Це особливо помітно весною, в погожі сонячні суботи. На цих крихітних метрах, а часто й менше, вони працюють. Ці люди, жителі навколишніх будинків, вийшли не на толоку чи на генеральне прибирання до Паски, ні, вони прагнуть перетворити той мертвий простір, який залишили після себе будівельники, на щось, що нагадує клумби, якусь площадку, щось зеленого не сірого кольору, простіше — на місце, де можна вийти і погуляти. Для цього потрібно прибрати будівельне сміття, принести землі, засипати мертву глину і посіяти квіти, та навіть траву. Посадити дерево, якщо дозволяє площа. Мова не йде про городи, великі й малі грядки, які виникають у спальних районах навколо бетонних коробок.
Кидається в очі — серед них немає нікого молодшого сорока років, тому фоторепортажів про трудові подвиги у свій вільний час, добровільно, не буде. Вони працюють, не виставляючи це в інстаграмі чи ФБ, не пишучи про це блоги. Вони роблять це тому, що ніхто цього не зробить, на відміну від «молодих», які вважають, що це має робити влада, будівельники, ЖЕК. Миють сходові клітки, роблять дрібний ремонт у коридорі, прибирають тому, що вони тут живуть. А ще, і це найголовніше, «ну не можу сидіти без діла» — і з цим в Україні біда.
На початку 90-х мій однокурсник угорець повертався в Будапешт власним автомобілем. Ще студентом на початку 80-х він приїздив до Львова, правда, мотоциклом, звичайною Явою. Цього разу його так замучили наші ями, вірніше ходову його Мерседеса, що він майже у відчаї запитав мене: «у вас колись будуть дороги?» Я йому відповів, що почекай, початок 90-х, все тільки починається — демократія, ринкові реформи, нові технології, інвестиції… він мене перебив: «щоб збудувати дороги, не потрібна демократія». Приклад Білорусі з її хорошими дорогами і наше бездоріжжя довжиною в 25 років доводить: він був правий. Потрібно просто почати це робити.
У нас панує така ілюзія, що от подолаємо всі теперішні негаразди, проведемо системні реформи — економічні і політичні, — виберемо чесних професіоналів і патріотів в парламент і… сюди хлине такий потік інвестицій, що ми заживемо, наприклад, як у Польщі.
Але справа не тільки у вкрадених і вкладених грошах, матеріалах, олігархічній економіці і тотальній корупції, справа ще й в тому, що в нас не вміють працювати систематично і якісно. Вигляд вулиці після того, як «проклали кабель». Каналізацію прорвало, труба тече. Стоїть чотири грубих начальники і один роботяга по самі очі в цій баюрі. Знайома сцена?
Ще простіше: кожен у своєму житті мав справу з нашими «спецами», які роблять ремонти, і знає як їх треба, плати не плати, контролювати і пильнувати. Не привчені, не навчені, немає традицій. Наші міста і села, які прибирають до Паски, раз у рік миють вікна. Навіть коли є гроші, матеріали і техніка. Сучасні пам’ятники — про їхню сумнівну мистецьку якість мова не йде, площу навколо них не в стані упорядкувати. Ви не повірите, але у Львові будуть наново перекладати плитку, ремонтувати — напевно, і «реставрувати» — площу біля пам’ятника Бандери. Нещодавно «перекладали» площу біля Шевченка — і знову на це підуть мільйони гривень. Зробити раз, на віки, як пам’ятник Міцкевичу, не годні.
Все трошки складніше за коробку в нас проектували і будували або іноземці, або за їх участю. І стадіони до Євро, і готелі, і летовища, і навіть дороги — турки й македонці. В Україні немає культу праці, культури праці, чи фізичної, чи розумової, поваги до роботи, шанування чогось зробленого руками чи головою. Студенти в інтерв’ю газеті жаліються, що тепер з впровадження рейтингової системи кращі отримають стипендії, зникне їхня дружба і взаємодопомога, не будуть давати один одному списувати на сесії, кожен буде вчитися сам за себе. А питання: кому потрібен спеціаліст, інженер, чи — страшно подумати — лікар, який всі сесії списав, їм до голови, як і сенс такого «навчання», не приходить. В 1981 до нас в Політех, факультет електрофізика, вперше привезли кубинців. Найбільше їх вразило, що у нас, на відміну від соціалістичної Куби, студенти списують. Вони розповідали, що на медичних спеціальностях є нормальним, коли з групи до захисту диплома залишається один-два студенти, решту відсіюють. Це пояснює якість кубинської медицини — не гонорари лікарям і не сучасне обладнання, бо його в них немає.
«Не можу сидіти без діла» — це про людей, які відчувають гордість за зроблене, таких людей мало. Працювати у нас означає гарувати, відбувати повинність, робота — це щось важке, нецікаве, нудне, мало не мука. Звідси такий результат.
Назвіть хоч якийсь відомий у світі, навіть Європі, український бренд. Тільки не горілка і не літак фірми Антонова. Або якщо вам запропонують навіть не автомобіль чи телевізор японський, німецький, ні — щось примітивне, наприклад набір ножів, їх робили ще в середні віки, чи якогось кухонного начиння; при однаковій ціні ви виберете українське чи зроблене в Німеччині, Кореї, США, Японії?
Погана новина така, що у світі є багато країн, де ще дешевша робоча сила — наша найбільша конкурентна перевага. Африка, наприклад, більше половини Латинської Америки. Але серйозні інвестори йдуть у Китай, В’єтнам, Таїланд, Малайзію — туди, де є культ праці. Пояснюється це, крім релігії, нібито тим, що рис надзвичайно важко вирощувати, 300 робочих днів треба провести на полі по коліна у воді. Ще гірше: за комуни хоча би формально проголошували, що «кожен труд є почесним і т.д.», то тепер головне — це чистоган. Не обов’язково працювати і заробити — можна виграти в лотерею, вкрасти, видурити, вибити. І як приклад для наслідування — вся наша владна верхівка.
Хороша новина: це лікується. Після війни японські товари — автомобілі, фотоапарати — викликали в американців презирливу посмішку. Корейці взагалі на волах орали. Сьогодні Японія і Корея самі стали світовими новаторами й інвесторами. У нас процес навчання займе трохи довше часу, беручи до увагу традиції і те, що поки що ми цікаві тільки нашими чорноземами, лісами, умінням шити чохли і скручувати тонесенькі дроти в один товстий кабель. Але китайці також не відразу навчились робити мобільні телефони і комп’ютери — починали з термосів, авторучок, плащів і кедів. І хто його знає, може, років так через десять-двадцять така класика жанру, як ямковий ремонт доріг (спочатку вирізають ями, геометричні фігури і залишають, так що їх тижнями заливає вода, засипає бруд, розбивають машини — і тільки потім їх латають, аж ніяк не відразу), залишиться тільки у спогадах, і в нас справді будуть дороги. Хоча би такі, як у Білорусі.