інституція – часто надзвичайно брутально – йшла проти переконань, проти людського сумління. Сьогодні ця інституція усвідомлює дві речі. По-перше, що сумління слід виховувати. І ми маємо в "Катехизмі" цілий артикул про помилкове сумління, адже є серед нас люди, схожі на Раскольнікова. Помилки сумління походять із різноманітних джерел.
Я.Ж.: І навіть попри вроджене сумління, вони можуть привести людину до визнання благом того, що насправді є злом?
Ю.T.: У цьому власне і полягає проблема. Саме це є одвічною людською трагедією: "не знають бо, що роблять"⁴.
Я.Ж.: Але, отче професоре, чи й справді у тому полягав трагізм Aдольфа Гітлера – він не знав, що робить?
Ю.T.: Того я вже не знаю, бо важко проникнути в його сумління. Але існує також трагізм, який полягає в тому, що далебі визнається заповідь "не убий ближнього" – але ближнім вважається тільки людина з такою ж шкірою, як моя, переконаннями, подібними до моїх, із правильною формою носа.
Я.Ж.: Не кожне дитя Боже?
Ю.T.: Може, навіть і кожне, бо ти говориш собі, що дитя Боже завідомо не може бути комуністом, оскільки комуністи не вірять в Господа Бога, або що діти Господа Бога не можуть мати чорної шкіри, адже Господь Бог не є негром. Тоді помилка вже не міститься в голосі твого сумління, а лише в голосі розуму, який не здатний відкрити правду про іншу людину. Ти кажеш: "я люблю ближнього", але заблуканий розум сам собі тих ближніх обирає.
Я.Ж.: Таким напевно мусило бути сумління лицаря-хрестоносця, справою честі якого було вбити якнайбільше сарацинів.
Ю.T.: І таким є сумління сучасних прихильників расизму чи тоталітарних систем, які визнають всю повноту прав людини лише стосовно деяких людей. Тому, по-перше, Церква наголошує, що сумління потрібно формувати.
Натомість, по-друге, Церква у посткоперніканську епоху дуже далеко просунулася в акцептуванні голосу людського сумління. Справді дуже далеко. Сьогодні Церква розуміє, що через людське сумління промовляє велика сила, завдяки якій також і Церква існує. Церква не може бути інституцією, яка руйнує сумління. Адже вона сама не зможе існувати без сумління.
Я.Ж: Чи Церква сьогодні каже людині: якщо натрапиш на конфлікт між цінностями, які хтось тобі вказує, і тим, що ти сам відчуваєш, тобто власним сумлінням, – то керуйся сумлінням? Чини так, щоб ти перш за все почувався у згоді з власним сумлінням?
Ю.T.: Церква каже так: обміркувавши всі "за" і "проти", спробуй сформувати в собі певне сумління і чини відповідно до цього сумління.
__________________________
¹ 1 Кор. 13:1.
² Артикул 6 "Моральна свідомість (сумління)" офіційного перекладу.
³ П. 1776 офіційного перекладу, посилання на ухвалену II Ватиканським Собором паст. конст. "Gaudium et spes", 16.
⁴ Лк. 23, 34.
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
22.04.2017